Потужний сплеск європейського антисемітизму в ХХ столітті традиційно пов’язують із приходом до влади в Німеччині націонал-соціалістів на чолі з Адольфом Гітлером. Актуалізація єврейської теми дала фюрерові не тільки зручний маніпулятивний інструмент для відвернення уваги суспільства від злободенних проблем, а й певний громовідвід від негараздів та принижень країни після Першої світової війни.
Читайте також: Обрані зручною мішенню
МАНІАКАЛЬНИЙ АНТИСЕМІТИЗМ
Згідно із хворобливим уявленням диктатора, євреї завинили в усіх гріхах і бідах у модерній історії Німеччини, починаючи від моменту об’єднання останньої 1871 року. Поразка кайзерівської імперії в Першій світовій, падіння Другого Рейху, підписання ганебного для країни Версальського мирного договору, труднощі повоєнної відбудови – все це Гітлер напрочуд легко переклав на їхні плечі.
Формування в 1930-х роках коаліційного союзу навколо Берліна й Токіо, до якого на початок Другої світової були залучені також Італія, Угорщина, Словаччина, Іспанія, а згодом Румунія, Болгарія, Фінляндія, Хорватія, дало нацистам міжнародно-політичний інструмент для тиску на союзників у насадженні державного антисемітизму і для проведення заходів щодо «остаточного вирішення єврейського питання» за характерним сценарієм. Його запроваджували в країнах-сателітах Берліна за допомогою дискримінаційного законодавства, яке суттєво обмежило вплив євреїв у соціально-економічному та суспільно-політичному житті європейських країн. Відповідні закони в 1938–1941 роках услід за нацистами прийняли майже всі союзники Третього Рейху (Угорщина, Італія, Словаччина, Румунія, Болгарія, Незалежна Держава Хорватія, вішистська Франція з її північноафриканськими володіннями (Алжир, Марокко, Туніс). Під впливом нюрнберзького законодавства навіть сусідня Польща, якої Гітлерові так і не вдалося схилити до союзу проти СРСР, запровадила в себе перед початком війни так зване гетто лавкове, яке передбачало сегрегацію єврейських студентів у середніх і вищих навчальних закладах.
ПОТОКИ НЕНАВИСТІ
Одним з ідейних донорів міжвоєнного юдофобства була російська білогвардійська еміграція в Європі, яка продовжила й суттєво поглибила традиції дореволюційного державного антисемітизму. Білі звинувачували євреїв в участі у більшовицькому перевороті та своїй поразці у громадянській війні. Один із найвідоміших ідеологів і публіцистів їхнього руху, відомий українофоб Васілій Шульґін був автором багатьох антисемітських текстів. Зокрема, у виданій 1929 року брошурі «Що нам у них не подобається…» колишній діяч «Союзу російського народу» покладав на євреїв головну провину в здобутті червоними влади в імперії і закликав їх публічно покаятися як учасників «руйнування засад російської державності».
У певному сенсі ретранслятором російської «містичної» (ірраціональної) моделі антисемітизму можна вважати одного з ідеологів нацизму Альфреда Розенберґа, вихідця з Ревеля (нині Таллінн, Естонія), випускника Московського вищого технічного училища, який чи не найдужче вплинув на формування політичних поглядів Адольфа Гітлера. Саме цей прибалтійський німець познайомив майбутнього фюрера із всесвітньо відомою російською фальшивкою «Протоколи сіонських мудреців», яка стала справжньою знахідкою в «підтвердженні» існування «всесвітньої змови». Розенберґ був розробником таких ключових понять у нацистській ідеології, як «расова теорія» та «остаточне вирішення єврейського питання».
Ідеї «єврейсько-більшовицької світової змови» напрочуд ефектно наклалися на посилення антисемітизму в міжвоєнній Європі, зумовлене циклічними кризами ринкової економіки, що кілька разів потрясали тодішній світ, приносячи масове зубожіння населення.
Із цього чудово скористалися нацисти й більшовики, які (кожні у своїх інтересах) вдавалися до соціальної демагогії для утвердження власного впливу. У часи великого економічного колапсу на кристалізацію нацистського варіанту антисемітизму, хоч як це парадоксально, мали вплив напрацювання одного з теоретиків комунізму – Карла Маркса. У статті під назвою «До єврейського питання», яка побачила світ 1844 року, він звинувачував осіб відповідної національності в тому, що вони є підґрунтям міжнародної капіталістичної системи («гроші – це ревнивий бог Ізраїля»). Тези відомого економіста відкрили Гітлеру нові можливості в поглибленні антисемітських настроїв.
Утім, провокування європейського юдофобства не обійшлося без таємної участі іншого співініціатора поширення цього явища на континенті – Іосіфа Сталіна, який, щоправда, досі залишається в тіні.
Генеральний секретар ВКП(б), який за особистими поглядами був юдофобом, надзвичайно майстерно й віртуозно грав на межі між філосемітизмом і антисемітизмом. Продовжуючи справу Лєніна, у своїй кадровій політиці він сприяв висуванню євреїв на найвищі державні та партійні посади, тим самим створюючи зовні враження саме такого національного характеру більшовицького режиму. Це, а також масове залучення їх до європейських комуністичних партій і структур Комінтерну стало підґрунтям для формування пропагандистського образу «жидо-комуни», надзвичайно популярного в середовищі нацистів.
Читайте також Тіні з’являються опівночі: антисемітизм як зворотний бік українофобії
ЄВРЕЙСЬКІ «АВТОНОМІЇ»
У 1920-х – на початку 1930-х років, у період так званої коренізації, партійне керівництво на чолі зі Сталіним гралося з ідеєю заснування національної автономії для євреїв у Криму. У колонізації цього краю євреї-більшовики вбачали шлях до відродження свого національного життя в межах старого ареалу. З цією метою в травні 1924-го було створено Комітет із землеоблаштування єврейських трудівників (КомЗЄТ), а в травні 1926-го визначено план розселення євреїв в СРСР на 10 років: загалом передбачали перемістити на Південь України 500–600 тис. осіб.
У 1920-х роках на території півострова було створено п’ять єврейських національних районів, у яких діяло 32 сільради та 213 колгоспів, а також виділено землю для 14 тис. сімей. У зовнішній політиці радянський уряд використав ці ініціативи для тиску на Велику Британію, яка зберігала за собою ореол світової покровительки єврейства. Колонізація Палестини євреями на той час за своїми темпами в чотири рази відставала від облаштування їх у Радянському Союзі. Заходи наркома закордонних справ Ґріґорія Чічєріна, який прагнув використати єврейську карту проти Британії, спричинили потік еміграції із «землі обітованої» до Криму.
Дивіденди з ініціювання проектів щодо півострова радянський уряд одержав у вигляді позик від світової єврейської благочинної організації «Агро-Джойнт» на суму $9 млн (під 5% річних) та ще більшої частини фінансової допомоги. Угоду, підписану в грудні 1927-го, підтримали президент США Герберт Гувер і перший «доларовий» мільярдер в історії людства банкір Джон Рокфеллер. Ці кошти стали одним із джерел фінансування індустріалізації в Радянському Союзі.
Однак згортання непу й утвердження сталінського тоталітаризму поховали ідею національної адміністративно-територіальної одиниці для євреїв на півострові. 1928 року радянський уряд натомість відвів для цієї мети територію Біробіджану на Далекому Сході (автономну область було засновано 1934-го). Остаточно кримські ініціативи були поховані 1938-го. Тоді ліквідували КомЗЄТ як «зібрання контрреволюційних елементів» і скасували автономні райони та сільради в Криму, водночас євреї-землероби зазнали репресій у перебігу «антикуркульської» операції.
Ідею самоврядування було штучно реанімовано вже в роки Другої світової війни з тією самою метою, з якою вперше її озвучили в 1920-х. 1943-го за ініціативою Сталіна Єврейський антифашистський комітет оприлюднив заяву про формування проекту національної автономії в Криму. Розрахунок був простий і прагматичний: ілюзія республіки для євреїв приваблювала конкретні долари їхніх американських одноплемінників, що йшли на потреби Червоної армії. В умовах загострення протистояння зі США по закінченні війни з Гітлером цю ідею вкотре було покладено в довгу шухляду, зважаючи на загрозу «американських сіоністів» і небезпеку «відриву території Криму від Радянського Союзу».
Читайте також: Як більшовики зробили з українців найбільших погромників євреїв
У ТІНІ «КЛАСОВОГО ВОРОГА»
Тільки-но етнічний та політичний інтерес євреїв-більшовиків у комуністичній системі збігався, як Сталін усував їх під різними приводами, маскуючи це боротьбою проти «класових ворогів». Приховано єврейський фактор був використаний «вождем» під час боротьби за владу в партії проти опонентів (тієї ж таки національності): Льва Троцького (Бронштейна), Григорія Зінов’єва (Радомисльського) та Льва Камєнєва (Розєнфєльда). У 1930-х роках під час розгортання масового терору в СРСР боротьба із прихильниками так званого «троцькістсько-зінов’євського блоку», по суті, була спрямована проти євреїв у партійно-державному та військовому апараті. Наприкінці 1930-х років в оточенні Сталіна залишилося тільки два євреї – Лазар Каганович і Лєв Мєхліс, котрі, однак, жодним чином не ідентифікували себе зі своїми одноплемінниками (в питаннях мови, релігії, культури, традицій чи походження).
Антиєврейські чистки в партії Сталін приховув за ширмою загравань. У січні 1931 року у відповідь на запит єврейської інформаційної агенції в США щодо ставлення радянської влади до антисемітизму він цинічно заявив, що це «крайня форма расового шовінізму», «найбільш небезпечний пережиток канібалізму», і він «вигідний експлуататорам як громовідвід, котрий виводить капіталізм із-під удару трудящих», а ще «в СРСР строго переслідується законом, як явище, глибоко вороже радянському устрою».
Сталінський класовий терор дуже вдало затіняв національний характер репресій у Радянському Союзі, зокрема і проти єврейської громади, однієї з найчисленніших у світі. В СРСР її представників офіційно знищували не через те, що вони були євреями, а тому що належали до «агентів різного роду імперіалістичних розвідок, організаторів численних заколотів і саботажів, класових ворогів». Унаслідок реалізації антисемітської складової «Великого терору» було розстріляно вдвічі більше євреїв, аніж на той час їх проживало в Німеччині (у партійно-державному апараті СРСР у 1936–1940-му їх поменшало від 40% до 4%). На момент проведення цих акцій гітлерівці ще повністю не визначилися зі способами «остаточного вирішення єврейського питання». Тільки після «Кришталевої ночі» 9–10 листопада 1938 року в Німеччині євреї стали в’язнями нацистських концтаборів. Переважна більшість тамтешніх жителів відповідної національності до того часу була просто видворена за межі країни.
СПІВВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ГОЛОКОСТ
Одним із зовнішніх виявів антисемітизму в СРСР стало заміщення у травні 1939 року на посаді наркома закордонних справ єврея Максіма Літвінова росіянином Вячєславом Молотовим, який за вказівкою Сталіна «назавжди покінчив із синагогою» в наркоматі (щоб не дратувати нацистське око) й уклав у серпні 1939-го пакт про ненапад із Німеччиною з таємним протоколом про розмежування сфер впливу в Центрально-Східній Європі. На запитання міністра закордонних справ Третього Рейху Йоахіма фон Ріббентропа під час його візиту до Москви 23 серпня 1939-го Сталін заявив, що з «єврейським засиллям» у Радянському Союзі буде найближчим часом покінчено.
У період нацистсько-радянського «дипломатичного шлюбу» та поділу території Другої Речі Посполитої більшовики видавали біженців з окупованих Німеччиною польських земель у руки представників Рейху. Цинічне ставлення радянського тирана до євреїв особливо яскраво проявилося після нападу Німеччини на Країну Рад. «Вождь усіх народів» добре знав про антисемітську політику нацистів, однак не зробив нічого, щоб урятувати єврейське населення під час проведення евакуації із західних регіонів СРСР улітку 1941-го (Прибалтики, Білорусії та України). Вивозили насамперед заводи, фабрики, обладнання, худобу, майно.
Найбільша трагедія радянських євреїв полягала в тому, що переважна більшість із них, на відміну від їхніх польських одноплемінників, не знала про жахи гітлерівського Голокосту в Західній та Центральній Європі. Цьому значною мірою сприяла комуністична пропаганда 1939–1941 років – періоду німецько-радянського зближення, яка навмисно приховувала злочини нацистського режиму, оспівуючи успіхи союзної зброї у війні проти «західних імперіалістів». Сталін був значною мірою співвідповідальний за єврейську катастрофу на окупованій німцями території СРСР. Понад те, тема Голокосту в Радянському Союзі після війни була суворо табуйована. Нацистські жорстокості проти євреїв трактовано було як злочини проти мирного радянського населення. Остаточно Сталін розкрив свої карти в питанні ставлення до цієї національності лише після проголошення Держави Ізраїль, коли в його колоді не стало єврейського козиря.
Читайте також: Ставка на сильнішого
ЗАХІДНИЙ ЦИНІЗМ
Західні союзники під час Другої світової ніколи не брали на щит захисту євреїв як головної мети в боротьбі проти гітлеризму. І США, і Велика Британія насамперед переслідували в тій війні свої власні геополітичні цілі. Водночас трагедія єврейства на континенті не була для них безпосереднім мотивом протистояння з Гітлером.
Ще 1937-го в статті (що так і не була опублікована), написаній у період наростання антисемітизму в Німеччині, Вінстон Черчилль закидав євреям те, що вони самі «частково відповідальні за створений антагонізм, від якого страждають». Ще будучи британським військовим міністром, майбутній прем’єр назвав їх «найбільш страшною і визначною расою, яка коли-небудь була у світі». 1939 року Британія запровадила ліміт на імміграцію євреїв до Палестини. Це фактично закрило їм шлюз для втечі з Європи – від нацистського винищення в роки Другої світової. Невелика пропускна спроможність була і в США. Тільки в березні 1944-го американський президент Франклін Рузвельт погодився збільшити «єврейський» ліміт до 1 тис. осіб. Самі лідери Британії та США неохоче згадували про нацистську політику геноциду аж до 1944 року.
Певний цинізм альянтів у ставленні до Голокосту й відмова від загострення уваги на питанні трагедії єврейства (під час міжнародних конференцій та офіційних зустрічей учасників антигітлерівської коаліції) були зумовлені не тільки зосередженням цих держав на власних інтересах у війні, а й наявністю певних архаїчних юдофобських стереотипів у середовищі їхньої еліти. Це пояснює також, чому тему геноциду впродовж двох перших повоєнних десятиліть, так само як і в Радянському Союзі, було замовчувано в Західній Європі. І тільки починаючи від 1970-х трагедія єврейства континенту посіла одне з центральних місць в історичній пам’яті Заходу.
Цитата із книжки Роберта Геллетлі «Лєнін, Сталін і Гітлер: доба соціальних катастроф»
«Убивство царської родини (вчинене більшовиками влітку 1918 року. – Ред.) посприяло видавничому успіхові «Протоколів сіонських мудреців», зокрема серед білих та вигнанців. У нових виданнях фальшивки вносилися поправки до умов змови. Таке «розкриття документів» мало свої наслідки, і не лише в Росії. Їх широко публікували в Німеччині, і вони завоювали читацьку аудиторію серед правих марґіналів, де теорії змови пов’язували євреїв із катастрофічним кінцем війни і піднесенням комунізму».
«Гітлерів антисемітизм та антибільшовизм сформувався майже одночасно після більшовицької революції, а надто в контексті післявоєнної совєтської республіки в Баварії […]. Екарт, Розенберґ та Шойбнер-Ріхтер були переконані в істинності «Протоколів сіонських мудреців» і, вочевидь, хтось із них 1920 року переказав цей міф Гітлеру […]. Він повністю засвоїв цю теорію і вважав, що вона відповідає дійсності».
Цитата Із книжки Джонатана Фенбі «Альянс»
«Хоча Рузвельт заявляв, що він не антисеміт, і здобував голоси більшості євреїв, його ставлення могло бути амбівалентним, як свідчила його розмова з урядовцем Віші в Касабланці, коли президент говорив про єврейські професійні квоти і «зрозумілі нарікання німців на євреїв» […]. До 1944 р. Рузвельт утримувався від згадок про переслідування євреїв. Це питання не порушували на зустрічах союзників, Черчилль притлумлював повідомлення про Голокост, «щоб це не призводило до зростання антисемітських почувань».
Читайте Володимир Жаботинський – уособленням єврейсько-української співпраці