Залізний плацдарм України

ut.net.ua
25 Квітня 2008, 00:00

 Сергій Тарута пригледів для ІСД чимало закордонних активів

Загальновідомо, що український гірничо–металургійний комплекс (ГМК) – галузь, орієнтована на експорт. Тому необхідність відстоювати свої інтереси за кордоном, стала тією рушійною силою, яка призвела на початку 2000-х років до початку повномасштабної експансії вітчизняного металургійного бізнесу в інші країни. До того часу боротьба за контроль над метпідприємствами точилась лише у внутрішньому середовищі: тоді одним із головних завдань було не допустити на власну територію потужні іноземні компанії. Розподіливши між собою левову частку «Металургпрому» та «Укррудпрому», українські фінансово-промислові групи досить швидко перейшли від оборони до наступу. Нині вартість придбаних вітчизняними олігархами іноземних гірничо-металургійних підприємств складає мільярди доларів.
 
Розвідка боєм
 
Першопроходцями українського ГМК на світових ринках стали компанії-трейдери, створені українськими металургами за кордоном для максимально ефективної реалізації власної продукції. В першу чергу, це Leman Commodities (наприкінці минулого року переіменована в Metinvest International S.A.). Заснована у 1997 році в Швейцарії компанія займалась реалізацією на світових ринках продукції металургійних підприємств, які належать групі СКМ Ріната Ахметова. Leman Commodities можна вважати однією з перших профільних інвестицій українських металургів за кордоном. Аналогічну стратегію обрав і найближчий конкурент СКМ в Україні – «Індустріальний союз Донбасу» Віталія Гайдука та Сергія Тарути. У 2003 році ІСД став акціонером потужного швейцарського металотрейдера Duferco International Trading Holding. Компанія Ferrexpo A.G., зареєстрована у 2001 році, також у Швейцарії, займається просуванням на світовому ринку залізорудних окатишів виробництва Полтавського гірничо-збагачувального комбінату, що належить Костянтину Жеваго.
Займаючись розбудовою власних міжнародних мереж збуту, українські металургійні холдинги не лише нарощували обсяги продаж, але й вийшли на новий якісний рівень ведення бізнесу, який вже більше відповідає західним стандартам. Власне представництво за кордоном як засіб комунікації з іноземним бізнесом стало першим кроком українських металовиробників до набуття серйознішої власності за кордоном – виробничих підприємств.
 
Інвестиції як обхідний маневр, або свої серед чужих
 
Наявність в Україні замкнутого циклу з виробництва сталі, створеного за часів СРСР, а також дешевої робочої сили, створило для власників вітчизняних металургійних підприємств неабияку конкурентну перевагу на міжнародному ринку металопрокату. Але на енергійних українців, які все впевненіше почували себе в Європі та почали виходити на ринок Північної Америки, стали косо дивитися регулюючі органи країн ЄС та США. Саме до них металургійні компанії-«аборигени» надсилали численні скарги щодо наднизьких цін на український металопрокат. У ЄС та США розпочалась епідемія антидемпінгових розслідувань проти української сталевої продукції, а імпорт українського металопрокату на Захід затиснуто в рамки жорстких квот.
 
До середини 2000-х років обійти обмеження, накладенні на продукцію вітчизняних меткомбінатів, можна було лише за умови власного виробництва в Європі. Схема проста: підприємство на території ЄС, що належить українській промисловій групі, інтегрується в її виробничий ланцюг. Відтак український меткомбінат отримує можливість поза квотами постачати цьому підприємству в якості сировини напівфабрикати (наприклад сляби), які вже в Європі будуть перероблені металопрокатним заводом у сталевий лист або іншу продукцію.
 
Європейцям такий варіант не міг не сподобатись: він мінімізує негативний вплив металургії на екологію, адже сталеливарне виробництво, з його отруйними викидами, залишається в Україні. Здавалося б, усі мають бути задоволені.
 
Перемогти на ворожій території
 
Але віддавати свої підприємства «новим українцям» у Європі не поспішали навіть за пристойні гроші. Здебільшого, наші олігархи мають завдячувати за це самим собі, а точніше своєму бажанню залишатись у тіні. Обережні пошуки відповідних виробничих активів українські металургійні групи почали в колишніх сусідів по соцтабору – Польщі, Угорщині, Болгарії. Саме там було найбільше шансів знайти порозуміння з місцевою владою. Першим досяг успіху «Індустріальний союз Донбасу», який у 2004 році в Угорщині придбав металургійний комбінат Dunaferr.
 
Спроба ІСД прийняти у тому ж 2004 році участь у приватизації польського меткомбінату Huta Czestochowa продемонструвала, що поляки вкрай негативно налаштовані до українського інвестора. Скандал, який спричинило упереджене ставлення польських державних установ до ІСД, спровокував погіршення відносин між державами. Український уряд мав визнати, що він зовсім не готовий захищати свого інвестора за кордоном, бо просто не чекав на його появу там. При цьому головним конкурентом ІСД у боротьбі за Huta Czestochowa була компанія LNM Group у подальшому переіменована у Mittal Steel – з того часу і до сьогодні шляхи індійських металургійних магнатів Мітталів та українських олігархів неодноразово перетинались у Східній Європі. Так, Костянтин Жеваго втягнувся у суперечку з Лакшмі Мітталом за болгарський метзавод Kremikovtzi, який до останнього часу належав його братові Прамоду Мітталу.
 
Врешті–решт ІСД переміг у змаганні за Huta Czestochowa, заплативши за комбінат 1,25 млрд. злотих ( 334 млн доларів) та зобов’язашись інвестувати у підприємство 270 млн. ( 72 млн доларів) злотих протягом 3 років. Ця подія стала переломним етапом на складній дорозі українських інвестицій на Захід. Відтоді основні гравці українського ГМК отримали контроль над низкою підприємств не лише у Європі, але й у США, Африці та навіть у далекій Австралії.
 
Лідером за кількістю контрольованих у Європі підприємств, безумовно, є Група Метінвест Ріната Ахметова, що володіє двома підприємствами в Італії та має по одному заводові у Великій Британії та Болгарії. Дуже впевнено почуває себе на світових ринках Група Приват, яка на базі своїх закордонних активів має намір побудувати міжнародний холдинг із видобутку різноманітних руд і виробництва феросплавів. Українці не лише купують уже налагоджене виробництво, але й будують у Європі нові металургійні підприємства – компанія Vorsklasteel AG, що належить К.Жеваго, будує металургійний заводу в Угорському місті Захонь. 
 
З огляду на те, що виробництво сталі в Україні й у майбутньому лишатиметься високорентабельним бізнесом, про що постійно говорять експерти, фінансові ресурси металургійних груп також зростатимуть. При цьому інвестування вільних коштів у придбання профільних виробничих активів за кордоном чудово відповідатиме загальносвітовим тенденціям щодо глобалізації металургійного бізнесу. Отже поява у власності українців нових метзаводів за межами України лише справа часу.
 
P. S. Цікаво, що стати співвласником іноземного підприємства, українським бізнесменам іноді вдається не завдяки купівлі, а навпаки, за рахунок продажу власних активів. Минулого року Група Приват продала російському металургійному холдингу «Євразу» низку своїх металургійних підприємств у Вкраїні, за що отримала не лише гроші, але й 9,7% акцій Evraz Group S.A. А за виручені кошти придбала австралійську компанію ConsМin, котра займається видобутком марганцевої руди, видобутком та експортом нікелю та хрому.

[509]

 
ДОВІДКА

 Сталеві лещата Європи

Сьогодні Україна має право поставляти до країн ЄС трохи більше 1 млн. тонн сталі на рік. Очікується, що ситуація дещо покращиться з набуттям Україною повноправного членства у СОТ.