Презентуючи проект бюджету на наступний рік до другого читання, в уряді вже заявили про збільшення в ньому соціальних видатків, які подаються як найбільша стаття бюджету. На перший погляд, на потреби Мінсоцполітики в проекті бюджету на 2020-й справді заплановано рекордну за всі роки незалежності суму — 293,4 млрд грн (на 2019-й було закладено 237,2 млрд грн). Але насправді соціальні видатки будуть навіть меншими порівняно з 2019 роком.
Просто, щоб приховати зменшення витрат в уряді, вдалися до хитрощів і передали Мінсоцполітики фінансування тих соціальних програм, на які у 2019-му 64,8 млрд грн виділялися напряму з Мінфіну. Йдеться про субвенції місцевим бюджетам на виплату соціальних допомог різним категоріям населення та надання пільг і субсидій на паливо. Окрім того, у бюджеті Мінсоцполітики на 2020 рік збільшено порівняно з 2019-м підтримку Пенсійного фонду на 5,1 млрд грн. А це означає, що витрати на всі програми Міністерства соцполітики без урахування підтримки Пенсійного фонду становитимуть 120,8 млрд грн проти 134,5 млрд грн, закладених на них у 2019 році.
Читайте також: Якою буде соціальна політика майбутнього
Тобто відбувається зменшення видатків на понад 10% (або на 13,7 млрд грн). І це не беручи до уваги інфляцію, яка, навіть за вкрай оптимістичними урядовими прогнозами, очікується на рівні 5,5%. Причому, як свідчить аналіз окремих напрямів видатків Мінсоцполітики на 2020-й (див. «Відібрати в найслабших»), найбільше планується відібрати саме в тих, хто має найменші можливості протидіяти цьому й водночас найбільше потребує соціальної підтримки держави.
Творчий підхід
Ще під час виборчих перегонів у команді нинішнього президента активно критикували невідповідність соціальних стандартів, зокрема прожиткового мінімуму в Україні, реальним потребам громадян. Після призначення на посаду прем’єр-міністра цю тему порушував Олексій Гончарук. А під час великого прес-марафону й сам Володимир Зеленський заявляв, що прожитковий мінімум для українців має «стати реальним, десь 4 300 при сьогоднішньому курсі». Цей же орієнтир був із декларативним формулюванням «зробити рішучі кроки з наближення у 2020 році розміру прожиткового мінімуму до його реальної величини, яка може становити близько 4251 грн», відображений уже в першій версії проекту бюджету на 2020-й, внесеній до парламенту ще у вересні.
Проте вже під час його обговорення Мінфін повідомив, що в разі встановлення вказаного розміру прожиткового мінімуму додаткові видатки бюджету становитимуть 366,3 млрд грн. Тож перед урядовцями постало завдання: як виконати обіцянку найвищого керівництва держави зробити прожитковий мінімум «реальної величини», не збільшуючи його насправді? Вдалися до творчого підходу, який може мати далекосяжні наслідки.
Новий міністр соцполітики Юлія Соколовська анонсувала радикальний перегляд застосування прожиткового мінімуму, апелюючи до того, що він сьогодні «перестав бути критерієм бідності й використовується як фіскальний індикатор». Аргумент — до нього «прив’язано» понад 150 видів виплат і фінансових показників, серед яких окрім соціальних виплат, пільг та пенсій є туристичний збір, аліменти, плата за видачу ліцензії, адмінпослуги, держмито, судовий збір, штрафи, заробітна плата, посадові оклади, стипендії, добові у відрядженнях тощо. Так як, за словами Соколовської, саме ця «прив’язка» й позбавляє можливості збільшити його розмір до реального показника та допомагати тим, хто цього справді потребує, адже «підвищуючи прожитковий мінімум, ми автоматично збільшуємо видатки на всі інші виплати», то потрібно її скасувати.
Проте коли уважніше проаналізувати підготовлений на виконання цієї ідеї законопроект Мінсоцполітки «Про внесення змін до деяких законодавчих актів», то виявляється, що під прикриттям відв’язування від прожиткового мінімуму справді не пов’язаних із соціальною політикою показників урядовці намагаються протягнути фактичне нівелювання ролі прожиткового мінімуму взагалі.
Читайте також: Соціальна шизофренія
Чи не найскандальнішою в інформаційному просторі сьогодні стала норма про зміни до ст. 10 Закону «Про державну допомогу сім’ям з дітьми». Нею пропонувалося обмежити коло родин, яким виплачується ця допомога, лише тими, у яких середньомісячний сукупний дохід сім’ї на одну особу не перевищує 15% загального обсягу такої допомоги, що затверджена в бюджеті на відповідний рік. Запропонована норма викликала різку реакцію навіть із боку ЮНІСЕФ як така, що може різко погіршити ситуацію із захистом дітей в Україні. Це зумовило оперативну реакцію міністра соціальної політики: вона заявила, що від такої новації відмовляться.
Насправді ця ініціатива була майже безневинною порівняно з рештою соціальних ініціатив нового Мінсоцполітики. Звісно, вона стала б черговим ударом по демографічній ситуації в країні, підірвала б стимули до народження дітей у родинах із доходами, близькими до середніх. Але обмеження для її призначення середньомісячного доходу на члена сім’ї на рівні 15%, тобто 6,15 тис. грн на сьогодні, означало б принаймні, що потреби таких родин забезпечені на рівні, вищому від прожиткового мінімуму. І в таких родинах точно не йдеться про єдине джерело існування для дитини чи матері. Інакше вони мали б право претендувати на цю допомогу.
Натомість значно небезпечніші наслідки для поглиблення бідності може мати відв’язування від прожиткового мінімуму низки соціальних виплат. Мінсоцполітики декларує, що зміни пропонують зберегти прив’язку прожиткового мінімуму до «пенсій за віком та інших видів соціальних виплат і допомоги, що є основним джерелом існування». Однак фактичні зміни, які пропонуються підготовленим у відомстві законопроектом, свідчать, що під ніж потрапить насправді й більшість виплат, які якраз і є не лише основним, а часто єдиним джерелом існування для низки категорій громадян, які не можуть самі про себе подбати.
Не дарма ж із ст. 5 Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування виключається норма про те, що воно здійснюється за принципом «забезпечення рівня життя, не нижчого за прожитковий мінімум, встановлений законом, шляхом надання пенсій, інших видів соціальних виплат та допомоги, які є основним джерелом існування».
Відтепер пропонується не прив’язувати до прожиткового мінімуму державні соціальні стандарти для дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування, а визначати розмір стандарту для них під час ухвалення державного бюджету на кожен рік. Так само якщо чинне законодавство передбачає, що «мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50% відсотків прожиткового мінімуму дитини відповідного віку», то пропоновані зміни передбачають заміну прожиткового мінімуму на довільно встановлений урядом показник. Незрозумілою є й логіка скасування норми про встановлення допомоги, обсяг якої дорівнює прожитковому мінімуму, на дитину одиноким матерям (чи батькам) у разі смерті батька (чи матері).
Відв’язується від прожиткового мінімуму також державна допомога для інвалідів, на догляд за ними сторонніх осіб, низці категорій важко хворих дітей та психічно хворих людей. Скасовується прив’язка до прожиткового мінімуму виплат у зв’язку з втратою працездатності в результаті нещасного випадку на виробництві, які здійснюються з Фонду загальнообов’язковго державного соціального страхування. Це стосується і виплат неповнолітнім дітям застрахованих у системі загальнообов’язковго державного соціального страхування осіб, які загинули в результаті нещасних випадків на виробництвах.
Попри те що нова очільниця Мінсоцполітики обіцяла особливу увагу приділяти піклуванню над дітьми, змінами до Закону «Про державну допомогу сім’ям із дітьми» пропонується цілковито розмити критерії визначення таких дітей і їхніх родин та віддати це питання на волю Кабміну. Наприклад, чинна редакція закону передбачає, що «малозабезпечена сім’я з дітьми — це сім’я, яка з поважних або незалежних від неї причин має середньомісячний сукупний дохід нижчий від прожиткового мінімуму». Змінами Мінсоцполітики передбачено, що це визначення повністю прибирається, але його нічим не замінюють. У такий спосіб уряд матиме можливість у ручному режимі визначати, які сім’ї і з якими доходами можуть претендувати на державну соціальну допомогу. Причому підхід можуть змінювати хоч і щороку під час внесення на розгляд державного бюджету.
Міністр соцполітики Юлія Соколовська також запевняла, що збережеться прив’язка до прожиткового мінімуму пенсій за віком. Насправді зміни до ст. 28 Закону «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» скасовують норму про те, що «мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 35 років, а у жінок 30 років страхового стажу встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність». І замінюють його тим-таки довільно встановлюваним урядом показником.
Тож хоч у Мінсоцполітики й переконують, що на 2020-й обсяг виплат різним категоріям буде збережено на рівні, який передбачала б прив’язка до прожиткового мінімуму зараз, надалі не буде жодних запобіжників для заморожування і зниження їх унаслідок інфляції. Адже саме завдяки прив’язці до прожиткового мінімуму всі ці роки зростали виплати інвалідам, на утримання дітей, позбавлених батьківського піклування, допомога на виховання дітей самотнім матерям, іншим категоріям соціально вразливих громадян. Скасування такої прив’язки й заміна її на довільно визначувані урядом показники означає, що в майбутньому можливе їхнє не обмежуване нічим зменшення.
Крім того, не індексувати чи недостатньо індексувати окремі показники значно простіше, ніж такий універсальний показник, як прожитковий мінімум. Адже він визначається за формулою та привертає увагу, бо є одним із ключових показників під час обговорення державного бюджету як парламентарями, так і в ЗМІ. Натомість окремі показники для різних виплат можуть індексуватися по-різному, а то й знижуватися в абсолютних цифрах під приводом браку фінансових ресурсів. У зв’язку з цим показовими є зміни, запропоновані Мінсоцполітики до ст. 9 Закону «Про оплату праці». Йдеться про вилучення норми, що мінімальна зарплата має бути не нижчою за прожитковий мінімум для працездатної особи, і заміну її надзвичайно розмитим формулюванням, що мінімальна зарплата визначається «з урахуванням», але вже не лише прожиткового мінімуму, а й «фінансових можливостей державного бюджету».
Змінити принцип
Тиждень уже не раз звертав увагу на системні недоліки державної соціальної політики в Україні. Зокрема на те, що коли вона спрямована не на захист тих, хто не може сам про себе подбати, то шкодить економічному розвитку, зменшує національне багатство й робить країну загалом тільки біднішою. Адже постійний перерозподіл від тих, хто заробляє, на користь тих, хто не хоче цього робити, активує демотиваційну для більшості людей невпевненість у користуванні плодами своїх зусиль і блокує розвиток країни.
Соціальна система в Україні справді давно потребує реформ і збільшення адресності. Соціальна політика має бути спрямована на постійне стискання простору для зловживання симулянтами, які можуть, але не хочуть самостійно заробляти бодай на мінімальний рівень життя для себе та своїх родин або ведуть асоціальний спосіб життя. Пріоритетом реформ має стати ліквідація численних псевдопільговиків, що отримують щедрі виплати завдяки корупційним схемам, які дали їм можливість набути відповідні преференції.
Читайте також: Територія парадоксів
Важливо каналізувати енергію бідніших, навчити й заохочувати їх працювати в тих сферах, де на їхню працю може бути максимальний попит. І в такий спосіб збільшити кількість громадян, які можуть скористатися плодами економічного зростання, а коло тих, хто не може, звузити до осіб, що свідомо відкидають пропоновані для поліпшення власного життя можливості. Фізично та розумово спроможні виконувати корисну для суспільства роботу люди не повинні плекати ілюзій, що можуть вижити навіть на мінімальному рівні завдяки державним соціальним подачкам, покликаним «подолати чи зменшити соціальну нерівність». Саме ці напрями роботи мали б стати пріоритетними для соціальної політики цієї чи будь-якої іншої влади, що справді прагне подолати або принаймні мінімізувати масштаби бідності в країні.
Зовсім інша ситуація із соціальним захистом тих, хто справді потребує державної підтримки, оскільки об’єктивно не має можливості забезпечувати мінімально необхідний рівень життя самостійно. Тут соціальна роль держави має лише посилюватися, а обсяг допомоги відповідати реальному прожитковому мінімуму для таких категорій громадян. Однак із боку чинного уряду бачимо спроби під прикриттям справді актуальних змін протягнути радикальні ініціативи з метою механічного зменшення видатків на соціальну політику. Цікаво, що чинний міністр соцполітики Юлія Соколовська раніше (у 2015–2016 роках) обіймала посаду директора Департаменту видатків бюджету соціальної сфери Міністерства фінансів України. Це, ймовірно, зумовлює її підхід до соціальної політики крізь традиційно притаманний мінфінам усіх країн світу пріоритет мінімізації видатків, а не вирішення тих чи інших завдань, які стоять перед відповідними галузевими відомствами. Проте згортання соціальної підтримки, безперечно, є курсом не лише нового керівництва Мінсоцполітики, а команди Зеленського загалом.
До того ж підхід нової влади, зокрема Мінсоцполітики, до реформування сфери спрямований не так на обмеження безконтрольного нецільового використання коштів на соціальні програми, як на фактичне «карання за бідність» тих, хто не може з неї вирватися з об’єктивних, не залежних від нього, причин. Наслідком такої політики буде різке погіршення рівня життя і переведення в повністю ручний режим визначення соціальних виплат і гарантій низці категорій громадян, для яких ці кошти об’єктивно є основним, часто навіть єдиним засобом для існування. Так ми не те що не подолаємо бідність в Україні, а й законсервуємо чи навіть збільшимо її масштаби та глибину.