Перш за все, треба чітко розуміти, що Верховному Судові України ніякі реформи не потрібні в принципі. Високим суддям у червоних мантіях і так непогано – приміщення прекрасне, зарплати величезні, соціальне забезпечення – в кращих радянських традиціях. Крім того, майже всю роботу виконують за них помічники плюс необмежений вплив на кадровий добір, на прийняття рішень «нижчими» суддями, плюс безконтрольні можливості для їх скасування. Суддів ВСУ зовсім не обходять проблеми, від яких потерпає судова система та громадяни, котрі змушені вдаватися до її послуг. Запідозрити Василя Онопенка, голову цього Суду, хоч у якомусь бажанні займатися реформуванням української судової системи може тільки дуже наївна людина.
З іншого боку, така, здавалося б, проста ідея, як створення справді незалежної ефективної системи судоустрою в інтересах всього суспільства, нашим політикам навіть на думку не спадає. Все, чого вони хочуть – це «перетягнути ковдру на себе». Звісно, з урахуванням ресурсів, які є в розпорядженні кожного з них окремо та загалом у тимчасових угруповань, до яких в конкретний момент часу вони входять. Саме цим пояснюється стрімка зміна поглядів Віктора Ющенка на спірні законопроекти «Про судоустрій України» і «Про статус суддів»: минулого року він їх відкинув, а зараз вони раптом стали для нього ледве не пріоритетом номер один.
ГАЛУЗЬ ЕКОНОМІКИ
Українські суди не можна вважати судами в прямому значенні цього слова, бо вони не є ні безсторонніми, ні незалежними. Наші суди не виконують тієї функції, за яку відповідають, як складова державного устрою – надавати людям сервіс із врегулювання конфліктів у суспільстві. Натомість судочинство перетворилося на повноправну самостійну галузь економіки, головний ресурс якої – контроль за ринком замовних судових рішень.
Щоб показати наочно абсурдність ситуації, наведу такий приклад. Уявіть собі, що на Олімпійські ігри їде не той, хто краще стрибає з жердиною, а той, хто здатен купити собі місце в збірній. Медалі теж видають за принципом «хто більше заплатить». При цьому навіть мінімального вміння не вимагають. Так само і в українських судах – наявність або відсутність складу злочину, формальних підстав для задоволення позову чи винесення вироку не мають практично жодного значення. Український суд легітимізує все, що завгодно, за визначену на ринкових засадах суму. Або її еквівалент в послугах, політичному чи соціальному ресурсах. Розмір винагороди зазвичай вимірюється в певному відсотку від можливого доходу після винесення рішення.
Безумовно, в такому «правосудді» також є своя, збочена справедливість – приблизно така сама, як в первісному суспільстві, де правим визнавався той, хто сильніший фізично чи міг імітувати наявність зв’язків із «вищими силами». Однак така система нівелює надзвичайно важливий для розвитку будь-якого суспільства фактор – передбачуваність рішень або «правила гри».
У нинішніх суспільно-політичних умовах Україна неспроможна провести кардинальне цілісне реформування судової системи внаслідок відсутності політичної волі та принципової неможливості узгодити концептуальні питання здійснення реформ. Черговим підтвердженням цього стала остання суперечка між Секретаріатом та ВСУ.
Але впадати у відчай також не варто. Для того, щоб змінити судову систему, потрібно ставитися до неї як до галузі економіки. Нехай збоченої й незаконної. Наприклад, варто створити такі умови діяльності суддів, за якими їм економічно невигідно буде брати хабарі з більшості дрібних і середніх справ, де ціна питання становить менше ніж, скажімо, $200 000. До економіки проблеми належить, з-поміж іншого, зміна оплати суддівської пра ці. Суттєвою часткою нинішнього заробітку судді є різноманітні доплати, гроші за форму, премії, розмір яких залежить від бажання голів судів. У рядових суддів повинна бути висока, але жорстка ставка, залежно від рівня цін у конкретному населеному пункті.
ОБРАНІ СУДДІ ТА ОБРАНЕ КЕРІВНИЦТВО
Починати варто з дрібних, але принципових змін. Серед таких на першому місці – відкриті публічні формалізовані іспити для всіх юристів країни. Претенденти на посади адвокатів, прокурорів, нотаріусів, суддів повинні скласти іспит у спеціальних незалежних центрах тестувань і отримати сертифікат, де буде зазначено, скільки балів набрано, відповідаючи на запитання з кожної конкретної галузі права, та який загальний бал. Зауважу, Міносвіти вже вирішило подібне, але більш складне завдання – незалежне зовнішнє тестування випуск ників. Наступний принциповий момент – судді повинні самі обирати собі керівництво на адміністративні посади голів і заступників голів суду на короткий термін без можливості повторного переобрання. Зараз судова система жорстко контролюється по вертикалі саме через голів судів, які мають гіпертрофовану кількість повноважень і величезні можливості тиску на простих суддів. Суть такої системи зрозуміла: значно легше контролювати кілька сотень голів судів, аніж багатотисячний «некерований» суддівський корпус.
Прозорість – те, про що всі говорять, але не поспішають робити. Я маю на увазі обов’язкову електронну реєстрацію всіх поданих позовів і запровадження можливості аналітики в Реєстрі судових рішень. Це дозволить знаходити рішення, що ухвалив конкретний суддя, чи рішення та вироки, в яких фігурували одні й ті самі особи. Я знаю одну жінку, котрій вдалося подати брехливі заяви про зґвалтування в семи різних районах Києва, та «зняти гроші» з усіх семи підозрюваних. Обмеження відомостей про сторони в справі неприпустиме, бо всі рішення та вироки в країні оголошуються публічно (крім таємниці всиновлення, та це мізерна кількість рішень). А можливість аналітичних досліджень в Реєстрі, тобто можливість проводити статистичний аналіз, дала б змогу робити аргументовані висновки щодо якості роботи конкретних суддів, типових помилок або корупційних зв’язків.
На останок, мабуть, найбільш дискусійна пропозиція – виборність суддів пересічними громадянами. Для початку – хоча би місцевих, із можливістю їхнього відкликання виборцями шляхом доступної процедури. І не треба боятися, що «тупий електорат» обере лише тих, у кого є гроші – людей насамперед цікавитиме отриманий на іспитах бал та репутація.