Від британських виборів очікували мінімального розриву між партіями, а відтак змагання до повного виснаження між консерваторами та лейбористами, про що давно і стабільно свідчили опитування, і після прогнозованих результатів що одній партії, що другій про більшість можна було б лише мріяти. Якби древній політичній системі Сполученого Королівства у цих перегонах не вдалося сформувати вкрай потрібний стабільний уряд, наслідки для країни були б дуже серйозні. Але, коли ця стаття готувалася до друку, в ніч на 8 травня, стало скидатися на те, що консерватори Девіда Кемерона повністю реабілітувалися за досить мляву кампанію і більш ніж скромні економічні успіхи, на яких її будували. Вони цілком можуть стати найбільшою партією в наступному парламенті. Навіть коли Кемерону це не вдасться, він може спробувати сформувати уряд меншості; цього прагне багато депутатів від його партії, у яких за останні п’ять років розвинулася стійка антипатія до молодшого партнера по коаліції – ліберальних демократів. Поміркований Кемерон, який потай у багатьох питаннях погоджується з лідером лібдемів Ніком Клеґґом, може тепер захотіти іншої коаліції. У будь-якому разі після електорального розгрому партії Клеґґа, внаслідок якого вона втратила понад половину зі своїх 57 місць і який може закінчитися відставкою лідера, це вже не так і важливо. Щоб забезпечити чисельність своїй політсилі, ватажок торі, не виключено, також укладе менш офіційну угоду з північноірландською Демократичною юніоністською партією (ДЮП) і розраховуватиме на її вісім мандатів.
Такий результат голосування свідчить про те, що британська політика стала надто неспокійною, аби обіцяти відносну стабільність. Фунт різко піднявся відносно долара, щойно екзит-поли засвідчили перевагу торі. Але це й не дивно.
У найкращому з варіантів Кемерон матиме дуже поріділу більшість для підтримки своєї неоднозначної урядової програми, яка передбачає урізання бюджетних видатків (проти чого спільно виступають усі його ліві суперники) та референдум про вихід Британії з ЄС, який він пообіцяв провести до кінця 2017 року. Ще тривожнішими бачаться результати в Шотландії, де Шотландська національна партія (ШНП) мало не витиснула як клас парламентаріїв-юніоністів, здобувши майже всі 59 мандатів.
У поєднанні з перемогою Кемерона це актуалізує один із головних аргументів націоналістів на користь відокремлення: що Шотландія лише з одним парламентарієм-торі не повинна більше підкорятися уряду консерваторів у Вестмінстері. Це може переконати ШНП пообіцяти своїм виборцям повторний референдум про незалежність, якщо вона здобуде більшість на виборах до шотландського парламенту (а зробить це точно). «Сьогодні в Шотландії чути ревіння лева – шотландського лева», – зауважив Алекс Салмонд, колишній лідер націоналів, нині депутат від округу Гордон. Партія, задумана для здобуття Шотландією незалежності, зараз має там необмежену владу. Цей факт, поза сумнівом, став знаковим для нинішніх виборів.
Незважаючи на ці проблеми, торі та керівник їхньої кампанії Лінтон Кросбі, якого запросили аж із Австралії, можуть привітати себе з чудовою перемогою. Вона базувалася на переконанні, що дві сильні сторони партії – репутація ефективного менеджера економіки та наявність найпопулярнішого лідера усіх мейнстримних політсил в особі Кемерона – переб’ють привабливість Лейбористської партії. Лідер останньої Ед Мілібенд (поки що, але, певно, не надовго) пообіцяв радикальну реформу британського капіталізму, щоб зробити його продуктивнішим і справедливішим. Але його надії перетягнути собі необхідні (після розгрому лейбористів у Шотландії) 40 із лишком мандатів консерваторів в Англії та Уельсі спиралися на ще більш заяложені обіцянки: переважно пов’язані із захистом системи охорони здоров’я від уявних зазіхань торі.
Він мав підстави сподіватися на успіх, про що свідчили опитування. Переваги Кемерона як лідера дуже відносні: грошовитого вождя партії торі, патриція в часи, коли істеблішмент не має популярності, поважають, але не люблять. Схоже, про це свідчив і прохолодний прийом із боку виборців під час кампанії. Крім того, надто мало британців насолоджуються плодами економічного відновлення за його уряду; у приватному секторі з’явилося понад 2 млн робочих місць, але тільки за рахунок надзвичайно повільного зростання заробітної плати. І навіть якщо курс суворої економії коаліційного уряду (зокрема, і скорочення майже мільйона робочих місць у державному секторі) виявився не таким болісним, як заявляють лейбористи, особливої прихильності він не здобув. Цього й боялися торі. Але в ніч оголошення результатів їхні страхи розвіялися.
Читайте також: Лорди шукають примирення
Більшість перших протоколів із результатами таких виборчих округів, як Суїндон-Саут, Ненітон, Беттерсі (усі традиційно з невеликою перевагою торі або лейбористів, де останні вели агресивну виборчу кампанію), засвідчили безпрецедентну перевагу консерваторів. Зрештою, останні зберегли мандати, які сподівалися перетягнути собі лейбористи; здобули вони й ті округи, які розраховували зберегти за собою ліберал-демократи (Кінгстон, Твікенгем, Брекон і Радноршир). Пізнє опитування, проведене впливовим аналітичним центром лорда Ашкрофта, засвідчило, що сильні сторони торі справили свій традиційний ефект: 71% опитаних, які голосували за них, пояснили свій вибір тим, що лідер цієї партії «стане найкращим прем’єр-міністром».
Для тих, хто переймається здатністю європейських політиків проводити болісні реформи в своїх загрузлих у борги країнах і не піддатися натиску популістів, це стало променем надії. Хоча уряд Кемерона й догоджав деяким групам електорату, особливо пенсіонерам, його все-таки навряд чи можна звинуватити в ухилянні від обіцянок щодо фіскальної політики: кампанію побудували на запевненні щодо урізання бюджету соцвиплат іще на £12 млрд ($19 млрд).
Для лейбористів результати виборів стали катастрофою. Мілібенд провів досить сильну кампанію, випромінюючи віру в себе та нову презентабельність, набуту під впливом дорогих імідж-консультантів. Але він так і не зміг переконати багатьох британців, навіть однопартійців, у своїй здатності очолити уряд. Зараз це більше скидається на втрачений шанс для лейбористів у скрутний момент. Програш популістам зліва (НШП) і справа (Партія незалежності Великої Британії) став нищівним ударом.
Читайте також: Чому Захід боїться розпаду Російської Федерації?
Розгром лейбористів у Шотландії передбачали, але це мало втішає після того, як змарновано стільки яскравих талантів у верхах. Поразка Даґласа Александера, керівника кампанії й кандидата на міністра закордонних справ, завдана йому 20-річною студенткою Майрою Блек, – найбільший шок екзит-полу. Менш очікуваною була втеча виборців лейбористів до Партії незалежності, особливо у північних округах (наприклад, Гаутоні та Сандерленд-Сауті), де праві популісти посіли друге місце. Це підсолодило розчарування Партії незалежності від невдалої спроби здобути більше мандатів, зокрема в окрузі Танет-Саут, де балотувався харизматичний лідер партії Найджел Фарадж. Небезпека для лейбористів полягає в тому, що натиск націоналістів під час цих виборів може повторитися до певної міри на наступних, на південь від округу Карлайл.
Обидва ці бунти повинні стривожити й Кемерона. Успіхи Партії незалежності мають показати, наскільки небезпечним може виявитися обіцяний ним референдум про вихід із ЄС. Не останньою чергою тому, що близько половини його власних парламентаріїв готові піддатися впливу заразної єврофобії, яку поширює бунтівна політсила. Шотландський випадок несе ще загрозливішу перспективу. Він свідчить про серйозну перспективу того, що Кемерон, здобувши заслужений успіх зараз, може стати останнім прем’єр-міністром Сполученого Королівства. Ще до того як почнуться торги за коаліцію і кабінет, щасливчикові-консерватору варто спробувати уникнути цього сценарію.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com