Знають про цих людей і за межами України. Знають як журналісти, так і державні діячі. Останні вимагають – причому на дуже високому рівні – звільнення ув’язнених та припинення переслідувань опозиціонерів, тобто скасування selective justice in Ukraine (це не зовсім точно перекладають у нас як «вибіркове правосуддя», хоча правосуддям тут і не пахне – краще вже «вибіркова юстиція», «вибіркове судочинство»; скажімо, у Сталіна і Гітлера неправедний суд був тотальним, а у Януковича він вибірковий…).
Але от проблема: говорячи про наявність в Україні політв’язнів, хоча би хтось уявляє собі число цих політв’язнів? На слуху у всіх – і у нас, і за кордоном – тривалий час були прізвища «Тимошенко» та «Луценко». А з числа прохачів притулку – Аваков, Данилишин і знову Тимошенко (цього разу – Олександр, чоловік Юлії). Аваков став народним депутатом і цілком законно повернувся до України (тепер його засадити стало куди складніше), Луценка випустили, можливо, випустять і Юлію Володимирівну та дадуть гарантії її чоловікові… То що, проблема наявності selective justice in Ukraine та політичних в’язнів зникне сама собою, розсмокчеться?
Боюся, що ні. Навпаки, вона має, на жаль, усі шанси тільки поглибитися. Адже сутність чинного режиму від того, що він зробить кілька милостивих жестів, принципово не зміниться. Тим більше, що масові протести проти політики влади тривають і триватимуть по всій країні, як завжди, наростаючи у міру наближення президентських виборів. А чим ще спинити ці протести, якщо не «точковими» ударами по їхніх місцевих активістах?
Ні, звичайно, нормальна і відповідальна влада пішла би шляхом діалогу, а не репресій, але ж хіба в Україні влада нормальна?
А це означає, що судові політичні переслідування, арешти, ув’язнення на різний термін та вимушені виїзди за кордон із політичних мотивів будуть тривати й надалі. Ба, а хіба сьогодні, паралельно з амністією Луценку не триває жорстке точкове «пресування» політичних противників влади? Хіба за ґратами не перебувають політичні в’язні, як уже засуджені, так і ті, що чекають на «найсправедливіший» український суд?
Про одну з таких ув’язнених написав у своєму блозі журналіст і депутат Микола Княжицький. Ідеться про Людмилу Нікіткіну, заарештовану торік 24 липня, тобто ще до виборів. Нікіткіна була заступником керівника штаба Об’єднаної опозиції у Первомайську, на Миколаївщині. Інкримінують їй, ясна річ, не політичні, а кримінальні порушення, які вона нібито зробила на посаді фінансового директора «Агрофірми Корнацьких» (як відомо, Аркадій Корнацький кандидував там у депутати, а його фірму досі прагнуть прибрати до рук вельми впливові «донецькі» – називати не буду, бо сама лише згадка прізвища цього сімейства може призвести на нари, але все є в Інтернеті…). «Уся провина Нікіткіною полягає у тому, що вона співпрацювала з Аркадієм Корнацьким, кандидатом у депутати, перемогу якого незаконно вкрала влада, – підкреслює Княжицький. – Про політв’язня Нікіткіну не згадують Кокс із Квасневським. Ми, на жаль, теж мало робимо, щоб допомогти цій мужній та інтелігентній жінці, яка страждає на Лук’янівці, не отримуючи належної медичної допомоги. А, можливо, вона, як ніхто інший, має право називатися в Україні в’язнем сумління».
Та чи тільки про Нікіткіну має йтися? Хто ще може підпасти під визначення політв’язнів?«Васильківські терористи», руйначі пам’ятника Леніну у Києві, засуджені у Сумах за графіті з людиною, що нагадує Віктора Януковича і має червону цяточку на лобі? Принаймні, це ті питання, які вимагають серйозної уваги та кваліфікованої оцінки правозахисного співтовариства і мас-медіа.
Наразі ж, здається, тільки Харківська правозахисна група займається відстеженням новітніх політичних репресій. Вона відкрила на своєму порталі спеціальний розділ «Політичні переслідування в сучасній Україні». Саме на цьому сайті я знайшов, скажімо, невідому на рівні центральних ЗМІ інформацію про політично переслідуваного дніпропетровця Загіда Краснова. Але цих дій вочевидь замало – активістам громадянського суспільства та справді опозиційним політикам слід згадати досвід дисидентів радянського часу та створити такий, як у ті часи, список усіх політв’язнів та політично переслідуваних громадян. З тим, щоби при кожній нагоді передавати його західним журналістам та політикам. Так діяв славетний росіянин Андрій Сахаров (візьміть його Нобелівську промову – скільки там імен репресованих інакодумців, і не в останню чергу українців), так слід діяти і зараз. Тоді це давало певний результат – дасть і сьогодні. Треба рятувати мужніх людей, котрі стали жертвами режиму, і не запобігаючи ласки у влади, а змушуючи її йти на поступки під тиском української і світової громадськості.
…До речі, московський журнал The New Times відновив «Хроніку поточних подій» («Хронику текущих событий»), де поденно фіксуються речі, пов’язані з політичними репресіями. Така «Хроніка…», тільки у машинописі, у 1968-83 роках поширювалася дисидентами у Самвидаві. Дай Боже, щоби нам не довелося публікувати подібні хроніки – і саме тому зараз слід всіма силами боротися за звільнення всіх без винятку політв’язнів, «великих» і «малих».