Історична пам’ять як особи, так і спільноти є передусім суспільним феноменом, що постійно виникає в процесі пошуків відповіді на питання – хто ми, де ми й що нас об’єднує? Кожна спільнота легітимізує себе через створення спільного культурного простору, в якому історична пам’ять посідає найважливіше місце. Суспільна пам’ять базується на міфах і стереотипах, витворених традицією легітимації (узаконення, утвердження) спільноти й ґрунтується на явищах запам’ятовування або забуття історичних подій та сакралізації чи відторгнення їхніх символічних змістів, щоб протиставити себе (спільноти) іншим подібним спільнотам.
Суспільна історична пам’ять – це продукт взаємодії традиції та новації, основний зміст якого твориться суспільними елітами в інтересах тієї спільноти, яку вони репрезентують і прагнуть легітимізувати. Будь-яка суспільна пам’ять – результат конструювання минулого заради пошуків шляхів у майбутнє. Розколота історична пам’ять сучасного українського суспільства – наслідок тривалого впливу та нав’язування українцям історичної пам’яті неукраїнських спільнот, де українська спільнота (етнос, народ, нація) посідала підпорядковане становище. Тому інерційне функціонування серед значної частини українського громадянства свідомісних структур неукраїнської історичної точки зору (передусім російської, радянської) є серйозною перешкодою для формування спільної української історичної пам’яті.
Манівці історичної політики
Спроби творити спільну історичну пам’ять владним істеблішментом України в 2004–2009 роках зустрілися з ворожим ставленням господарських та політичних еліт, що сповідують традиційні для насамперед радянського суспільства цінності й стереотипи. Його намагання явочним порядком запровадити етнонаціональну символіку та ритуаліку в суспільний простір України зустріли серйозний опір і несприйняття певної частини населення країни та втручання зовнішніх чинників, передусім Росії. А національна історична політика, через її архаїзацію та примітивізацію, викликала серйозну критику фахового середовища.
У 2010 році після зміни структур влади нові еліти запропонували зробити наголос на традиційних для радянського (російського) суспільства елементах історичної пам’яті. «Ударною» ланкою такого повороту стали ритуали й міфологеми «Великої вітчизняної війни», які відроджують погляд і розуміння недалекого минулого крізь призму «радянського народу», що вистояв у роки війни й спільними зусиллями переміг спільного ворога. Така історична пам’ять має далекоглядну мету ідеалізувати СРСР із його ідеологічно-пропагандистськими стереотипами, а значить, і легітимізувати радянський народ як спільноту, в якій «український народ» займав підпорядковане становище.
За що боролися?
Водночас простежується відмова від несміливих у минулому спроб сформувати власне українську точку зору на війну та історію в цілому, що легітимізує українську національну свідомість та суспільну реальність. Ця точка зору може формуватися за умови не розділення, а об’єднання сучасних українських поглядів на історію з пріоритетом для всіх її складових – етнічної, соціальної, громадянської, культурної, господарської, ціннісної тощо. Йдеться про те, аби показати національно-політичні інтереси сучасної України в їх історичній ретроспективі, тобто виокремити всі ті історичні події та явища, які сприяли становленню української нації (політичної) та державності. За таких умов українська точка зору не може спиратися на легітимаційний ресурс «великої вітчизняної війни», яка є здобутком «всього радянського народу» і підносить роль цієї спільноти з суто функціонально-ідеологічних до пропозицій реального втілення в життя.
Коли ж стати на українську позицію, то на перший план виходять українські змагання за незалежність, де радянська «велика вітчизняна війна» є одним із елементів збереження української ідентичності як такої, але не спрямованої на здобуття незалежності України, а навпаки, на зміцнення підневільного її становища. Тому з української точки зору ця війна є передусім німецько-радянською в період Другої світової війни, в якій інтереси українців представлені в усіх ворожих таборах, оскільки уявлення про досягнення незалежності були відмінними в різних представників українства. Таким чином, постулат «великої вітчизняної війни» не може виступати об’єднувальним чинником у процесі легітимізації української політичної нації та держави.
Взаємне виключення
Ще одна з «нових ідей» нового українського істеблішменту – підготовка спільного підручника з історії – взагалі не вписується в жодні раціональні речі тлумачення соціальної функції історії. Нині аксіомою є те, що історія, історичне знання – це інтерпретація минулого в інтересах сучасного і майбутнього. Історичні знання бувають фаховими, й тут є інші підходи, а бувають соціально-функціональними, що формують історичну свідомість спільноти. Йдеться про цей другий варіант історії – суспільну історію, що повинна поєднувати здобутки науки і суспільними потребами. Не торкаючись у цьому місці питання про єдність науки й суспільних інтересів, треба підкреслити найважливіший постулат суспільного історичного знання: погляд-синтез на історію можливий лише з позицій одного історичного компонента, яким може бути нація, держава, територія, група (клас), економіка, ідеологія, культура та будь-який інший елемент суспільності й так само спрямованим на один об’єкт із такими самими елементами. Такий висновок сучасної науки, яка стверджує конструктивно-семантичний характер будь-якого нашого знання. Тому писати спільну історію України й Росії можна, відмовившись від українського або російського погляду на минуле. Таке поєднання двох об’єктів вивчення або опису неможливе в принципі, бо означатиме зведення двох об’єктів в один. Якщо ми визнаємо два історичні об’єкти (або суб’єкти), то історично їх можна тільки порівнювати, а не об’єднувати. Але судячи з деяких намірів українських владних інституцій, ідеться саме про об’єднання, а не про порівняння.
Перші кроки нової української влади, коли йдеться про формування гуманітарного простору, на жаль, відбивають майже неприховане прагнення її адептів нівелювати все українське, призупинити формування української національної свідомості й спрямувати її в уже пройдене русло. Проте відомо, що два рази в одну ріку ще не вдавалося вступити нікому.