«Шуліка» і «Мамай» — брати-близнюки. Вони й до війська зголосилися разом, і служать в одному 205-му територіальному Печерському батальйоні 112 бригади ТРО «Північ». «Шуліка» (в миру Сашко) у минулому кадровий офіцер МВС, а згодом — експерт у галузі телекомунікацій. «Мамай» (Слава) — успішний адвокат, член комітету захисту прав адвокатів та гарантій адвокатської діяльності Національної асоціації адвокатів України. Особливого бойового досвіду у них до заходу в Сєверодонецьк не було. Спершу це виглядало, як звичайне завдання — зайняти позиції в приміщеннях міської адміністрації, сильного спротиву бути не повинно. Втім, все вийшло з точністю до навпаки.
Брати-добровольці
«Шуліка»: — Сказати, що нам було важко, це нічого не сказати. Це було дуже важко. Найперше психологічно. Складно підготувати людину, щоб вона сприйняла на 100 % те, що їй доведеться вийти одразу не на якусь там тилову лінію, другу чи першу, а зразу в «нуль». Тобто прямий контакт, пряма взаємодія, бойове зіткнення, вогонь і все інше. Можливо, в нас було хибне уявлення, але ми думали, що все буде якось поетапно.
«Мамай»: — Людині в бойових умовах потрібен час на адаптацію до того, що будуть вибухи, постріли, прилітатимуть міни. На мою думку, це має бути тиждень-два, і не на самих передових позиціях. Поступово, якщо є така можливість. Це може запобігти марним втратам. В нашому випадку, люди швидко адаптувались і так, хоча багатьом було важко морально і психологічно. Коли хтось вмирає, ти все одно не можеш бути до цього готовий. Тим більше ніхто не хоче вмирати. До того в Києві ми охороняли блокпости, якісь будівлі, але це ж не бойові дії.
Навчання в бою
«Шуліка»: — Ми з братом пішли підписувати контракт ще до початку агресії. Тому 24 лютого вже знали, куди йдемо, де нас будуть чекати. Хоча, якби знали з чим стикнемося, то було б важче прийняти це рішення. Бо ніхто насправді не знав, як буде. Підготовка в нас була тиждень-два, пару стрільб на полігоні. Але це має мало спільного з бойовим досвідом. Крім того, наш батальйон складається з добровольців. У нас може до 10% бійців мали бойовий досвід. А завдання, які перед нами ставили — це для бойових підрозділів.
«Мамай»: — В першу ніч нас кадирівці штурмували разом з вагнерівцями. І «Алаху акбар», і що там тільки не було. При цьому, нам казали, що орки будуть десь за кілометр-два.
«Шуліка»: — Казали, що взагалі мала б бути якась друга лінія. Попереду, мовляв, стоятиме спецура, а позаду ми, і у нас взагалі там прямого контакту не буде. В результаті ми вийшли на позиції на «нуль». За дві години їхня розвідка вже знала, що ми там, і нас почали обкладати. Ми зайшли після обіду і вже на вечір були перші загиблі.
«Мамай»: — Це не тільки для нас було несподіванкою. Потім ССОшники розповідали, що зайняли сусідню будівлю, переночували, а зранку виявили, що в підвалах вже є вагнерівці. Почалась стрілянина і вони також відходили з боєм.
Ситуація від початку трошечки була недооцінена. І це стало серйозним випробуванням для всіх. Але ніхто з наших не покинув позиції та не втік. Воювали. Хлопці навіть не маючи досвіду робили такі речі, яких ніхто від них не очікував.
Читайте також: Ізраїльський доброволець: «Український героїзм почасти вимушений, тому що нам бракує високотехнологічних засобів боротьби з ворогом»
«Шуліка»: — Фактично на другий день ми ледь не потрапили в повне оточення. Якби організовано не відійшли та не змінили позицію, все б закінчилось тим, що нас повністю оточили б, і ми не могли б навіть голову висунути. Тим паче якраз підігнали танчик. Він працював по нас з зеленки, із відстані більше кілометра, й дістати його не було чим. А він системно розбирає будівлю, робить прохід, якщо є ще живі, пускає пару снарядів, а далі заходь і добивай. Врешті, кожна будівля має певну міцність, проте й вона має якусь межу. І ця межа вже була близько. Тому дали команду на відхід. Не маючи карт на руках, ми йшли фактично по навігатору, через весь Сєверодонецьк, вночі. Це дуже ризиковано навіть для підрозділів, які мають спеціальну підготовку. Але в нас, слава Богу, вийшло, і ми маємо незначні втрати. Дуже незначні, в порівнянні з тим, що могло бути.
Про солдатське щастя
«Шуліка»: — Вогневого паритету в нас звісно немає. Але питання у тому, що не було і нормальної взаємодії. Двічі була ситуація, коли давалась команда організовувати вихід, а сусіди про нас не знали взагалі. Згодом казали, що якби нас побачили, то навели б міномети чи арту, і «вас хлопці просто не було б». Тому, військове щастя — це теж не жарти. Це штука, яка реально існує та допомагає. В нашому випадку — ми дуже щасливі. Нам стільки везло… Потім, коли стикалися з підрозділами, які мали бойовий досвід і розповідали свої історії, вони казали, що такого не могло бути.
Про війну
«Мамай»: — Сучасна війна потребує дронів (постійна аеророзвідка), корегування арти (підтримка мінометного або артилерійського обстрілу) і зв’язку (рації, планшети). Якщо ви цього не маєте, навіть в умовах міського бою вам буде дуже важко. Ви будете програвати. Адже якщо противник має розвідку та арту, він просто накриватиме вашу позицію. А ви зі стрілецької зброї чи навіть з гранатометів нічого не зможете зробити.
«Шуліка»: — Не будете навіть бачити. З відстані вас будуть закидувати і ви навіть не зможете висунутись.
«Мамай»: — Тому потрібні рації, дрони, прилади нічного бачення…
«Шуліка»: — …та взаємодія з підрозділами наведення і корегування арти, мінометів та інших засобів ураження. Оскільки в 70-80% випадках ми не бачили ворога. Нас з відстані крили градами, мінами, артилерією, АГС, танком, ракетами з винищувачів, фосфорними бомбами. За дві доби ворог випробував на нас все, крім крилатих ракет і «Точки-У». За дві доби ми з нуля навчилися розрізняти «вісімдесяту» міну, «сто двадцяту» міну, як шелестить «Град», що таке вихід і прихід.
«Мамай»: — Обстріли були постійно. Майже цілодобово. То міни працюють, то град, то танк приїжджає. Вони ж проводили розвідку боєм. І через певний час вже знали всі позиції, де хто сидить.
«Шуліка»: — В деяких випадках обстріли тривали до 20 годин на добу. І вони були часто комбіновані. Нам дуже щастило, що вони не були дуже влучні. Але є й інша істина: насправді людину не так вже й легко вбити. З одного боку, якийсь осколок чи куля позбавляють життя, а з іншого, гатили багато чим — і ні подряпини. Хоча реально, мені здається, більшість з нас контужені. Хтось менше, хтось більше. Коли постійно слухаєш прильоти, вже автоматично відкриваєш рота, щоб якось вирівнювати тиск. Або на якомусь етапі сприймаєш це як даність і з цим живеш.
Як вижити під обстрілами
«Мамай»: — Хтось в Бога вірить, хтось якось по-іншому це пояснює. Але ми везучі. Нам дійсно дуже сильно пощастило. В більшості випадків, це було або неможливо, або мали бути великі втрати. Тим паче для необстріляних людей. Більшість вижила всупереч тому, що відбувалось. Бо коли танк працює по позиції, що ти можеш протиставити? Якщо снаряд прилітає, це хіба може витримати будівля. І то, коли ти не будеш знаходитись в тому місці, куди прилетить. А ти не знаєш, куди прилетить. Ти не побачиш.
Коли біля тебе щось рветься, ти це відчуваєш фізично. Хвиля йде і, хочеш не хочеш, на це тіло реагує. Тільки з часом це трохи м’якше сприймаєш. Але реагують всі. Людина жива, і вона не зможе не зреагувати. І бояться теж всі. Важливо, що із цим страхом людина робить. Втікає, чи якось його долає. Не дай Боже злякатися обстрілу і тікати — тоді ти або двохсотий, або полонений.
Читайте також: Наливайківка. Історії, що їх розповідають руїни (ФОТО)
«Шуліка»: — Буває скрутно, коли розумієш, що йде робота по твоїй позиції з мінометів чи градів. І ти бачиш, що вона потроху розбирається. Але якщо будеш втікати, тобі буде гірше, бо ти виходиш з укриття. Я думаю, в кожного були такі переживання і кожен перейшов через певні речі, які не хотілось би згадувати, але й забути це ми тепер не зможемо. Звісно, цей досвід дуже болючий і він дуже не просто дався. Але він вже є. Деколи за лічені хвилини ми навчались більшому, ніж коли тобі два тижні показували, як ходити стройовим кроком, чи від'єднувати ріжок. Там було багато хлопців з інших підрозділів, з якими разом воювали, що мали бойовий досвід, і це був гарний приклад, бо ми фактично в них вчились. Це було потрібно, бо це питання виживання. Більшість з тих, хто вийшли з Сєверодонецька, отримали такий серйозний вишкіл, який навіть за рік тренувань ніколи б не досягли. Там іноді хвилини значать більше ніж роки.
Про бій в місті
«Мамай»: — Танк, якщо екіпаж досвідчений, працює з відстані — так, що його ніхто не бачить. Він або в зеленці, або за будинками ховається. Він розуміє, що ми його можемо вразити, тож на ближній постріл (метрів 500) навіть не під’їжджає. В нашому випадку, думаю, танків було декілька. Вони працювали почергово. Відстрілявся і стоїть. Потім працює другий, далі третій. Багато хто хотів його влупити, але підійти було неможливо, піхота покладе. А якщо з відстані, то це треба дуже чітко навести арту, чи міномети. А він так маневрував між багатоповерховою забудовою, що будівлі просто не давали його вразити. У цьому була й складність, як нам пояснювали. Коли танк снарядів 5-10 випускає в будівлю — це дуже серйозно. Більшість позицій вони так потихеньку і розібрали. Люди відходили, коли позиція вже була зруйнована, або ставала небезпечна, щоб в ній перебувати. Коли не маєш жодних позицій, у місті тяжко втриматись.
«Шуліка»: — Ти ж не можеш рити якісь окопи в умовах асфальтового міста і використовуєш ті споруди, які є.
«Мамай»: — А противник свідомо працював по будівлях. Його цікавила руйнація. У нас же були конкретні цілі: або жива сила, або техніка, яку треба вразити.
«Шуліка»: — Були в нас там кілька танків, тільки вони переважно працювали по ворожій техніці, і це був не дуже великий обсяг. Бо наскільки я розумію, кількість боєкомплекту була обмежена. Та й техніку, мабуть, берегли. Загнати новий танк через річку було не можливо.
«Мамай»: — Два чи три тижні переправи не було і все довозили на човниках. Багато не довезеш. Тим більше, що переправа обстрілювалась, постійно літали дрони. Це варварська війна. Всі розуміють, що росіяни не мають ні честі, ні совісті.
Читайте також: Французький легіонер: «Всі останні операції, навіть в Афганістані, у порівнянні з війною в Україні — це дитячий садочок»
«Шуліка»: — Скажімо, вони використовували цивільне населення у своїх інтересах. Там є одне місце, де є вода — джерело біля церкви. До нього всі місцеві ходять з баклажками. Орки цим користались. Тупо перевдягалися, брали велосипеди і під виглядом цивільних (бо ми ж їх не стріляємо) спокійно розвідували позиції. Потім, за півгодини, як тільки з’явився умовний дядя на вєліку, починався приліт: міни, «Гради». І ти не можеш нічого вдіяти, бо ж людина в цивільному.
Про сон, їжу і воду
«Шуліка»: — Коли вдавалося поспати, то вдавалося. Інколи ти чотири години поспав, бо не було обстрілу — і вже добре. Наприкінці в нас була одна позиція, де не було підвалу. Нам оголошують обстріл, чи можливий авіаналіт, а в нас тільки перший поверх. І ти просто лягаєш та лежиш. Все. Знаєш, що глибше нікуди не заховаєшся. Якщо не твоя зміна, то лежиш і намагаєшся спати. Бо за годину тобі скажуть: «Саш, твій пост», і все.
Провізії не бракувало. Багато завезли ще до того, як наші підрозділи зайшли. Більша частина харчів та БК були на місці. Хоча підвіз також був. Але знов таки, все залежить від співвідношення. Сказати, що хтось вмер з голоду чи спраги — ні, не вмер. Сказати, що води вистачало, теж не скажеш.
«Мамай»: — В Сєвєрі була одна з найгірших ситуацій з водою. Вся вода, яку знаходили, була для нас питною — з бойлерів, туалетних бачків. За місяць ми мились тільки раз, і то під дощем. Але до цього звикаєш. Вибору нема. Вологі серветки рятують.
Хто обороняв місто
«Шуліка»: — Скільки людей тримало Сєверодонецьк? Не знаю. Наші позиції тримало максимум 150 осіб. Там були різні підрозділи: 81 ДШБ, 4 оперативна бригада НГУ, ССО, Іноземний легіон. Це ті, з ким ми стикалися і з ким контактували. Наш 205 батальйон і Легіон «Свобода», звісно ж. Ми разом воювали з ними як один підрозділ. Вони багато нас в бойовому плані вчили. Хлопці вже мали досвід з часів Ірпеня, Гостомеля. Потім були в Рубіжному.
Майстерний вихід
«Шуліка»: — Операція з відходу була дуже професійно організована. Були різні частини, і якби не чітка організація, міг бути і «дружній» вогонь від своїх же, і що завгодно. Проте усі виходили дуже злагоджено. Не дивлячись на те, що ми покидали позиції майже останніми, після опівночі, йшли нічним маршем, обійшлося практично без втрат. На той час уже йшли певні штурмові дії по блокпостах.
Читайте також: Сиресь Боляєнь: «Розвал Росії неминучий, і процес вже пішов»
«Мамай»: — Чи варто було покидати Сєверодонецьк? Моє відчуття таке, що це вже була межа можливостей. Позиція «Пітбуль» мала дуже потужне бомбосховище, розраховане на випадок ядерної війни. Над ним було п’ять поверхів будинку. Так от, в останні дні зверху вже нічого не було, все розбито. І якби будівля обвалилась повністю, два входи в бомбосховище просто завалило б камінням. Вийти звідти було б уже не можливо. Були й інші позиції. Але більшість будівель також уже були зношені, могли завалитись. І ніхто не знав, коли це станеться. Тим більше «промка» — це вже остання частина міста. Захищати край берега можна теж, але питання, чого б це коштувало. Та й доцільність теж під питанням.
Наша мета — перемога, а не утримання конкретної земельної ділянки. Тому маневрування й завдання ворогу максимальних втрат мені здається найкращою стратегією. У нас і так були втрати. А їх могло бути ще більше. І чи варто було ще пару днів утримувати цю позицію? Всі були згодні воювати, проте дурних втрат ніхто не хотів. Життя — така штука, яка може в будь-який момент закінчитися. Не так вже це і лякає. З часом розумієш, що колись це станеться. Краще пізніше, звісно, в старості, у ліжку. Але ніхто не застрахований. Проте по-дурному не хотілось би.