Законопроєкт спрямований на виконання однієї з передвиборних обіцянок президента Володимира Зеленського про забезпечення народовладдя. Його розробляли провідні українські експерти-конституціоналісти, його підтримують профільні громадські організації, у тому числі й Реанімаційний Пакет Реформ. Загалом можна констатувати, що цей законопроєкт відповідає європейським демократичним стандартам.
Здавалось би, треба радіти – президент і його політична сила виявляють політичну відповідальність перед виборцями, виконуючи свої передвиборчі обіцянки, їх дії підтримує громадянське суспільство та міжнародні експерти. Проте ризики для національної безпеки у разі його прийняття таки є, і вони дуже вагомі.
Загроза полягає у застосуванні закону на практиці. Поки Україна веде війну з Росією, будь-яка законодавча ініціатива повинна оцінюватись з огляду на те, чи зможе ворог використати її проти нас. Росія вже має успішний досвід застосування механізму референдумів проти західних демократій, зокрема, у Нідерландах чи Великій Британії.
Відкат реформи національної пам’яті
Перший можливий ризик, який спадає на думку коли заходить мова про місцеві референдуми – це можливість проведення референдумів про незалежність чи якусь автономію, як це відбулося в Криму чи на Донбасі, проте законопроєкт містить чіткі запобіжники проти такого застосування.
Та й ворог працює підступніше і обережніше. Отримавши відкоша у більшості регіонів, які раніше вважались проросійськими, кремлівські спецслужби відмовились від ідеї прямих закликів до сепаратизму. Саме тому Москва намагається розігрівати соціальні протести на кшталт «Тарифних Майданів», провокує громадян до створення фейкових «територіальних громад» і розкручує мовні та міжконфесійні конфлікти.
Найперспективнішою темою для російських спецслужб може стати демонтаж реформи декомунізації. Цю реформу можна вважати однією з найуспішніших, але в той же час – вона мала чи не найнижчий рівень суспільної підтримки. Люди переважно не люблять змін і не розуміють важливості відновлення національної пам’яті, нові назви ще не достатньо вкорінились, тому переконати громадян голосувати за скасування здійснених перейменувань буде не так вже й важко.
Автори законопроекту можуть заперечити, що закон міститиме норму, якою забороняється ставити на голосування питання, які суперечать чинному законодавству. І спроби судових оскаржень декомунізації наразі не мають успіхів. Але практика показує – для того, щоб завадити відновленню національної пам’яті українців, не обов’язково повертатись до комуністичних назв. Можна повертатись до назв часів Російської імперії. І це буде цілком законно.
Більшість українців вивчали історію за радянськими підручниками, їх привчали до російської літератури і російських героїчних міфів, тому мешканцям будь-якої вулиці буде зрозуміло, якщо його вулицю назвуть іменем російського письменника, полководця чи навіть літературного персонажа, і зовсім не зрозуміло, якщо це буде ім’я героя УНР чи отамана Холодного Яру. Ми тільки починаємо відкривати і вивчати ці імена. Топоніміка – це один із найпростіших і найдешевших способів просвітництва, а референдум – ефективний спосіб заблокувати цей процес.
Кейс Кропивницького
Боротьба за перейменування Кіровограда була чи не найгарячішою і найскандальнішою в Україні. Однак, якщо в інших містах, які підлягали декомунізації, проросійські сили намагались зберегти старі комуністичні назви, то у Кропивницькому вони виступали за повернення місту назви часів Російської імперії (Єлисаветград). Таку інформаційну кампанію підтримували не тільки відверто проросійські сили (Опоблок та Московський патріархат), а й більшість місцевих олігархів та місцева влада, представники якої належали до нібито патріотичної партії «Блок Петра Порошенка».
Кампанія «За Єлисаветград» за кількістю біл-бордів і лайт-боксів, джинси у ЗМІ, наметів і збору підписів, мітингів за участі роботяг, звезених із заводів, та бабусь з іконами і «скляними» очима, бійок і скандалів, у рази перевершила всю виборчу кампанію. Зрозуміло, що всі ці речі робились в інтересах і за активного сприяння Москви.
Окрім безпрецедентної, маніпуляційної і надзвичайно дорогої агітаційної кампанії за Єлисаветград, «імперці» зуміли організувати і квазі-референдум, який офіційно назвали «громадським опитуванням щодо перейменування міста». Опитування було проведено у такому ж форматі і в такий же спосіб, як нещодавня кампанія «5 питань президента», організована «Слугами народу» під місцеві вибори. Воно мало нульову легітимність, проте його результати були більш ніж промовистими – абсолютна перемога проросійського варіанту назви.
Після перейменування міста на Кропивницький і поразки проросійських сил спершу у стінах Верховної Ради, а згодом і в судах, вони нікуди не поділись і надій на реванш не втратили. Вони чекають на прийняття закону про місцеві референдуми. Саме тому одним зі співавторів законопроекту «Про місцевий референдум» значиться один з активних лобістів Єлисаветграда – народний депутат від «слуг народу» Олександр Дануца.
Саме тому декомунізація Кіровоградської області, а також демонтаж радянської символіки в місті і навіть адресних табличок з назвами перейменованих вулиць, стоїть на паузі. Щоб потім простіше було все відіграти. І цей ризик цілком реальний.
Дестабілізація громад
Питання декомунізації чи, тим паче, повернення російсько-імперських назв може стати таким гострим не всюди. Це не означає це, що регіонам з більшим відсотком патріотичних настроїв та рівнем національної свідомості, законопроєкт не несе жодної загрози. Для всіх інших є більш надійний і простіший спосіб дестабілізації – недовіра місцевій владі.
Підстава ніби благородна – дати громаді шанс виправити свій невдалий чи помилковий вибір. Проаналізуємо, що ми буде на практиці.
По-перше, явка на останніх місцевих виборах в Україні склала в середньому 36%. З цих голосів голови громад отримали, в основному, не більше половини. Отже, легітимність місцевої влади загалом невисока, більшість виборців за неї не голосувала. Українців простіше загітувати голосувати проти, ніж за, тож ми зможемо отримати ситуацію, коли місцева влада не зможе приступити до виконання повноважень, якщо через процедуру референдуму її постійно валити. Ми опинимось в ситуації перманентних перевиборів, а це нестабільність.
Українцям треба вчитись робити правильний вибір, а не емоційний, щоб згодом у ньому розчаровуватись і намагатись все переграти на радість ворогам.