У січні 2007 року Генрі Кіссінджер, Джордж Шульц, Вільям Перрі й Сем Нанн (два держсекретарі-республіканці та два демократи: міністр оборони й голова комісії Сенату з питань озброєнь) закликали світ докласти зусиль, щоб зменшити залежність від ядерної зброї. Кінцевою метою, як писали вони у Wall Street Journal, має стати повне усунення загрози від неї. Ця стаття викликала надзвичайну реакцію. Ідею позбутися ядерних озброєнь, яку давно вважали безглуздою утопією, раптом підхопили дослідники, вчені та інші дуже серйозні люди, які професійно займаються ядерною політикою. Наступного року було створено групу тиску Global Zero для боротьби за остаточне ядерне роззброєння. Її цілі й завдання схвалили десятки діючих і колишніх глав держав та сотні тисяч звичайних громадян.
У квітні 2009 року Барак Обама під час виступу в Празі пообіцяв знову повернутися до питання скорочення озброєнь і мирною, але твердою позицією щодо ядерних амбіцій Ірану дати новий поштовх Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Він сказав, що зараз можна започаткувати процеси, які приведуть до відмови від ядерної зброї у світовому масштабі за життя одного покоління. Ця промова, як і контраст із Джорджем Бушем-молодшим, стала ключовим фактором, що через кілька місяців приніс Обамі Нобелівську премію миру.
Наступного року він повернувся до Праги, щоб підписати СНО-3 – договір про озброєння з Росією, яким кількість ядерних боєзарядів на стратегічних носіях обмежувалася 1550 одиницями для кожної зі сторін. Від РФ документ підписав тодішній президент Дмітрій Мєдвєдєв, який іще раніше підтримав цілі та завдання Global Zero. Ще через місяць на конференції з питань прогресу ДНЯЗ, що проводиться кожні п’ять років, погодили план із 64 пунктів, яким передбачено було зміцнення трьох взаємопов’язаних основ договору: обіцянки, що всі країни можуть користатися благами «мирного атома»; згоди неядерних держав не ставати ядерними; зобов’язання ядерних держав проводити ядерне роззброєння. Були надії на те, що на наступній конференції у травні 2015 року можна буде відрапортувати про значні успіхи.
Ідея, час якої минув
На жаль, цього не сталося. Домовленість Обами з Іраном залишається можливою, навіть імовірною, але навряд чи сприятиме рухові до вільного від ядерної зброї світу. Іран і далі триматиметься біля ядерного порога, зберігаючи здатність збагачувати уран. Відтак якщо він вийде з договору, то зможе створити достатню кількість матеріалу для однієї бомби приблизно за рік. Це більше, ніж три місяці, які, за оцінками, йому потрібні були б на виготовлення ядерної зброї зараз. Крім того, за рік США та союзники здатні відреагувати в разі потреби. Але це навряд чи можна назвати величезним кроком від ядерного порога або до миру.
Домовленість з Іраном – єдиний пункт у списку великих надій другого десятиріччя ХХІ століття, за яким узагалі вдалося досягти яких-небудь успіхів. Тим часом попередник і наступник Мєдвєдєва Владімір Путін не пропускає жодної нагоди похвалитися ядерною могутністю своєї країни й віддає на її зміцнення третину величезного військового бюджету Росії.
Це не єдина держава, яка інвестує в ядерну зброю (див. «Арсенали та надії»). Америка почала десятирічну програму модернізації свого арсеналу вартістю $348 млрд. Британія теж збирається переоснащувати власні сили, а Франція вже виконала половину роботи в цьому напрямку. Китай інтенсивно інвестує в засоби для завдання удару у відповідь. Коротше кажучи, п’ять постійних членів Ради Безпеки ООН не зробили жодної спроби зменшити роль ядерної зброї у своїх воєнних та оборонних доктринах, незважаючи на зобов’язання в межах ДНЯЗ. Ініціативу заборонити ядерні озброєння міжнародним гуманітарним правом, до якої приєдналися більш ніж 150 країн – підписантів ДНЯЗ, фактично не підтримала жодна з ядерних держав, і лише на словах – ті уряди, які прагнуть одержати ядерний захист США.
Правда полягає в тому, що зовсім не весь світ насправді прагнув звести ядерну зброю до нуля. Перевага США у звичайних озброєннях зовсім не гарантує стійкої перемоги у справжніх війнах, але вона досить переконлива, щоб поступове ядерне роззброєння частині американських науковців і експертів з безпеки видавалося привабливим. Дехто з них – колишніх бійців холодної війни – з докором сумління усвідомлював, наскільки легко можна було б знищити цілу планету волею випадку або ж неправильного розрахунку. А у світі збанкрутілих банків та успішних джихадистів ядерну зброю багато хто сприймає як небезпечний і дорогий анахронізм.
В інших країнах ситуація бачилася зовсім інакшою. Ядерна зброя – це дієва компенсація браку традиційної військової сили. Америка оцінила це у 1950-х роках, пригрозивши відносно передовою нуклеарною зброєю для стримання радянських танкових дивізій у Європі. Тепер з огляду на величезну кількість звичайних озброєнь у США ядерними погрожують інші.
Вирівнювання сил найочевидніше на прикладі найменших країн. Теоретична наявність хоча б кількох боєголовок дає змогу Північній Кореї тиснути на свою південну сусідку, набагато могутнішу в решті аспектів, і дражнити Америку. Одна з причин, чому Китай не перестає постачати в це закрите царство енергію і продовольчу допомогу, – боязнь, що режим Кіма у випадку неминучого колапсу якось пустить у дію свої ядерні бомби. Бажання Ірану козиряти нуклеарною зброєю частково пояснюється тим, що він бачив, наскільки різна доля спіткала Ірак і Північну Корею, що разом опинилися у бушівській «осі зла» 2002 року. Деякі українські політики шкодують, що в 1994-му держава відмовилася від ядерної зброї, яка дісталася їй від Радянського Союзу. Отримані в обмін на неї від Британії, Франції, США та Росії гарантії безпеки сьогодні виявилися пустим звуком.
Майор Конґ на зв’язку
Але вагу, якої ядерна зброя додає їхнім традиційним військовим силам, можуть оцінити й великі країни. Терез Дельпеш, директор відділу стратегічних досліджень Комісаріату з ядерної енергії Франції, незадовго до своєї смерті в 2012 році заявила, що вороги Заходу вже застосовують асиметричну тактику, щоб компенсувати брак звичайних озброєнь; було б помилкою вважати, що ядерній зброї місця там не знайдеться. Яскравим прикладом є Росія. У 1999 році Путіна вразила ефективність високоточної західної зброї в Косові. Ставши через рік президентом, він запровадив воєнну доктрину «деескалації», в межах якої змусити противника повернутися до попереднього статус-кво могла б загроза обмеженого ядерного удару (не обов’язково по військовій мішені). Її метою було стримувати США та їхніх союзників у НАТО від втручання в конфлікти, у яких Росія вбачала свої ключові інтереси.
Щоб ця доктрина сприймалася серйозно, Росії потрібно, щоб Захід вірив у її готовність піти на ризик застосування ядерної зброї, бо вона значно більше зацікавлена в результатах подій у своєму «близькому зарубіжжі», ніж інші. Після 2000 року майже всі масштабні військові навчання РФ включали симуляцію обмежених ядерних ударів, зокрема у 2009-му по території Польщі. Модернізувавши свої війська, Росія тепер більше покладається на традиційні озброєння. Може бути, що саме тому масштабні навчання 2013 року обійшлися без симуляції ядерного удару. Але конфлікт в Україні тривожно нагадує тактику, в яку постійно граються і яку планують російські збройні сили. Схильність Росії до ядерного шантажування видно з її погроз завдати випереджальних ударів по американських протиракетних об’єктах, які мають з’явитися в Румунії цього року, а в Польщі – 2018-го. Наприкінці 2013 року Росія розмістила поблизу Калінінграда, біля кордону з Польщею та Литвою, ракети «Искандер», які можуть нести ядерні боєголовки.
Ідея «ядерного поєдинку сам на сам з росіянами», як сказав майор Конґ у фільмі Стенлі Кубріка «Доктор Стрейнджлав», тхне поверненням до холодної війни. Але цього разу все інакше. Тоді обидві сторони загалом зобов’язувалися підтримувати міжнародну стабільність, а ядерну зброю вважали способом збереження, а не зміни статус-кво. Це не означало, що небезпеки не було: трагедія легко могла статися випадково або через лихий задум, і обопільна зацікавленість у стабільності зникла б. Але й американське, й радянське керівництво не бажало наражатися на ризик там, де справа доходила до ядерної зброї. Для запобігання кризовим ситуаціям та для контролю над ними запроваджувалися протоколи на зразок гарячої лінії, і багато уваги приділялося перестрахуванню від випадкового або несанкціонованого запуску. Зміцнило стабільність і створення ядерних сил для «удару у відповідь», які могли забезпечити реакцію навіть на найбільш приховану атаку.
Нова нуклеарна доба має хиткий фундамент. Хоча ядерних озброєнь зараз менше, ніж у розпал холодної війни (див. «Менше зброї – більше проблем»), застосування їх частини ймовірніше і можливість його постійно зростає. Це робить реальнішими перспективи того, що нові країни теж оберуть ядерний варіант, що, своєю чергою, посилить відчуття нестабільності.
Багато стримувальних факторів епохи холодної війни зараз ослаблені або й відсутні. Один із них – загальна згода з необхідністю стратегічної стабільності. Деякі з нинішніх ядерних держав хочуть піддати сумніву усталений порядок у місцевому чи глобальному масштабі. І Китай, і Росія незадоволені міжнародним порядком, що ґрунтується на правилах, створених Заходом і підпорядкованих йому ж таки. Індія має спірні кордони з Китаєм та Пакистаном із ядерними ракетами по обидва боки.
Тих протоколів, які встановили США й Радянський Союз в еру холодної війни як взаємні гарантії, сьогодні не дуже видно. Особливо ухиляється від відповідей щодо розмірів, статусу й можливостей своїх ядерних сил Китай, не розголошуючи й того, якою доктриною керуватиметься в їх застосуванні. Індія та Пакистан мають гарячу лінію й інформують одне одного про випробування, але не обговорюють жодних інших заходів для посилення ядерної безпеки, наприклад відведення озброєнь від кордонів. Ізраїль навіть не визнає існування власного ядерного арсеналу. Протоколи, що регулювали відносини в ядерній сфері між Америкою та Росією, теж розпадаються на очах; співробітництво у питаннях безпеки ядерних матеріалів зупинилося в грудні 2014 року.
І з ними життя немає…
Тепер завдати ядерного контрудару спроможні більше країн (що, на думку теоретиків, за певних обставин сприяє стримуванню). Це може дещо заспокоювати і значною мірою нейтралізує дилему «використовуй, бо втратиш», яка в час кризи постає перед державою з маленьким або вразливим ядерним арсеналом. Росія, Америка, Франція і Британія довгий час користалися із цієї гарантії, маючи атомні субмарини, які практично не можуть стати мішенями в морі. Китай має нині мобільні ракети, здатні вціліти під час першого удару, й розгортає власний флот озброєних балістичними ракетами підводних човнів. Індія щойно почала випробування своєї першої атомної субмарини. Ізраїль володіє підводними човнами, які можуть запускати крилаті ракети з ядерними боєголовками.
Проте варто пам’ятати, що перспектива появи такої здатності в однієї із двох сторін конфлікту, якщо друга її не має, сама може стати фактором дестабілізації. Окрім того, є небезпека, що лідери деяких нинішніх ядерних держав і претендентів на цей статус із більшою готовністю йтимуть на ризик, ніж їхні колеги часів холодної війни. Боятися ядерної зброї Північної Кореї та, можливо, Ірану, слід іще й тому, що їхні лідери відчувають внутрішню чи зовнішню загрозу для свого режиму, або їхня релігія чи ідеологія не виключає апокаліптичної ворожнечі.
Загрозу несанкціонованого застосування озброєнь або захоплення частини їх непідвладними державі угрупованнями збільшують слабкі інститути. Особливо гостра вона в Пакистані, де контроль за системами малої дальності у кризові періоди може делегуватися польовим командирам, значна частина армії радикалізована, а мережі джихадистів серйозно розрослися.
Склавши докупи загрозу використання ядерної зброї з метою тиску, а не задля стабільності, зростання кількості ядерних держав і дедалі частіше глибинне нерозуміння процесів, Терез Дельпеш написала 2012 року, що світ входить у нову «еру стратегічного піратства». Для цього явища характерними є беззаконня та обман, воно, на думку експерта, передбачає як несподівані атаки, так і відверті погрози. Особливе занепокоєння викликав Китай, відмовляючись почати серйозне обговорення того, яка саме стратегічна стабільність його влаштовувала б. А ще Дельпеш попереджала про неготовність до такої загрози Заходу.
Деякі стратеги вважають, що екзистенційна небезпека від ядерної зброї зумовить появу нових форм стримування. Воно діяло під час холодної війни і може з необхідними поправками працювати сьогодні. Але, як зауважив британський фахівець Лоренс Фрідмен, «стримування працює, доки не перестає». А останнє бачиться дедалі ймовірнішим у набагато складнішому й хаотичнішому майбутньому, особливо якщо проблемі не приділяти достатньої уваги. Америка хоче активно витрачати кошти на нові ядерні системи, але інтелектуальних зусиль, спрямованих на розробку нових теорій стримування, не видно.
Одним зі способів зміцнення стабільності могла б стати відкритіша доктрина розширеного стримування з боку Америки. В Азії та на Близькому Сході гарантії безпеки США їхнім союзникам більш розмиті, ніж у Європі, де зобов’язання чітко зафіксовані в рамках НАТО. Зростання військової потуги Китаю та непередбачуваність КНДР загрожують Японії і (дещо менше) Південній Кореї – союзникам США, які досі утримувалися від набуття статусу ядерної держави. Обидві країни могли б швидко стати ядерними, якби тільки захотіли. А якби Іран вийшов із ДНЯЗ і почав створювати бомбу, Саудівська Аравія, ОАЕ, а можливо, і Єгипет не мали б іншого виходу, окрім зробити те саме.
Тут Америка здатна допомогти у плані як практики, так і доктрини. Вона розробляє дедалі ефективніші протибалістичні системи, якими може поділитися із союзниками; це, звісно, теж, не виключено, внесе якийсь елемент дестабілізації, але не настільки великий, як розповсюдження ядерної зброї. Крім того, США розробляють «швидкий глобальний удар» – можливість завдати точної атаки звичайними озброєннями в будь-якому куточку світу впродовж однієї години, що дало б змогу швидко нейтралізувати незначні ворожі ядерні сили без застосування нуклеарної зброї.
…і без них жити не можна
Але найбільшим і найменшим загрозам цим не зарадиш. Майже рівноцінна нова ядерна держава на кшталт Китаю може сьогодні значно обережніше підходити до ризику застосування ядерної зброї в якихось регіональних кризах (наприклад, через Тайвань), ніж раніше. На іншому кінці спектра – коли йдеться про недержавні угруповання, які особливо не мають чим ризикувати, – стримування може просто не діяти.
Нещодавні високі надії на Global Zero тепер здаються страшенно передчасними. Доки відносини між великими державами залишатимуться нестабільними, доки зберігатиметься неподолане регіональне суперництво, а бандитські уряди вважатимуть ядерну зброю способом залякування сильних супротивників, стимул триматися за ядерну бомбу переважуватиме решту міркувань. Понад те, показати переконливо, що відмова від ядерної зброї справді може зробити світ безпечнішим, поки що не вдалося.
Економіст і стратег Томас Шеллінґ твердить, що у світі, де гравці відмовляються від нуклеарної зброї, не існує відповіді на проблему її відновлення, адже колишні ядерні держави можуть швидко відтворити свій потенціал. Жодна країна не захоче програти там, де могла б виграти, якби повернула ядерну зброю. Це завжди спонукатиме до обману, наприклад до приховування про всяк випадок частини радіоактивного матеріалу, придатного для виготовлення боєзарядів. Шеллінґ робить висновок, що в такому світі виявилося б з десяток держав у стані «моментальної готовності до відновлення ядерних озброєнь та мобілізації або експропріації носіїв». «Кожна криза була б ядерною, – застерігає він. – Кожна війна могла б стати ядерною війною».
Обама мав рацію, коли шість років тому попередив світ, що не можна дозволити собі заспокоїтись у питанні ядерних озброєнь. Навіть усвідомлення, що в якийсь момент, випадково або ж зумисне, одна чи більше ракет полетять у ціль, іще не причина не докладати всіх зусиль, аби якомога віддалити той чорний день. Використання ядерної зброї аж ніяк не повинне вважатися складовою нормальної «валюти» міжнародних відносин. Але наразі найбільше, що можна зробити, – це шукати шляхи відновлення ефективного стримування, зупинити розповсюдження ядерної зброї та повернутися до ретельних і впертих перемовин про контроль над озброєннями між головними ядерними державами.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com