Проблеми з житлом давно стали для киян чимось на кшталт розмов про погоду. Жителі столиці звикли скаржитися на життя: квартири в центрі коштують мільйони, винайняти власне помешкання – задоволення дороге і марудне, до того ж, завжди треба бути на сторожі, щоб уникнути шахрайства. Проте ситуація в більшості міст Європи не набагато краща, а часом – і ще складніша. Втім, що по-справжньому відрізняє Україну від Європи – це те, як європейці об’єднуються заради вирішення цих проблем.
Шахрайство як красне мистецтво
Сербський художник Бранко Міліскович, який тепер живе у Західній Європі, працює над арт-проектом, присвяченим квартирному шахрайству. Ідея виникла після того, як він сам став жертвою підступної комбінації, коли шукав собі квартиру в Гаазі. Вдавані хазяї одного з помешкань, що він собі вподобав, попросили перерахувати його на свій рахунок досить значну суму застави та комірного за перший місяць. Оскільки все виглядало дуже переконливо й безпечно, Бранко перерахував кошти. Більше домовласники із ним на зв’язок не вийшли.
Нині Міліскович живе у Гамбурзі і навмисне шукає подібних шахраїв. На сайтах з оголошеннями, каже він, ними аж кишить. «Я свідомо вступаю з ними в листування і намагаюся підтримувати її якомога довше. Мені цікаво, як далеко вони готові зайти в шахрайстві», – розповідає художник. Фактично йому йдеться про те, щоб з’ясувати у листуванні якомога більше подробиць про «квартири», яких не існує, отримати їхні фотографії та максимально повну інформацію про самих шахраїв. З часом митець планує використати цей матеріал у перформенсі, інсталяції чи якійсь іншій формі «контемпорарі арт».
«Я маю вже кілька грубих течок, заповнених цими роздрукованими листами. Я взагалі-то не певен, що ж я зібрав насправді. Маю навіть кілька копій-сканів їхніх несправжніх паспортів, які вони надсилають, щоб зміцнити вашу довіру. Мені вдалося навіть отримати якийсь недійсний мексиканський паспорт, яким я дуже пишаюся. Я й сам відсканував свій старий паспорт, щоб пересилати їм – бо часом вони теж, для правдоподібності, вимагають копії ваших документів. Гадаю, якщо бавитися в цю гру досить довго, в певний момент ти просто можеш отримати скан свого власного паспорта».
Ситуація в Гамбурзі аж ніяк не унікальна. З тим самим шахрайством, а може – і з тими самими шахраями – можна зустрітися і в Лондоні, Парижі та інших європейських столицях. Як розповідає англійська журналістка Бет Карсвелл, найбільша проблема в британській столиці – шахрайство, що його стимулює шалений попит на житлову площу в одному з найбільших мегаполісів Європи. «Люди вдають, що хочуть здати квартиру, просто щоб видурити з вас гроші. Вони часто дуже переконливі, і готові на багато що, аби переконати вас у своїй щирості: навіть говорити по телефону чи вступати в довжелезне листування».
Їх досить легко вирахувати. Шахраї кажуть, що квартира, кімната чи будинок чудові, але завжди є певна «проблема»: вони живуть задалеко, чи мусили переїхати в інше місто заради роботи тощо. Мусить бути певна причина, чому вони не живуть там самі. «Якби я здавала квартиру незнайомцеві, я б не почувала за потрібне пояснювати їм, чому, – каже Карсвелл. – Якщо така проблема справді є, вони могли б просто найняти агента з нерухомості, щоб він усе залагодив».
Далі, вони дають телефонний номер, але кажуть не дзвонити – і тут є яка-небудь проблема, веде далі журналістка. «Ви можете писати смс, а вони передзвонювати. Я певна – це тому, що вони взагалі не в Британії. Вони просять пересилати гроші, зокрема, через Western Union – систему переказів, що до неї вдаються як до останнього заходу, часто, коли нема активного банківського рахунку. Ніколи не можна пересилати грошей, перш ніж ви побачили квартиру, і мабуть, ніколи до підписання самого контракту».
Є іще один нюанс, характерний для шахраїв, що працюють на лондонському ринкові нерухомості. «Вони посилаються на релігію. На жаль, я бачила чимало шахрайств, де люди відзначають, що вони християни, гадаю, щоб здобути довіру. Ніхто з вірян, кого я знаю, не згадували б про свою релігійність, здаючи квартиру. Звісно, оголошення дають багато щирих і надійних людей, але треба бути обачними. І ніколи не давати грошей наперед», – попереджає Карсвелл.
Бранко Міліскович також каже, що гамбурзькі шахраї вочевидь перебувають поза Німеччиною. У цьому випадку Лондон і Дублін фігурують як одні з найчастіших місць їхнього перебування. «Зазвичай, справді хороші пропозиції виставлено німецькою мовою, іноземці мусять використовувати інтернет-перекладач. Але шахрайські оголошення майже на 100% написані англійською. Дуже часто їх набрано великими літерами. Це теж дуже смішно. Також дуже кумедно, коли здають за смішні гроші прегарний будинок у центрі міста. Часом я дістаю деякі листи, що пропонують помешкання за адресами, які не існують чи містять тільки офіси або торгові центри. Хто живе там? Та ніхто. Та й коштують вони часто-густо 300 євро на місяць, може, й менше. Вони не існують. Шахраї пишуть, що вони не в місті і можуть прислати ключі тільки поштою, і тільки після передплати. Їхня традиційна фраза: «Якщо ти досі шукаєш собі хату…» Я вас прошу – у місті, яке абсолютно переповнене людьми, що шукають помешкання, де кожна окрема квартира має від 10 до 20 потенційних орендарів, хто «досі» шукає собі хату?», – обурений серб.
Місто самотніх. І безпритульних?
Бранко не перебільшує: Гамбург, який називають містом із одним із найвищих у Європі відсотків людей, що живуть самотою, потерпає від справжньої нестачі житла, і зазвичай домовласники вибирають пожильців украй прискіпливо. Подібна ситуація існує і в Лондоні, і в Парижі (хоча, приміром, аж ніяк не в Берліні), але навіть їм столиця північної Німеччини може дати гандикап. Часто і 20 претендентів на помешкання – не межа. У результаті житло знаходять не всі. У деяких випадках ситуація може скластися дуже драматично.
«Я приїхав сюди для участі в престижній міжнародній освітній програмі, а натомість мусив скуштувати безпритульного життя в Гамбурзі. Два тижні мені довелося бути безхатьком. Я не знав, де ночуватиму завтра, виручали друзі й випадкові люди, громада співвітчизників, – ділиться досвідом 35-річний Абель Ґебеєху з Ефіопії. – Через те, що мені вже понад 30 років, я не мав права на гуртожиток. Університет не виявив жодного бажання допомогти реально. Я намагався знайти хату через інтернет, але це неможливо: ніхто навіть не відповідав на мої листи, а я розіслав десь чи не 75-100 повідомлень за оголошеннями. Коли мій літак приземлився в аеропорту, мені практично не було куди йти. Я став шукати житло на місці, щодня мав по 2-3 зустрічі з домовласниками. Передивився стільки різних квартир – і хороших, і не дуже. Готовий був уже пристати на будь-яку пропозицію. Але німці завжди кажуть: ми вам передзвонимо, а потім присилають смс через 15 хвилин, мовляв, дуже шкодуємо, але квартиру вже здано. Як це могло трапитися всього за чверть години? Я був у справжньому відчаї, певний час навіть замислювався над тим, щоб покинути програму і просто повернутися додому, щойно почавши навчання».
Зрештою за два тижні поневірянь таки знайшлася в цілому місті людина, яка погодилася здати Абелеві житло. На думку ефіопського студента, показово, що це була дочка турецьких іммігрантів. Квартира виявилася, за словами студента, не найкраща і коштувала дуже дорого навіть як для Гамбурга. «Зате хазяйка сказала, що насправді мені дуже пощастило, – сміється Абель, – і що корінні німці навряд чи здали б мені квартиру чи бодай кімнату. «Цей ефіоп, він же їстиме зі столу», – думають більшість домовласників, так, принаймні, вона мені пояснила».
Житлове будівництво: довга дорога додолу
Міська влада Гамбурга сама спровокувала надзвичайно складну ситуацію – запевняє Маріель Айфлер, експерт із Спілки орендарів Гамбурга, що діє в місті з 1890 року. Організація з 22 осередками об’єднує понад 60 тисяч домогосподарств другого за розмірами міста Німеччини. Разом із ідентичним загальнонаціональним об’єднанням, Спілка намагається не тільки інформувати орендарів про їхні права, а й представляти їхні права перед політиками і в судах. Організація надає фахову юридичну допомогу, але не тільки.
Її працівники можуть підтримати вас під час переговорів із домовласником, засвідчити стан житла під час вселення чи коли хазяїн вимагає відшкодувати пошкодження опісля. Коли йдеться про спільну проблему для багатьох членів Спілки, вона незрідка проводить збори осередку й інформує членів про їхні права. Асоціація також видає журнал-щоквартальник, який інформує про житлову політику, актуальні проблемні випадки, судові вироки, закони тощо.
Населення Гамбурга стрімко росте, як на Західну Європу, – з 2005 року тут зареєструвалися понад 25 тис. приїжджих. Щоб задовольнити потребу в житлі, потрібно щороку будувати від 6 до 8 тис. нових квартир, серед них принаймні третину – як соціальне житло. Спілка вважає, що потрібно заборонити й продаж та дострокову приватизацію соціального житла. «Важливо враховувати права всіх мешканців, – каже Айфлер, – а зростання престижу окремих районів не повинне призводити до витіснення тих, хто живе там віддавна. Сенат мусить використовувати свій вплив у бундесраті, щоб законодавчо заборонити піднімати ціну в нових контрактах більше ніж на 20% та виселяти пожильців при зміні власника щонайменше протягом 10 років». Потрібно також забезпечувати, щоб підвищення квартплати після теплозбережної модернізації будинків було не роздуте, а співмірне з витратами на саму модернізацію.
«Зі зміною влади добрих 10 років тому радикально змінилася й політика в галузі житлобудування, – пояснює суть проблеми пані Айфлер. – 2000 року в нас ще збудували 6502 квартири, але ця цифра постійно зменшувалася відтоді. Попри численні будівельні «кампанії», із запланованих до побудови торік 6000 житлових одиниць здано в експлуатацію, за всіма оцінками, лише десь 3200. До того ж, бракує соціального житла. 1985 року воно складало 300 тис. квартир для соціально незахищених родин. Тепер їх лише 103 тис.».
Одночасно із цим скороченням місто стало дуже популярне – сюди постійно переїжджає дуже багато людей. «Після місцевих виборів у лютому залишається сподіватися, що ситуація зміниться. За останні 10 років сенатори з містобудування від різних партій, на жаль, вже виразно показали, як нічого не робити», – вважає пані Айфлер.
Статистика свідчить, що коли будівельну політику визначала відносно ліва СДПН, кількість новобудов зростала: від 2826 у 1990 році до 9750 у 1995. Падіння, щоправда, почалося ще за урядування соціал-демократів, і наприкінці 1990-х щороку будувалося пересічно 6-8 тис. нових квартир щороку. З приходом до влади ХДС-ХСС кількість нових помешкань, які будують щороку, майже ніколи не перевищувала 4 тис.
«Щоб змінити цю ситуацію на краще, слід терміново інтенсифікувати житлове будівництво – каже Айфлер. – Але треба будувати не тільки власне житло. Хоч у Гамбурзі й бракує території, але ущільнення забудови й перепрофілювання господарських будівель у житлові можуть частково виправити становище. Приміщення колишніх казарм, шкіл, лікарень чи навіть вокзалів треба інтенсивніше використовувати для нових житлових потреб. Міський житловий кооператив повинен будувати більше квартир, замість опікуватися зростанням прибутків для міського бюджету. Також слід спростити видання дозволів на будівництво».
Слід сказати, що населення дуже чутливе до цієї теми, і політичні зміни лютого, напевне, потроху спричинять і зміну курсу в цій царині. Гамбурзький сенат уже започатковував дві нові кампанії з житлового будівництва. Але коли відняти число реально готових будинків, реальний результат ще дуже малий. Не дивина, що тема житлового будівництва була великим питанням на виборах і всі партії підхоплювали її.
«Близько двох років тому ми мали зустріч із паном Енді Ґоте з СДПН, що відповідав тоді за будівельну політику в місті, й просили звернути увагу на цю тему. Ми пояснили крайню потребу міста в житлі на основі цифр і оцінок, і висунули наші політичні вимоги. Два роки по тому пан Ґроте вже не при владі, як і вся його партія. Сподіваємося, хоч тепер він згадує про наші вимоги, яких він не зміг виконати», – пояснює Айфлер.
Техніка безпеки
У великих містах Німеччини та й цілої Європи постійно чи періодично живуть немало українців, які мусять давати собі раду з пошуком житла. Особливо багато серед них студентів, які мусять часто переїжджати і не завжди можуть розраховувати на місце в гуртожитку. Як бути обережнішим, щоб не потрапити в неприємну ситуацію, шукаючи житло в Західній Європі?
Головне – бути свідомим того, що проблеми не виключені, і домовласники можуть бути не захваті від пожильця-східноєвропейця. Безперечно, для українського орендаря дуже дивно виглядатиме те, що у таких містах як Гамбург закони ринку працюють аж ніяк не так прямолінійно, як того можна було б сподіватися. «Однією з основ німецького права є свобода контракту, що означає – кожен може вибирати, з ким і з яких причин він укладає угоду, – пояснює пані Айфлер. – Орендарем можна стати, тільки коли домовласник на це погодиться. Часом буває, що орендар, виїжджаючи, сам підшуковує наступника, і тоді буває так, що домовласник мусить прийняти когось, кого він, можливо, не хоче. У такому разі він намагається знайти орендаря з великою кількістю грошей, без дітей чи тварин, когось, хто працює й тому проводить удома мало часу. І, звісно, домовласник завжди здає житло за найвищу плату, що її пожильці готові заплатити».
Айфлер визнає, що з поширенням інтернету і зростанням попиту на житло шахрайство з квартирами таки справді дуже поширилося. На сайтах з оголошеннями шахраї, що переважно видають себе за англійців, пропонують оренду квартир за добрими цінами, якщо ви погодитеся здійснити оплату з-за кордону. Кінець історії завжди один і той самий: зацікавлені спершу сплачують заставу чи вже й комірне, ніколи й не бачивши квартири і не діставши ключа. Тоді гроші щезають, а квартира не здається – саме так, як це сталося із сербським художником Мілісковичем.
«Ми не раз звертали увагу на цю проблему в пресі і старалися вчасно попереджати орендарів. Поліція так само знає про цю проблему, але тим не менше – безсила, як, напевне, й ми, – твердить пані Айфлер. – Можна порадити бути дуже обачним на названих сайтах із нерухомості (таких, як WIMMO, HaWoMa, Luxes, наприклад), які публікують оголошення про буцімто дешеві квартири. Хто хоче отримати адресу домовласника, мусить уже наперед заплатити дво- або тризначну суму. Часто шукачі житла отримують квартиру, що не відповідає заявленому описові, або й зовсім нічого не отримують. Хто шукає помешкання, ніколи не повинен платити грошей до підписання угоди про оренду. Інакше залишатиметься великий ризик, що пропоновані квартири не існують чи не відповідають описові. Принципово важливо платити тільки після підписання контракту. Радимо у разі мовного бар’єру скористатися допомогою нашої Спілки, щоб шахраї не скористалися вразливим становищем іноземця».