Термінологічні особливості
Хоч який словник візьми, а ми візьмемо словник Оксфордського університету, слово «хіпстер» «hipster» означає «особистість, яка стежить за останніми тенденціями моди». Походить від американського сленгового «hip» – «людина яка розуміє», «to be hip» – «бути в темі». Хіпстерський рух набрав обертів після Другої світової й поширився серед бітників. Хіпстерами називали тих, хто слухав джаз, тусувався з джаз-музикантами і всіляко намагався бути на них схожим. Власне, в одязі, мові, погляді та стилі життя – у цьому допомагали легкі наркотики, сленг, іронічний погляд на все і свобода сексуальних стосунків. Ну і взагалі свобода як принцип, передусім особиста. Але вже в 1960-х Америка з головою поринула в нові субкультурні хвилі, як-от хіпі, панки, скінхеди тощо, якими й змило хіпстерів. Щоправда, тимчасово.
Вони винирнули на початку 2000-х, але вже як безпосередній продукт суспільства споживання. Вік – здебільшого 16–25, така собі транзитна зона, момент переходу особистості, що дорослішає, у справді доросле життя. Як і їхні попередники, хіпстери XXI століття мають не просто споживати, а й бути в темі, що саме необхідно споживати передусім. Сучасні «еталонні» хіпстери (а далі йтиметься саме про них) досить ретельно стежать за останніми музичними, літературними, кінематографічними і взагалі культурними трендами, останніми новинами та найновішими гаджетами. Гідні герої книжок Чака Палагнюка, який вважається одним із творців хіпстер-літератури навпаки, адже викриває тотальний консюмеризм. І в той час як герой його «Бійцівського клубу» Тайлер Дерден кричить про необхідність саморуйнування як шляху до самопізнання, хіпстер вводить себе та реальність у культ, нічого не тільки не руйнуючи, а й плекаючи і досліджуючи.
Українські хіпстери не надто вирізняються на тлі світових «побратимів». Єдиною відмінністю є часові межі, тобто те, що ця субкультура в нас виникла і розквітла дещо пізніше, ніж, приміром, у США. Сучасні вітчизняні хіпстери зосереджуються переважно у великих містах – на периферії практично не знайдеш магазинів модного одягу, до того ж там бракує повноцінного творчого життя. Тусять хіпстери, як і представники інших субкультур, всюди: від кафешок і клубів до чиїхось квартир та вулиці. Але у всьому є наліт інтелектуальних акцій. І якщо кафе, то зазвичай із префіксом «смарт» (від англійського «розумний»). У Києві люблять скупчуватися у закладах типу «Диван», «Фазенда бар», «Часопис», «Циферблат», Київська мала опера. Також популярні закинуті будівлі, де відбуваються заходи на кшталт фотоівентів, показів культових фільмів і музичних вечірок для «просунутих».
Актуальність – головна опція цієї субкультури. На те, щоб бути постійно в темі, витрачається левова частка часу та зусиль хіпстера. Якщо і не ходити по ультрамодних тусовках, то хоча б знати все про кожну з них, бути в курсі найновіших виконавців хіпстерської стилістики і творців літературного та візуального контенту. Відсутність цього знання може призвести в найкращому разі до розчарування в хіпстері його оточення, у найгіршому – до випадіння з тусовки як такої. Бо тут, на відміну від багатьох інших субкультурних рухів, лише зовнішніх атрибутів – вигляду і відповідної стилістики музики в плеєрі – не вистачає. Вимагаються ще й внутрішні, тобто володіння матеріалом, певний інтелектуальний рівень, адже зазвичай хіпстер має вищу освіту або навіть кілька і постійно читає. «Тільки ті люди, які володіють інформацією, досягають багато. Треба бути обізнаним. Бути в темі, в тренді, бути на гребні хвилі і мріяти, тому що мрії збуваються», каже хіпстер Анна Наконечна.
Зовнішні ознаки
Хіпстери – це люди із середнім або вищим за середній достатком, відповідно дозволити собі можуть і брендові речі. Популярні фірми (тут і далі назви брендів використовуються не в рекламних цілях, просто без них не обійтися): Levi’s, Topshop, Bershka. З речей характерні вузькі джинси, сорочки в клітинку, парки (довгі теплі куртки, зазвичай із капюшоном), костюми, капелюхи, кеди, величезні шарфи, футболки з іронічними принтами. Дівчата не гребують підборами і сукнями. Представників цієї субкультури часто впізнають за окулярами ray ban wayfarer або всім, що їх нагадує. Тобто квадратні, пластикові, без діоптріїв. Іноді й без скла. Часто мають велосипед і так само часто на ньому їздять. Через любов до вінтажу та ретро, а також завдяки принципу «чим дешевше, тим крутіше» поряд із речами з бутиків у них чудово уживається одяг із секонд-хенду, хоча б ті самі розтягнуті светри та футболки.
За словами Анни, зовнішній вигляд хіпстера має бути, як у героя «На дорозі» Джека Керуака: «Якщо виходити з історії появи самого поняття, хіпстером можна назвати дядечку в джинсах темнішого, ніж зазвичай, кольору і в сорочці в клітинку чи просто строкатій». А тих, хто впевнений, що «коли в тебе немає молескіна, велика, фотика з плівкою, светра з оленями і кедів, то ти не в темі», називає юним поколінням хіпстерків, які тільки підростають «і впевнені, що це барахло дає їм внутрішнє наповнення, хоча прочитали за своє життя зо дві книжки». Натомість хіпстер Ігор вміння носити відповідний одяг називає головною ознакою цієї субкультури: «Бажано мати модний вигляд у не зовсім модному, дешевому одязі. Найоптимальніше – не наслідувати моду, а формувати її». Особливий шик, якщо хіпстер свій одяг чи аксесуар створив сам. Для нього важлива творчість як така, тому часто рід занять – фотограф і дизайнер.
У чому хіпстери однозначно подібні до людей «не в темі», то це в любові до власного зображення, тобто вони фотографуються всюди, де люблять «двіжувати». Світлина в певному образі називається «лук» (від англійського «look» – «дивитися», «вигляд»), її вивішують у соціальних мережах, часто попередньо обробивши в Instagram (сервіс для швидкої обробки фотографій, додаток до iPhone, iPad та iPod Touch). Хіпстер Анна пояснює: «Хоч би в якому стані ти є, ти просто зобов’язаний залабати look»
Серед хіпстерів популярні фотоапарати Polaroid – це, звісно, найбільший шик, але б’є по кишені, тож частіше Nikon. Особлива тема – старі фотоапарати на кшталт радянського «Смена» або того самого «Ломо», який дає змогу робити так звані ломограми – світлини зі специфічним світловим ефектом, фактично браком, який особливо цінується, або Holga (популярний серед російських хіпстерів), який забезпечує щодо кольору непередбачуваний приємний результат. Техніку використовують переважно фірми Apple і вважають Стіва Джобса культовою фігурою.
Музика, кіно, література. Політика?
За концепцію хіпстера все, як і людина, має бути вільним, саме тому, а ще з бажання вирватися з масової культури, їжа для його розуму і душі – це переважно так званий артхаус (здебільшого американське авторське кіно 2000-х) та інді-рок (від англ. «independent») як незалежна від мейджор-лейблів музика (утім, безліч гуртів, які себе так ідентифікують, насправді з ними співпрацюють, тому приставку «інді» більшість сприймає як позначення музичного стилю). До того ж хіпстери, докладаючи стільки зусиль, щоб бути «на хвилі», фактично перехоплюють те, що пізніше має перспективу стати масовим. Загалом у плеєрі «людини в темі» можна знайти жанри з приставками та музичні дроблення типу фрик-фолк, дабстеп, нью-вейв, тріп-хоп, дрім-поп, неокласика. І не плеєром єдиним – через любов до старого теплого «лампового», чи то пак «вінілового», звуку багато в кого є колекції платівок і, звісно, програвачі.
Література, яку читає хіпстер, зазвичай як мінімум сучасна й експериментальна з атмосферою одночасного змісту та беззмістовності й власне пошуку цього сенсу. Девід Фостер Воллес із його «Безкінечним Жартом» вважається класикою. Ну і, звісно, автори типової бібліотеки культуролога, як-от Бодріяр, Дельоз, Кофман, Дерріда, Барт, Крістєва, Лакан, Фуко, Кваттарі. Також хіпстери люблять літературу з префіксами «контр-» і «анти-», тобто вже згадуваний контркультурний Палагнюк, а заразом і антисистемники Керуак, Берроуз, Велш, Кізі, Селінджер та інші – однозначні must read для «людей у темі».
Хіпстер може назвати себе громадянином світу, лібералом, і політика його не цікавить, доки не починає заважати йому особисто. Щоправда, бувають винятки. Приміром, у Росії одній з акцій протесту дали назву «Протест хіпстерів», а «Хіпстери завдають удару у відповідь», перший текст Іллі Клішина, він же vorewig, що активно працює над створенням у блогосфері образу політичного хіпстера (який ототожнює з новою російською буржуазією), був названий у медіа пізніше їхнім «маніфестом» (девіз: «Ми складніші, ніж ти думаєш»).
У ролі цапа-відбувайла
Якщо говорити про самосприйняття українськими хіпстерами самих себе, то тут, як і в будь-якій субкультурі, мають місце і заперечення, і визнання. Є ті, хто хоча й відповідає всім ознакам, проте відхрещується від такого ярлика. Як пояснював це Юрій, який себе хіпстером не вважає, хоча схожий на представника субкультури завдяки зовнішньому вигляду і смакам, «справжні хіпстери не бажають бути хіпстерами, бо хочуть, щоб їх сприймали серйозно, як феномен культури». Сам Юрій хоче, «щоб увагу людей привертав не хайп навколо хіпстерів, а реальні вчинки конкретних людей і загалом їхнє життя як мистецький проект». Є й такі, які до хіпстерів себе не зараховують, але не ображаються, коли їх так називають. Як-от Уля Мо, фоторедактор, яку вважають ледь не ідеальним хіпстером, не сприймає це за образу, але так сама себе не ідентифікує. Багато хто з «людей у темі» взагалі проти такого визначення і переконаний, що бути хіпстером «не гідно». І, зрештою, є такі, хто фактично вдягає на себе роль хіпстера час від часу, залежно від настрою, як-от архітектор Єва Іштван. Серед тих, хто таки вважає себе хіпстером, кожен визначає цю субкультру по-різному, однак майже всі узагальнюють, що кожен хіпстер прагне бути модним і вільним.
Хіпстерів як тільки не називають: інкарнацією золотої молоді, сумішшю яппі з хіпі, жертвами брендів із претензією на інтелектуальність, субкультурою без конкретної ідеї, мети, думки чи місії, формою без змісту, дармоїдами і паразитами на грошах багатих батьків. Мовляв, нічого не роблять, нічого не створюють, ідеології не мають, усе, що їм треба, – це одягти новий шмот і зробити черговий look. Одним словом, усіляко відгороджуються від суворої реальності кафешками, ванільною кавою та макбуком із новеньким артхаусом.
Київський веб-дизайнер і музичний блогер Сергій Якоб вважає, що нападки на хіпстерів – «звичайна річ», і це в більшості випадків є наслідком поганої поінформованості щодо цих «творчих особистостей». «Сьогодні будь-які речі можуть цілком потрапити під вирок «форма без змісту». Я думаю, що люди – саме ті генератори, які створюють будь яке явище і самостійно надають йому змісту чи його ж позбавляють», – каже ще один представник субкультури Ігор.
Справді, як показує практика, хіпстери просто перейняли естафету «цапа-відбувайла». Бітники були занадто пропащим поколінням, хіпі занадто любили квіти та легкі наркотики, панки були надто неадекватними, готи – вкрай похмурими, емо – надміру сльозливими, а тепер ось хіпстери – форма без змісту. У пострадянських країнах субкультури не толерують, тут і далі діє концепція «спільного ворога». Саме завдяки спільному «злу» можливо відчути дуальність «я і вони», «ми і вони», яка для хіпстерів, як і для їхніх ненависників, відіграє одну й ту саму роль: дає можливість знайти подібних до себе та об’єднатися з ними через гостре і непереборне бажання контакту з однодумцями.