Ресурсний націоналізм і економічна лібералізація — важко зіставні поняття, які солідаризуються лише щодо визначення особливостей приватизації ресурсів. Процес приватизації ресурсів суміжний з ситуацією, у якій інтереси приватних підприємств контрастно домінують у переговорах з урядами країн, що приймають, за доступ до природних ресурсів або управління ними. Так визначена «приватизація ресурсів» тісно пов’язана з іншими зловживаннями владою, коли компанії використовують свою економічну міць у непрозорі способи задля забезпечення політичних цілей, узгоджених з їхніми комерційними інтересами, або для дестабілізації демократичних процесів.
Хто власник?
У разі адаптації ресурсної приватизації з чітко окресленою домінантою транснаціональних інтересів досягнення цілей сталого розвитку (зменшення асиметричності в розподілі доходів; зниження концентрації доходів у обмеженої кількості населення; зростання ефективності ресурсів, які використовують; впровадження екозберігальних технологій тощо) на національному рівні не лише унеможливлено, а й піддано сумніву утримання попередніх результатів. Тобто якщо ресурсна приватизація асоціюється з утратою контролю над національними ресурсами, то ресурсний націоналізм передбачає відновлення цього контролю. Як і приватизація ресурсів, ресурсний націоналізм часто асоціюють зі скаргами та звинуваченнями в нечесній грі. Хоча в такому разі центральним є звинувачення в тому, що уряди багатьох щедрих на природні ресурси країн дотримуються позиції управління природними ресурсами або ведуть справи так, що це ставить національні — чи політичні — інтереси значно вище від усталених норм практики ведення бізнесу з інвесторами в лібералізованій світовій економіці.
Читайте також: "Північний потік–2": політика чи бізнес-інтерес?
Повна або часткова націоналізація разом з ефективною системою управління здатна бути корисною на рівні держави, але в разі недотримання національними компаніями стандартів корпоративної відповідальності на місцевому рівні громади можуть постраждати. У Болівії політику «ресурсного націоналізму» президента Ево Моралеса, якого обрали у грудні 2005 року 53,7% голосів, було зініційовано соціальними заворушеннями через необхідність націоналізувати нафтову й газову промисловості. До того часу президент Карлос Меса організував національний референдум, на якому більшість громадян висловилася на підтримку збільшення державного контролю в газовій промисловості, а також зростання частки доходів для держави. Національний закон № 3058 ухвалили у травні 2005 року й так установили новий податок для нафтових компаній та визначили велику роль державної нафтогазової компанії YPFB. Але президент вагався щодо підписання закону, і народні протести врешті змусили його піти у відставку. Тимчасові заходи забезпечили набуття законопроєктом чинності, й ухвалені під керівництвом нового тимчасового президента Едуардо Родріґеза укази гарантували впровадження механізмів розподілу збільшених доходів з газу.
травні 2006 року, через три місяці після своєї інавгурації, президент Ево Моралес оголосив про націоналізацію нафтової й газової промисловості. Рейтинг його підтримки станом на липень 2006 року становив 81%. Націоналізація передбачала не експропріацію активів, а збільшення податків, відновлення державної нафтової й газової компанії й перегляд контрактів з приватними компаніями. Отже, ресурсний націоналізм Ево Моралеса реалізовували шляхом укладання 44 контрактів з дванадцятьма різними компаніями та закріпленням відсоткової частки доходу уряду від газу й нафти на позначці близько 54%. Новий закон надав повноваження YPFB на участь у всьому ланцюжку виробництва та комерціалізації нафти й газу. В результаті нововведень дохід уряду Болівії зріс зі $173 млн у 2002 році до $1,57 трлн у 2007-му, проте виникли й супутні проблеми в реалізації впровадженої програми націоналізації газу: збільшення корупції та шахрайства й урешті — свідомих помилок і прорахунків в укладанні контрактів.
В інтерв’ю з Christian Science Monitor у березні 2007 року болівійський віцепрезидент Альваро Ґарсія Лінера виклав спільне бачення свого уряду щодо міжнародних аспектів ресурсного націоналізму: «Ми пропонуємо наш скромний внесок у націоналізацію стилю ХХІ століття. Це означає, що іноземні компанії з капіталом і ноу-хау мають змогу перебувати у країні зі своєю технікою та отримувати прибутки, але ніколи більше вони не зможуть стати власниками газу й нафти…». У січні 2009 року було ухвалено нову Конституцію, яка передбачає внутрішнє врегулювання спорів відповідно до внутрішнього законодавства «вуглеводневих» суперечок.
Перешкоди сталому розвитку
Диспозиція сталого розвитку в центрі аналізу ресурсного націоналізму — його іманентна характеристика в ХХІ столітті. Основна ідея сталого розвитку резонансна сьогодні, як і тоді, коли її в 1987 році вперше долучили до доповіді Всесвітньої комісії з навколишнього середовища та розвитку. Тоді сталий розвиток описували як «розвиток, що задовольняє потреби теперішнього часу та не ставить під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої потреби». Це визначення містить два ключові поняття: «потреби» (зокрема істотні потреби бідних у світі, задоволення яких має бути в пріоритеті) й «обмеження» (їх накладають технологічні держави та громадські організації на здатність довкілля задовольняти нинішні й майбутні потреби).
Читайте також: Михайло Гончар: "З формальної точки зору накриваються мідним тазом плани Росії щодо подальшого нарощування експорту газу в ЄС"
Серед перешкод на шляху досягнення сталого розвитку науковці виокремлюють такі:
• домінантні моделі економічного зростання. Надто часто саме їх вважають недоторканними, а не права народів і добробут або екологічні процеси й обмеження;
• екологічні витрати й вигоди людської діяльності є «матеріалізованими» (тобто вплив операцій різних
видів на довкілля не відбивається на ринкових цінах, а отже, їх, як правило, не беруть до уваги в процесі ухвалення рішень);
• бідні верстви населення піддаються маргіналізації, і нерівність доходів зростає;
• режими управління розроблено поза інтерналізацією екологічних факторів, проблемами соціальної нерівності й адаптивністю економічних моделей до зважання на сучасні виклики.
Ресурсний націоналізм може бути симптомом, причиною та результатом кожної з цих перешкод на шляху сталого розвитку. Ключове питання таке: які позитивні й негативні ефекти різних видів ресурсного націоналізму в забезпеченні ідеї сталого розвитку? Ресурсний націоналізм простежується в різних секторах природних ресурсів, зокрема в продовольстві та сільському господарстві, рибальстві, видобутку корисних копалин і нафти та газу. Проте нині видимість міркувань з енергетичної безпеки та зміни клімату на світовій арені означає, що нафто-газовий сектор домінує в сучасному аналізі ресурсного націоналізму. Ресурсний націоналізм висвітлює одну з найпоширеніших проблем прихильників сталого розвитку: складність установити компроміси між економікою, довкіллям і соціальними проблемами; та перешкоди у визначенні пріоритетів на місцевому, національному та регіональному рівнях.
Біг без кінця
Ґрем Макстон та Йорґен Рандерс у доповіді Римського клубу з назвою «У пошуку добробуту: керування економічним розвитком для зменшення безробіття, нерівності та змін клімату» так описують зазначений конфлікт між інтересами суб’єктів господарювання й екосистемою: «Щоб функціонувати, сучасна економічна система потребує дедалі більшого використання природних ресурсів. Це вбудовано в ДНК системи. Щоб зупинити зростання безробіття й підтримувати цю систему в робочому стані, люди мають ще більше споживати, а виробники — ще більше виробляти. Річ у тім, що в результаті цього процесу продукується дедалі більше парникових газів, що призводить до зміни клімату планети. Ситуація вже так погіршилася, що погодні умови на Землі з кожним десятиліттям ставатимуть дедалі складнішими, а рівень світового океану підвищуватиметься, незалежно від того, що роблять зараз. Однак будь-які спроби пригальмувати економічне зростання та зменшити екологічну шкоду перекривають паливний кран, з якого живиться двигун економіки. Уповільнення економіки призведе до зростання безробіття, нерівності й бідності. Наявна економічна система поставила розвинений світ на бігову доріжку, яка скеровує суспільство в безнадійному соціальному й екологічному напрямі. Водночас будь-які стандартні спроби спинити те, що відбувається, тільки погіршують ситуацію».
«Сценарій розвитку енергетики до 2050 року» у звіті компанії Shell актуалізує ті самі проблеми, які згадано в доповіді Римського клубу.
Зокрема у звіті зазначено: «…не можна більше уникати трьох жорстких істин: споживання енергоресурсів поступово активізуватиметься, оскільки країни, що розвиваються, входять у стадію свого найбільшого економічного зростання; пропозиція намагатиметься йти в ногу з цими новими потребами; екологічні занепокоєння збільшуватимуться — навіть якби видобувне паливо було б у змозі підтримувати свою поточну частку в енергетичному балансі й відповідати збільшенню попиту, викиди двоокису вуглецю все одно серйозно загрожували б людству». Хоча водночас неможливо ігнорувати відсутність компромісу між конкурентними цілями енергопостачання, конкурентоспроможністю й охороною довкілля.
Міжнародний інститут сталого розвитку розробив Типову міжнародну угоду з інвестицій для стійкого розвитку. Ця угода у статті 16 (A) передбачає, що «інвестори та їхні інвестиції повинні прагнути здійснити максимально посильний внесок у стійкий розвиток країни, що приймає, а також місцевої спільноти за допомогою соціально відповідальних практик високого рівня». Зі сторони країни, що приймає, у статті 25 (B) угоди зазначено: «Відповідно до вимог міжнародного права держави, що приймають, мають право імплементувати регуляторні й інші заходи для забезпечення того, щоб розвиток у їхніх країнах було узгоджено з цілями і принципами сталого розвитку, а також з іншими цілями соціально-економічної політики».
У пошуку балансу
Ресурсний націоналізм пропонує позитивний внесок у цілях досягнення сталого розвитку. Так з посиленням контролю доступу до природних ресурсів або з погляду цілком раціонального уявлення про те, що природні сировинні ресурси, які зберігаються в землі, важливіші, ніж лише як джерела доходу нині, уряди країн-виробників мають потенціал управляти інноваціями в галузі сталого розвитку в країнах-споживачах. Ресурсний націоналізм здатен стимулювати повторне використання чи перероблення мінеральних ресурсів або пришвидшити темпи інвестицій у поновлювані ресурси й так допомагати в боротьбі зі зміною клімату.
Читайте також: Гра з вогнем. Україна завозить в рази більше готових нафтопродуктів, ніж сирої нафти, яку можна переробляти в країні
Кожен інструмент ресурсного націоналізму має свої плюси й мінуси з погляду сталого розвитку. Наприклад, результати заходів щодо реалізації програм суспільного розвитку в секторах природних ресурсів (як було запропоновано для нафтової індустрії в Нігерії) сильно залежать від мотивації окремих інвесторів, їхніх відносин із зацікавленими сторонами на національному рівні та ступеня, у якому інтереси інвесторів може бути скоординовано з ширшими пріоритетами національних або місцевих політик у таких сферах, як охорона здоров’я або освіта. Вживання заходів, що зобов’язують збільшувати частку доходів, які виплачують інвестори урядам країн-виробників, здатне впливати на зростання державних витрат або опосередковане використання наслідків такого кроку задля політичних маніпуляцій. Обмеження на поставки обраних товарів може призвести до збільшення світових цін на цей товар (так сталося із забороною Індії експортувати рис басматі) і завдати шкоди світовій спільноті споживачів шляхом перерозподілу дефіциту, але водночас забезпечити більшу продовольчу безпеку на національному рівні.
Ресурсний націоналізм може іноді призводити до повного припинення інвестицій — результату, який, безумовно, підриває терміни досягнення цілей національного розвитку, — але водночас не завжди є однозначно згубним для сталого розвитку. Наприклад, у грудні 2008 року алжирські чиновники вийшли з раунду перемовин щодо видобутку нафти в басейні Ahmet після того, як іноземні нафтові компанії не спромоглися висунути адаптивні пропозиції в першому раунді торгів відповідно до закону, що надає національній нафтовій компанії Sonatrach абсолютну перевагу.
На національному рівні проєкти щодо природних ресурсів корисні нації загалом, адже вони забезпечують необхідні доходи й уможливлюють здійснення соціальних виплат або реалізацію інфраструктурних проєктів, але також можуть призвести до неприпустимо високих соціальних чи екологічних витрат на місцевому рівні або викликати серйозні зовнішні ефекти для інших країн у вигляді викидів забруднювальних речовин. Тож механізми для досягнення балансу інтересів поки що не скоординовано.
———–
(Продовження, початок див. Тиждень, №50/2021)