Саме цього я й намагаюся навчити: пізнавати місто, насолоджуватися ним і, нарешті, любити його. Я гід-купідон.
Щодня я ховаю свої крильця, лук і стріли в наплічник, одягаю капелюшок і йду розповідати киянам та гостям столиці, який мій Київ прекрасний. Кажу «мій», бо народилася тут і виросла. Вкотре показую ті самі улюблені маршрути, а цікавість моя лише зростає. Здається, завжди помічаєш нові й нові деталі. Нехай уже сто перший раз переповідаю історії та легенди про старовинні кам’яниці, та щоразу оповідь звучить по-різному.
Читайте також: Чернігів: між гОродом, горОдом і городищем
Нехай заплутую гостей у лабіринтах київських двориків, усе одно є перестрах, що за ніч десь несподівано з’явився паркан із кодовим замком і не вдасться потрапити туди, куди планувалося. Був у мене такий досвід із двориком на вул. Пушкінській, 14. Довелося на словах розповідати, що ж там цікаве за огорожею.
Київ живий і напрочуд мінливий. За ним тільки й встигай. Сьогодні тут уже є те, чого вчора не було. Або ж немає того, що було. Ця особливість дає змогу оживити кожну мою прогулянку не лише старими фотографіями, а й особистими спогадами. Це моє правило #1.
Адже коли все життя живеш в одному місті, воно наповнюється точками пам’яті. Здається, ніби в кожному дворику, на кожному кутку цвяхом прибитий спогад, який неможливо стерти. Ось, наприклад, Замок барона. Це мій найулюбленіший київський будинок. Знаю про нього майже все. Навіть маю футболку з його зображенням.
У дитинстві мама розповідала, що це оселя Мишачого короля — персонажа з балету «Лускунчик», який ми обов’язково ходили дивитися в Оперний театр під Новий рік. Я бувала всередині замку тричі, тож спостерігала метаморфози особисто: у темній та непривітній будівлі за три роки разом зі світлом нарешті зажевріла надія на подальшу реконструкцію.
Я пам’ятаю Пейзажну алею безлюдною і негамірною. Обожнювала в теплу пору року гуляти нею: неймовірні краєвиди! Дивишся і уявляєш себе князівною, володаркою пагорбів. Тепер таких мрійників, як я, багато. Навіть у будні. І це прекрасно!
А бачили оновлений київський велотрек? У 2009 році місце, де ми з друзями ганяли на велосипедах і самокатах, грали у волейбол і просто тусувалися, закрили. Поруч почалося незаконне будівництво.
Читайте також: У пошуках одеського міфу
Я ходила попід старим, оповитим плющем муром і згадувала, як лазила бетонним полотном циклодрому й малювала на ньому крейдою малюнки, а ще як змагалася з подружкою, хто заїде на велосипеді вище. Муру й плюща вже немає. Натомість є оновлене покриття, а велотрек не впізнати.
Ці маленькі перемоги — справа рук тих, хто любить місто. Якщо вони здатні на таке, то нам потрібна ціла армія фанів столиці. Навіть з інших країн. Її створення — це моя місія.
У кожному місті є місця, де постійно бувають місцеві мешканці. І є інші місця, куди вони тільки водять туристів, а самі ніколи туди не заглядають, хоча й пишаються ними. Київ — це не музей, це пазл із банків, закусочних, аптек та різних крамниць. Люди тут беруть кредити, обідають, купують ліки та речі. Все це називається життям. То навіщо ховати його від гостей? Краще показати і те, і інше. Зіграти на контрастах. Це моє правило #2. Ще 10 хвилин тому мої туристи розглядали крізь скло фундаменти Печерських воріт, а зараз уже стоять у закрутистій черзі, щоб скуштувати не дуже корисний, але суто столичний фастфуд — київську перепічку. У цьому є свій шарм. Я даю можливість гостям столиці відчути себе тутешніми. І це якнайкраще зближує їх із містом!
Міста у дечому схожі на людей: ідеальних не існує. Можна ненавидіти Київ за ямки на асфальті, цар-балкони, переповнене вщерть метро. А можна любити. І я люблю. Адже любов передбачає прийняття об’єкта з усіма його плюсами й мінусами. На останніх просто не варто акцентувати увагу. Це моє правило #3.
Кажуть, що будь-яке місто або містечко своєю атмосферою зобов’язане людям, яких ви в ньому знаєте. Якщо в моїх гостей я перша, а тим більше єдина в Києві знайома, то моє завдання — передати таку атмосферу, щоб турист навіть не помітив заповнених сміттєвих баків, заторів завдовжки в життя та пошарпаних МАФів. Так само як середньостатистичний киянин не помічає красивих будинків і золотоверхих храмів, бо надто зайнятий своїми справами.
Багато людей вважає Київ нецікавим лише тому, що не знає його. Щоб зарадити цьому, виконуйте прості рекомендації.
— Багато ходіть пішки. Дуже багато. Вгору та вниз. Праворуч і ліворуч. На ногах чи на руках. Щодня обирайте різні маршрути. Саме так місто матиме з вами щонайтісніший контакт.
— Уважно розглядайте фасади будинків. Найважливіше архітектор залишив для нас там. Ви, можливо, навіть і не підозрюєте, що саме побачите, якщо відірвете голову від асфальту. Деколи це цілі історії.
— Загубіться у двориках і закутках. Тоді ви відкриєте для себе виворіт міста і його таємниці.
— Колекціонуйте щось: цікаві двері, вікна, маскарони. Я, наприклад, збираю янголів.
Це чудова мотивація, щоб звертати увагу на дрібнички, які роблять місто особливим.
— Якщо ви киянин, поїдьте з міста на деякий час. Тільки так дізнаєтеся, який Київ прекрасний.
Якщо вам вдасться втілити хоча б половину пунктів зі списку, ви й самі не помітите, як полюбите наше місто. А якщо не вірите, нам варто познайомитися. 🙂
Фото з архіву авторки