Перший етап мовної епопеї завершився успішно. Один із найсерйозніших боїв за українську мову нарешті виграно — закон ухвалено. Його цінність не так у якості, тут можуть бути зауваження, а в самому факті ухвалення. А ще в унікальному, мало не зразковому прикладі співпраці українців та об’єднання навколо цінностей. Виявляється, можна знайти спільну точку опори, якщо дуже треба. Цілком реально поступитися амбіціями, коли це на благо нації, і навіть знайти компроміс між непримиренними опонентами.
Роками, з часу проголошення незалежності України, політики мусолили тему мови, використовуючи її залежно від своїх шлункових потреб. Хто тільки на мові не спекулював. А бої під парламентом під час ухвалення закону Ка-Ка (Ківалова — Колісниченка), а виправдання його скасуванням сепаратизму та окупації Криму й Донбасу, а судові гойдалки з ним (діє — не діє, скасовано — не скасовано). Врешті, створення робочої групи для написання компромісного ґрунтовного закону та маніпулятивні технології довкола. Хто вже забув, пригадайте: https://tyzhden.ua/Society/191487. Кілька різних законопроектів, що подавались один поперед одного, баталії, дискусії, ганебні інтриги і шантаж довкола голосування в першому читанні. Усе це історія боротьби за мову вже в новітні часи. І добре, що ця історія таки завершилася перемогою, бо ж могло бути інакше. А ще не перед самими виборами, хоча фактор передвиборчого піару в підтримці закону для багатьох депутатів також відіграв свою роль.
Утім, треба розуміти, що війна за мову ще не закінчилася. І питання навіть не в тому, що антиукраїнська п’ята колона намагатиметься блокувати й скасувати його постановами чи подавати до суду з вимогою визнати недійсним. Що команда новообраного президента теж забажає пхати носа у справи, вона вже це анонсувала. Вже чути реакції й зі стану ворога. Адже це удар по його колонізаторській політиці.
Читайте також: Рада ухвалила закон про мову
Та найбільша проблема все ж таки ховається в процесі запровадження та функціонування нових правил. Закон повинен жити й працювати — тоді в ньому буде сенс. Мова потребує нині реальної та серйозної підтримки, щоб не вмерти й почати розвиватися. Так, мова — зброя, в Україні особливо. Саботаж зробить її іграшковою, і ворог це теж чудово розуміє. Тому довести справу до кінця можна буде лише за умови принциповості, впертості та колективної взаємодії.
Про те, що саботаж буде, видно навіть із процесу ухвалення законопроекту. Він почався вже на етапі внесення правок як спроба довести ситуацію до абсурду та унеможливити нормальну дискусію. І респект усім тим, хто цій спробі зумів протистояти. Потоки брехні, дезінформації, фейків, якими супроводжувався весь процес, також показові. Тепер важливо донести правду до суспільства й зуміти пояснити, чому мова на часі й що узаконення її використання не становить жодної небезпеки, навпаки, сприятиме згуртованості та зміцненню нації.
Один з авторів закону, голова Комітету Верховної Ради з питань культури та духовності Микола Княжицький каже, що в процесі розгляду та внесення правок закон зазнав не надто суттєвих змін, вдалося зберегти усі ключові моменти. «Зміни стосувалися того, що адміністративна відповідальність відтерміновується на три роки. За цей час держава фінансує навчальні центри української мови, готує відповідні програми для їх забезпечення. Це логічно, тому що люди, які не володіють мовою, повинні мати час, щоб вивчити її. Для електронних медіа вступ у дію закону відтерміновується на п’ять років. І ми не могли на це не піти. Це була вимога деяких фракцій. Більше якихось суттєвих принципових змін фактично не було. Я думаю, закон вступить у силу, хоча суди ще будуть».
Очевидно, що закон не ідеальний. Дехто вважає його занадто ліберальним, рано чи пізно в нього доведеться вносити радикальні правки. Можливо. Але зараз мусимо розуміти, що це компроміс, на вироблення якого в суспільства пішло більш як чверть століття. І якщо навіть у такий, можливо, недосконалий і не надто швидкий спосіб українці не тільки зуміють зрушити проблему з місця, але українізувати свою русифіковану свідомість — це теж чудово. Далі час покаже, куди йти.
Читайте також: Важкі пологи. Як ухвалювали закон про мову
Голова робочої групи з підготовки мовного законопроекту професор Володимир Василенко, коментуючи Тижню особливості ухваленого закону, зазначив: «Це закон конституційного рівня. Він запроваджує конкретні механізми реалізації застосування ст. 10 Конституції України, яка передбачає забезпечення використання української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. У разі втілення його вжиття виконавчою владою можна сподіватися на дуже швидкий прогрес запровадження української мови. Ухвалення цього документа — акт відновлення історичної справедливості, тому що протягом століть українська мова піддавалась утискам і робилося все, щоб усунути її із суспільного життя та вжитку. Норми закону збалансовані й досить ліберальні. Якби моя воля, я формулював би їх жорсткіше. Але навіть ті формулювання, що застосовані, ті механізми, які передбачені, ефективно працюватимуть за наявності політичної волі в нашої влади, особливо виконавчої. Жодне з положень документа не суперечить міжнародним стандартам і мовній практиці країн ЄС. Навпаки, моделі мовного режиму, які ним запроваджуються в різних сферах, набагато ліберальніші, ніж ті, які існують у європейських країнах. Скажімо, нещодавно парламент Латвії ухвалив закон, який запроваджує застосування латиської мови у всіх навчальних закладах країни. При цьому 40% її населення — росіяни.
Під час дискусій та обговорення правок представники Опоблоку (це зовсім не опозиція, а антиукраїнські сили в парламенті) намагалися намалювати зовсім спотворену картину й інтерпретували цей документ як такий, що порушує права меншин і сприятиме витісненню їхніх мов. Що абсолютно не відповідає дійсності, бо це закон про застосування української мови як державної. Правила застосування мов національних меншин регулюються зовсім іншими актами. Такі акти існують, вони діють і будуть вдосконалені. Буде ухвалено спеціальний закон про використання мов національних меншин.
Читайте також: Закон про мову. Що він передбачає?
Представники Опозиційного блоку вдавалися до спекуляцій, мовляв, це якийсь примус з-під палиці, всіх змушуватимуть говорити українською та ще й каратимуть. Це абсолютно не відповідає дійсності. Тому що норми закону поширюються лише на офіційну та суспільну сфери. У приватному житті, у приватному спілкуванні, під час відправлення релігійних обрядів людина може послуговуватись будь-якою мовою. Це не регулюється законом, бо є особистою справою кожного. Ще одна спекуляція стосується сфери публічного сервісу. Мовляв, у кафе, ресторанах, готелях чи деінде всі будуть змушені використовувати лише українську мову. Це не так. Згідно із новим законом тільки в тому разі, коли до офіціанта, адміністратора готелю, покоївки звертаються українською, вони мусять відповісти українською. Якщо звертаються іншою мовою, можна відповідати іншою, якщо вони її знають, або мовою міжнародного спілкування (англійською). Знову ж таки, якщо люди, які працюють у сфері обслуговування, на звернення до них українською не відповідають українською, вони не каратимуться відразу. Спершу робиться попередження їхньому працедавцеві чи установі. І адміністративним штрафом згодом карається не покоївка чи офіціант, а керівник закладу, тому що він не укомплектував штат персоналом відповідної кваліфікації. Тобто не буде тотального штрафування, примусу тощо. Йдеться лише про відповідальність. Якщо керівник установи не хоче мати неприємностей, він повинен дбати про рівень кваліфікації зокрема й мовної, персоналу.
Ні в кого не виникає сумнівів, що громадянин, який не сплачує податків, не звільняється від відповідальності. Чому ж ті, хто виступає проти мовного закону, думають, що не повинно бути жодних санкцій за його порушення? Якщо група людей вимагатиме звільнення від податків, це буде сприйнято в найкращому разі як казус. Чому тоді можуть бути легітимними вимоги звільнити від знання української мови? Для людей, які обіймають державні посади, а також тих, хто зайнятий у сфері обслуговування, знати мову є таким самим обов’язком, як і сплачувати податки. Бо запровадження української в усіх сферах суспільного життя — це питання єдності країни та національної безпеки. Статус державної мови визначається таким чином не лише в Україні, а й у всіх європейських країнах. Це норма. І нарікати на те, що цей закон, мовляв, каральний, що когось не поважають тощо, є не чим іншим, як демагогією. Люди, котрі таке кажуть, або не розуміють функції державної мови, або є представниками агентури та п’ятої колони РФ, які намагаються позбавити нашу державу інструменту єдності.