Вони випалюють кисень у ворожих окопах, тягнуть на собі пів тонни вибухівки, щоб підірвати логістику росіян, і грають у смертельні хованки з FPV-дронами, рятуючи поранених. У 32-й окремій механізованій Сталевій бригаді створили підрозділ наземних роботизованих комплексів (НРК). Його командир, старший лейтенант Роман, переконаний: майбутнє війни — це битва машин, де людина керує процесом із безпечного укриття.
Дорога прострілювалася кожні п’ятнадцять хвилин. У сірій зоні, затиснутий вогнем, стікав кров’ю розвідник. Евакуаційна група не могла підійти — будь-яка техніка чи піша група миттєво ставала мішенню для ворожих «пташок». Ситуація здавалася патовою.
Тоді Роман дав команду: «Випускайте роботів».
У бік пораненого рушили дві платформи. Це був ризикований експеримент, і спочатку все пішло шкереберть. Одна з машин, маневруючи розбитою дорогою, заплуталася у дротяних загородженнях — так званій «путанці». Вона завмерла, ставши легкою здобиччю. Ворожі пілоти FPV-дронів, побачивши нерухому ціль, почали методично її розбивати, витрачаючи дорогоцінні боєприпаси.
— Ми «накосячили», — чесно зізнається Роман. — Але цей «косяк» врятував життя.
Поки росіяни люто атакували застряглу платформу, друга машина проскочила небезпечну ділянку. Група евакуації спрацювала як механіки на піт-стопі «Формули-1»: під вогнем, за лічені секунди вивантажили пораненого з платформи в автомобіль і дали газу. Вивезли бійця до точки, де його змогли перехопити медики. Залізо прийняло удар на себе. Людина вижила.
Цей епізод — квінтесенція філософії нового підрозділу 32-ї ОМБр: там, де шанси людини на виживання наближаються до нуля, має працювати машина.
Старший лейтенант Роман — за фахом хімік, спеціаліст РХБЗ (радіаційного, хімічного та біологічного захисту). Ідея створити підрозділ бойових роботів народилася у нього не з любові до гаджетів, а з прагматичного розрахунку.
— За штатом у нас є вогнеметники, — пояснює офіцер. — Щоб ефективно відпрацювати по ворогу з ручного вогнемета, боєць має підійти до позицій противника на 500 метрів. В умовах сучасної війни, коли небо кишить дронами, це фактично квиток в один кінець. Я запитав себе: навіщо мені відправляти людину з трубою на смерть, якщо цю трубу можна поставити на колеса?
Так у бригаді з’явилися перші «Крампуси» — роботизовані платформи, оснащені термобаричними зарядами. Ефект від їх застосування страшний: на відкритій місцевості один залп випалює кисень на площі 50 квадратних метрів. У замкненому просторі бліндажа шансів вижити немає ні в кого.
Сьогодні 32-га Сталева бригада активно розвиває застосування наземних дронів. Парк машин розширився: від логістичних «Термітів» до бойових турелей з кулеметами калібру 12,7 мм, які здатні розібрати ворожу БМП на гайки.
Окрім вогневої підтримки та евакуації, роботи виконують ще одну критично важливу функцію — логістику та мінування. Те, що раніше робили солдати, надриваючи спини і ризикуючи життям, тепер робить електричний двигун.
Одного разу підрозділу поставили завдання: перерізати логістичний шлях окупантів, підірвавши дорогу. Для гарантованого результату потрібно було багато вибухівки. Дуже багато.
— Паспортна вантажопідйомність нашого робота — 260 кілограмів, — розповідає Роман. — Ми подивилися на нього, подивилися на завдання… І завантажили пів тонни мін. 500 кілограмів.
Операція нагадувала сюжет бойовика. Робот, перевантажений удвічі, продирався через поля, оминаючи засідки. Якби в нього влучив хоча б уламок, детонація знесла б усе в радіусі сотні метрів. Але він доїхав.
— 500 кілограмів вибухівки зробили свою справу, — усміхається командир. — Донбаська дорога просто злетіла в повітря.
Хто керує цими залізними звірами? Можна подумати, що це айтішники чи кіберспортсмени, але реальність простіша і цікавіша. Кістяк підрозділу — це колишні водії, механіки, люди, які звикли працювати руками.
— Буває, приходить людина, яка ніде офіційно не працювала, освіти профільної не має. Але він механік від Бога, відчуває техніку, — каже Роман, показуючи на групу новобранців. — Ось п’ятеро хлопців, проходять адаптацію. Вони не сиділи в офісах, але знають, як змусити механізм працювати.
Навчання тут відбувається безпосередньо в полі. Кожен боєць — від рядового логіста до командира взводу — повинен вміти керувати роботом.
— Ми не «замучуємо» людей теорією, — каже Роман. — Ми даємо пульт і вчимо. Я сам виїжджаю на евакуацію машин, мої командири відділень виїжджають. Тут усі універсальні солдати.
Читайте також: Роль штучного інтелекту в роботизованих платформах: наземні автономні системи та інтеграція з дронами
Зараз підрозділ розширюється. У планах — створення повноцінної роти з окремими взводами: ударним, евакуаційним, ремонтним. Адже війна переходить у фазу технологічного протистояння, де перемагає той, хто береже людей.
— Залізяка є залізяка, — підсумовує Роман. — Її можна відремонтувати, зварити, замінити плату. Людину замінити неможливо. Тому ми робимо все, щоб воювали роботи. Це перспектива. Це єдиний шлях.
