Литва й Україна, Росія та Ізраїль, Румунія, Бельгія, Алжир, Угорщина, Іран… У всіх цих країнах Філіпп де Сюрмен працював дипломатом. До України він виявляє особливу увагу: нині очолює паризьку Асоціацію українських студій.
СОЦІАЛЬНИЙ КОРДОН ЄВРОПИ ТА ПІДСТАВИ КОНТРРЕВОЛЮЦІЇ
У. Т.: Ви завершили свою місію посла в Україні в жовтні 2005 року. Пригадую, привітали з перемогою Ющенка з обранням раніше за президента Ширака. Франція не поспішала визнавати результати третього туру виборів-2004?
– Можу вас запевнити, що, вітаючи нового президента з перемогою, я мав усі повноваження від керівництва моєї держави. І нікого ні до чого не підштовхував, бо ентузіазм, із яким сприйняли тоді Помаранчеву революцію у Франції, перевершив усі очікування. Скажу більше: коли третій тур призначили на католицьке Різдво, я подумав, що жоден спостерігач не приїде. Але прибуло вдвічі, якщо не втричі, більше, ніж на попередні тури. Французька громадська думка дуже добре відгукнулася про події. Склалося враження, ніби саме Україна покликана додати свіжих сил Європі й що її тут раді бачити.
У. Т.: Чи уявляли ви тоді, що контрреволюція настане так швидко?
– Почнемо з того, що самої Помаранчевої революції ніхто не передбачав. Її лідери, ті, кого вона привела до влади, теж не чекали такого розвитку подій. Прогнозувати майбутнє – важка справа. Ми знаємо також, що побудова правової держави не відбувається швидко. Справді, ілюзії втрачалися, коли доводилося спостерігати певні внутрішні конфлікти, які сповільнювали процеси демократизації.
Можливо, політики не зовсім усвідомлювали відповідальність, яку брали на себе перед своїм народом. Але причин для, як ви кажете, контрреволюції кілька. Найперша – це слабкість інституцій. Коли немає зрозумілої, читабельної Конституції, що чітко розподіляє повноваження між гілками влади, бракує правил гри. І той текст, який став результатом численних компромісів, кожен інтерпретує на власний розсуд.
Другий аспект також інституційного плану — це слабкість адміністрацій. Україна експлуатує спадок радянської бюрократії, який, можливо, свого часу допоміг уникнути хаосу, але сьогодні безнадійно застарів. Третій – брак структурованих політичних партій із програмами, які пропонували б чіткі стратегії розвитку відповідно до національного інтересу.
У. Т.: В одному із публічних виступів ви казали про соціальний кордон Європи. Чи вважаєте, що згодом Україна зможе стати кандидатом на вступ до ЄС?
– Я поставив би питання інакше. Ніхто не заперечує належності України до Європи. Це така сама європейська держава, як Швейцарія, Норвегія або Польща, і її європейська сутність викликає значно менше питань, аніж Туреччини. Проте проблема вашої країни – розміри. Інтегрувати її значно важче, ніж Естонію. Але я переконаний, якщо Україна досягне сумісності з ЄС, членство буде неминучим. Її не стануть припрошувати, так само як не припрошували Словаччину. Але коли остання досягла відповідного рівня, вступ відбувся. Отже, потрібно, щоб ваша держава сама визначилася, чого хоче. І її європейський вибір мусить бути підтверджений реформами. Україна є ключовим елементом реорганізації Європейського континенту, навіть наріжним каменем майбутньої Європи. Звідси й вища вимогливість.
У. Т.: Чи поділяєте ви думку, що невдовзі Росія втратить ще кілька колоній?
– Не впевнений. Гадаю, проблема Росії – не так єдність територій, як природа політичного режиму. Встановити владну вертикаль – це ще не означає побудувати ефективну правову державу. Справді, великою проблемою РФ є її демографія. Але складну внутрішню міграцію та інші негаразди можна, гадаю, усунути за побудови реальної демократії.
У. Т.: Вважаєте реальним збудувати демократію в Росії?
– На мій погляд, у Росії, Україні або на Заході людська ментальність змінюється набагато швидше, ніж встигають помічати політики. Глобалізація змушує держави все більше відкриватися зовнішньому світу. І водночас породжує дуже сильні імпульси на захист власної ідентичності. Це загальний феномен. Я переконаний, що інтелектуальні еліти Росії прагнуть саме європейського шляху.
СХІД ЧИ ПІВДЕНЬ?
У. Т.: Що ви думаєте про перспективи Східного партнерства – програми співпраці ЄС з Україною, Молдовою, Грузією, Білоруссю, Вірменією та Азербайджаном?
– Це добрий задум, який міг би успішно розвивати політику сусідства. Я розумію, що ваша держава була розчарована проектом. Він ніби підмінив собою шлях до статусу кандидата. Мабуть, треба було відразу сказати: Україна – особливий партнер, це не Молдова і не Білорусь. Мабуть, обрана форма не найкраща. Можливо, кроки, зроблені для України, не були достатніми. Але в дипломатії по-справжньому важливі лише двосторонні відносини.
У. Т.: Між тим нещодавно Ніколя Саркозі запропонував приділити Україні ще менше уваги й скерувати частину фондів Східного партнерства на проекти Середземноморського Союзу…
– Ви знаєте, середземноморські справи – дуже давня історія. За своєю суттю це пошук відтворення того, що існувало колись. Йдеться про те, щоб розвивати відносини з країнами, які є мовно й історично близькими до Франції. Париж тут має особливі інтереси і зобов’язання. Але не треба все змішувати.
Роздягти П’єра, щоб одягти Поля, – це надто спрощений підхід. Північним країнам, які мають кордони з центральноєвропейськими державами, інколи важко уявити, як багато важать для нас південні партнери. Утім, навіть усвідомлюючи важливість французьких зв’язків із Південним Середземномор’ям, я переконаний, що Східна Європа, зокрема Україна, є зоною наших пріоритетних інтересів.
У. Т.: Ви очолюєте Асоціацію українських студій у Парижі. Чи стали пересічні французи краще орієнтуватися в українських питаннях і більше цікавитися ними?
Почнімо з того, що французи погано знають географію. Проте Помаранчева революція здійснила певний прорив, і вони тоді чітко навчилися відрізняти Україну від інших колишніх радянських республік. Але потім ваша влада скасувала візи для громадян Євросоюзу. Я розумію тих українців, які нарікають на відсутність взаємності. І все ж таки багато хто скористався нагодою, поїхав до вашої країни й на власні очі пересвідчився, що вона справді дуже близька до нас. Згодом у своєму щоденному житті французи відчули, що Україна – важливий етап транзиту газу з Росії. Сьогодні наявність спільних інтересів не викликає сумнівів. Порівняно з ситуацією, що була 10 років тому, прогрес очевидний.