Про госпіталь на Азовсталі й полон, втрачену руку та справжнє побратимство, кому потрібні ветерани й чого вони самі потребують, яким може бути найдовший день і найкраще рішення в житті, Тиждень поспілкувався з легендарним бійцем бригади «Азов», ветераном російсько-української війни, радником Київського міського голови з прав ветеранів війни на громадських засадах Станіславом Риженковим (Морті).
— У вас за плечима 16 років служби. Як і чому ви стали військовиком? Це була мрія дитинства?
— У дитинстві дуже подобалося дивитися фільми, де Сильвестр Сталлоне або Арнольд Шварценеггер з гвинтівкою чи гранатометом у руках розносили ворогів. Такий образ крутого мужика зі зброєю, звісно, захоплював. Але насправді так склалися сімейні обставини, що в мене загинув батько. Ми проживали біля Харкова, у селищі Високому, а мама працювала в місті. Доки була на роботі, про мене турбувалася бабуся. Коли ж вона померла, вийшло так, що я залишився без контролю. А коли дитина без контролю, то починаються гулянки незрозумілі, вона вже й уроків не любить. Тому вирішили віддати мене до Харківського військового ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Це був 2006 рік. Там я навчався в 10–11 класі, у такий активний підлітковий вік.
Ліцей був поряд з Харківським університетом повітряних сил. Ми бачили цю всю систему, у нас виховували військову дисципліну, етику, а під самий випуск приходили курсанти, випускники ліцею, і розповідали, як круто бути військовиком. Я тоді вирішив для себе навчатися в Академії внутрішніх військ МВС. Поступив на факультет автомобільного господарства — це заступники командирів рот з технічної частини чи командирів частини з технічної частини. Провчився чотири роки, після випуску за розподіленням потрапив до Запоріжжя. Там безпосередньо був командиром взводу, потім став заступником командира роти з технічної частини. Згодом перевівся до іншої частини — а ля спеціального призначення «Гепард». Наш колишній заступник командира, який перейшов туди, запросив мене. Каже: «Приходь до нас служити, зростатимеш професійно як офіцер». Я перевівся, служив далі.
— Чи залучали вас до АТО?
— У червні 2014 року нас зібрали для виконання бойового завдання. Набрали офіцерів, військовослужбовців за контрактом, і ми вирушили до зони антитерористичної операції. Їхали, як на якийсь курорт, в автобусах, бронежилети зняли, автомати десь валяються, кожні пів години — зупинка на перекур. Маріуполь тоді ще був під контролем сепаратистів, ми об’їжджали його по окружній дорозі. Прибули до місця виконання бойового завдання — у район селища Авіло-Успенка біля Амвросіївки. Там у першу ж ніч потрапили під мінометний обстріл — і тоді вже прийшло розуміння, що це не якась там прогулянка «відбути й повернутися додому».
Наступного дня сформували групу й сказали: «Висуваємося на позицію — блокпост, там будемо три дні нести службу». Ці три дні переросли, здається, у місяць. Забезпечення тоді мали погане, зв’язок слабкий, інтернету як такого не було. Дізнатися, яка ситуація в Україні, складно. На щастя, жив там фермер: він доносив до нас місцеві чутки, ми були в курсі, що відбувається навколо. Там і відбулося наше перше бойове зіткнення. Хоча, може, і не зовсім зіткнення, радше перестрілка з посадкою. Звідти у відповідь щось летіло. Якось не зовсім зрозуміло. Було й таке, що хтось зірвав сигнальну міну — ми почали стріляти в ту посадку, а звідти вискочила косуля й побігла.
Згодом нас забрали. Сказали, що знімаємося, бо обстріляли нашу базу. Ми вирушили до Бердянська, кілька днів там відпочили й повернулися вже безпосередньо на пункт пропуску Успенка на державному кордоні. Зайняли оборонні позиції в навколишніх селах. Я тоді ходив у нічному секреті: удень ти відпочиваєш, а вночі чергуєш. Ми були на німецькому кладовищі часів Другої світової. Німці, коли дізналися, що там їхні діди воювали, приїхали й зробили гарний мармуровий цвинтар.
Десь за три тижні нас замінили. Назад ми вже їхали не на розслабоні, а торохтіли у відкритому ЗІЛі з автоматами в руках, неслися на всіх парах, щоб не розфігачило мінометом.
— А ви пам’ятаєте момент переходу у війну? Коли прийшло усвідомлення, що все, мир закінчився?
— У кожного це, мабуть, по-своєму відбувається. Ти починаєш розуміти, що можеш до завтра не дожити: тебе можуть пристрелити чи мінометна міна прилетить. І все — життя закінчилося. Саме такого різкого усвідомлення не було. Радше якесь нерозуміння: чому так відбувається?
Розуміння, що можуть убити, — так, а чому це відбувається — ні. Але з досвідом усе стає на свої місця. Усвідомлення, що Росія — ворог, прийшло тоді на 100 %. Навіть попри те, що в мене багато родичів там. Я з ними втратив будь-який контакт. Вони моїй мамі писали, мовляв, «що там, як?». Це ще 2014-го було. А я сказав, що не хочу з тими родичами спілкуватися: ми з ними воюємо. Це вже тоді зрозуміли. Ну й було усвідомлення, що то війна. Не якісь там «загони шахтарів», які повстали, а регулярні підрозділи.
— Як ви потрапили до «Азову»?
— Я знав про існування таких підрозділів, як «Азов», адже в нас були відрядження до зони АТО в Маріуполь. Якось до нас у Нацгвардію перевівся хлопець за сімейними обставинами. Його дружина з маленькою дитиною жила в Запоріжжі, і він хотів бути поряд.
Хлопець був із «Азову», розповідав про ставлення до особового складу, про професійну підготовку. Мене це дуже зацікавило, бо військові лінійні частини Нацгвардії того часу — це офіцери совєцького типу, багато паперової бюрократії, ніякої тобі професійної підготовки. І я вирішив подати через сайт заявку. Мені зателефонували, запросили на співбесіду. Я приїхав, поспілкувався з другом Редісом, і він мені сказав: «Так, добре, готуймо відношення на тебе, приїдеш уже безпосередньо».
— Це перевід був? Не мали звільнитися?
— Прямий перевід до лав «Азову». Я, звичайно, наслухався тоді від старших офіцерів усіляких дурниць: «Що, ідеш? Бороду собі відпустиш, націоналістом станеш…» Відразу почали пропонувати вищу посаду й вище офіцерське звання. А чого ж так не робили до цього? Коли сказав: «Ні, я переводжусь», — то пішли мати. Таке було ставлення. І трохи проблем створювали із самим переводом, затягували.
Я хочу сказати, що це було найкраще рішення в моєму житті. «Азов» — найкращий підрозділ за ставленням, за підготовкою, за мотивацією, за ініціативою, за забезпеченням, за всім. Натоді не мали державної підтримки, техніки, ніякого прямого забезпечення. Щось було, але «Азов» — під прискіпливим наглядом завжди, постійна російська дезінформація. Насправді «Азов» — це наймотивованіший та професійний підрозділ, наскільки це було можливо в тих умовах.
Із 3 березня 2018 року як нова сторінка життя. За кілька місяців в «Азові» я здобув більше бойової підготовки, ніж за десять років у Нацгвардії.
Потім було відрядження з побратимами на Світлодарську дугу на виконання бойового завдання. Такі БЗ вже були професійні — професійна підготовка, професійне планування. Ми приїхали не «відпрацьовувати зарплату», а поступово відвойовувати свою землю, як це було можливо. Офіцери планували, бійці підрозділу виконували завдання й потроху відвоювали. Навіть тоді намагалися якомога більше повернути нашої землі. Потім було ще декілька таких виїздів, але вже без безпосередньої участі на лінії зіткнення.
Улітку 2022-го в мене закінчувався контракт. Я вже почав вивчати англійську, щось собі думав, мріяв, як буду в цивільному житті. Записався на курси з ІТ, усе видавалося чудовим. Але починаючи з листопада 2021 року ситуація довкола нашого державного кордону почала нагнітатися. Ми ще не розуміли, що буде щось серйозне, але ближче до лютого усвідомили ситуацію. Командири підрозділів теж не відкидали повномасштабного вторгнення.
Тому 24 лютого я вже був у складі підрозділу, який залучили до відбиття протидесантної оборони. Планували, що росіяни можуть висадитися з десантного корабля в районі селища Мелекіне — і ми мали відбивати цю висадку. Уже за п’ять днів зайняли позиції в очікуванні. 24 лютого ми зустріли безпосередньо на позиціях.
— До яких варіантів розвитку подій ви готувалися? Могли тоді передбачити, що ворог так легко зайде з Криму й Маріуполь опиниться в оточенні?
— Ну, стосовно Криму — вибачте за французьку — це про*об. Жорсткий про*об. Ніхто не очікував, що вони так швидко зайдуть нам у тил. Чи готувалися ми до цього? Тоді підготувалися до всього. Що вони так швидко зайдуть — ні. Але ми були готові їх зустрічати, хоч звідки ті прийшли б. Тому й мали повну бойову.
— Пам’ятаєте перший день війни?
— Я якраз чергував. Командир, друг Хорус, приліг на десять хвилин відпочити. Заходжу на ютуб, а там пряма трансляція Путіна: «Я прінял рєшеніє — специальная воєнная операція». Кажу: «Хорусе, вставай, війна почалась!» — «Та що ти розказуєш?» — «Та он, оголосили». І тут понеслось.
Перший день був найдовшим днем у моєму житті. Там стільки всього відбулося — просто капець. В обід я думав, що вже минув десь тиждень, а насправді був тільки обід того ж дня. А під вечір — то взагалі. Летіли бомбардувальники, кидали бомби на наше ППО, на Маріуполь, скидали їх в аеропорту…
Але ми були готові. Нерозуміння того, що відбувається? Так. Страшно? Я не сказав би. Було вже бажання проявити себе, свою підготовку.
— Які позиції ви тримали в перші дні перед тим, як отримали наказ відійти до «Азовсталі»? Як відбувався відхід?
— Ми тримали позицію на мікрорайоні Черьомушки. Це ближче до злітної смуги аеропорту — із західної частини міста. Тримали оборону десь із 1 березня по 15 квітня. Ми ще кілька днів чекали, доки вони доїдуть з Криму. Ніхто не очікував, що це буде так швидко.
Тоді склалася ситуація: ворог розрізав угруповання Маріуполя на дві частини й командування вирішило зібрати всіх в одну групу. Поранені намагалися прорватися до «Азовсталі» на техніці, а здорові хлопці висунулися пішим маршем. Я думаю, нас там було дуже багато, просто в темряві не міг оцінити скільки. До «Азовсталі» — приблизно шість кілометрів. Але це шість кілометрів після всього пройденого, після боїв, а ми виснажені, голодні, холодні. Дуже важкий був марш.
Майже одразу після виходу пішої колони потрапили під артобстріл. Тобто ворог бачив, знав, готувався — і ми постійно, доки пересувалися до «Азовсталі», були під вогнем. Колони техніки якось дісталися того берега, а ми колоною зайшли на якийсь судноремонтний завод. Там стояли розібрані човни, закинуті ангари. Піхоти ворожої поки що не було, обстріл припинився, але щоб потрапити безпосередньо на територію «Азовсталі», мали або йти через міст, який був під ворожим прицілом, або форсувати річку. Хлопці почали шукати човни, робити саморобні засоби. І з дев’ятої ранку десь до третьої дня потихеньку переправлялися на той бік. Через те що мали тільки надувний пліт та один човен, це було дуже довго.
Я зі своїми побратимами замикав колону: мали виходити останніми, прикривати, якщо почнеться бій. Коли ми вже виходили з ангара, почався жорсткий артобстріл з двох напрямків. Перелазимо через великий бетонний паркан, починаємо тягнути цей гумовий пліт з тої сторони річки на себе, але він застряє десь посередині. Хорус кричить: «Та тягни його, тягни!». Я йому: «Він не тягнеться!». А там руки вже на межі. Він перебігає до мене, починає допомагати, але пліт став намертво. Тут знову вихід. Я заліг, снаряд прилітає, може, за метрів три-п’ять від мене. Відчуваю тупий удар у руку. Розплющую очі — моя рука вже лежить трохи по-іншому. І я розумію: капець.
Починаю надавати собі допомогу, але трохи не виходить. Хоруса теж поранило, він наклав собі турнікет, потім допоміг мені й тим самим врятував життя. Потім Хорус по рації вийшов на друга Редіса, сказав, що цілих майже не залишилось, ми тут усі або поранені, або вже мертві, запросив підтримку, щоб повернулися й допомогли нам переправитися.
Повернулися, здається, побратими Дубок і Прокурор. Вони переплили річку, завантажили нас у човен та переправили на той берег. Підбігли ще хлопці, дістали мене. Була проблема: рука відірвалася не повністю — вона висіла на сухожиллях. Я розумів, що в тих умовах її не пришиють, тому почав питати, у кого є ніж. Кажу: «Відріжмо, бо вона теліпається». І мене нести, і ще руку, яка теліпається, — усе одно це зроблять. Там, прямо на березі, мені відрізали руку й викинули. Може, колись поїду пошукаю…
Після цього ми втратили ще хлопців, тому що потрапили під обстріл з АГС та «Градів». Це був не філіал пекла, це було щось жорсткіше. І артилерія, і «Гради», і АГСи, і стрілковка почалася. Жорстко нас накрили. Але хлопці — герої — повитягували поранених. Ми залізли в якусь будівлю. Потім бійці повернулися, і вже під вечір, коли стало трохи тихіше, нас евакуювали. Мене доправили на «Залізяку» — це був госпіталь. Там провели операцію і я вже собі відпочивав.
— Що думає людина, у якої відірвало руку, яка незрозуміло де, на іншому березі, і по ній безперервно гатять зі всього можливого?
— Тоді я зрозумів, що помирати не боляче. Це як заснути. Потім дуже хотів пити. Пропонував Хорусу: може, збігає, у каску набере водички з річки й дасть нам попити. (Його поранили в ноги. — Ред.) На іншому березі, коли знову були виходи, мене поклали на землю, а хлопці розбіглися, щоб не накрило всіх одразу. Лежу, дивлюся в небо: «Ну давай уже, закінчуй, тому що я не хочу мучитися». Але якихось поганих думок не мав ні разу. Нас постійно тренували.
Тому перша думка тоді була «капець», а друга — «треба надати собі медичну допомогу». Не було такого: «Ой, допоможіть!». Допомогу я вже попросив, коли зрозумів, що сам собі не зможу її повноцінно надати. А такого, щоб прощатися з життям, шкодувати, узагалі не було.
— Як вам запам’яталась «Азовсталь»? Який мав вигляд госпіталь та які були умови перебування? Скільки ви там залишалися?
— Потрапив я туди 15 квітня, а вийшов за командою до полону 17 травня, здається. Спочатку було більш-менш нормально. Приміщення завширшки 10 метрів і завдовжки приблизно 30–35 метрів. Там перебувало приблизно 150–200 людей. Рядами, один біля одного — затишно й комфортно, але якщо нормальна людина на це подивиться, мало стрьомний вигляд. Картина, звичайно, не дуже приємна: тіла, друзі — усі валяються, хтось не може ходити, хтось може, у когось немає рук або ніг, хтось непритомніє від тяжких поранень.
Натоді, коли мене оперували, ще були якісь знеболювальні, антибіотики. Але вже на початку травня вони почали закінчуватися. І просто давали «ношпу» як знеболювальне або анальгін. Щоб психологічно якось розвантажити, ніби це воно. Так ми й лежали. Поряд була кухня, три рази на день нас годували.
Потім прилетіла ракета в ту кухню по сусідству — їжу нам почали приносити з іншого бункера. Три-чотири хлопці — здається, нацгвардійці-строковики — з бачками на плечах тарабанили в наш бункер. Пів пластикового стаканчика з-під маккофе каші — наша денна порція тоді. І це вся їжа.
Потім ще одна бомба прилетіла, але, здається, не вибухнула. Вона влетіла з іншого боку бункера, пробила його, усе засипало. Відповідно, місця стало ще менше. Хлопці з того боку почали перекладатися до нас — і це вже був реальний шанхай: усі одне на одному.
Постраждала й операційна. Операції вже проводили безпосередньо в проході кімнати, де всі лежали. І настав такий момент, коли прийшли хлопці й кажуть: «Хто здатен ходити, може зібрати те, що від нього залишилося, і перейти до іншого бункера, щоб розвантажити цей».
Я вирішив іти. Перші мої емоції, коли я виліз після трьох тижнів під землею, були «О, небо голубе! Усе чудово». Але ми тільки вилазимо й уже чуємо, як летить ворожий винищувач із бомбами. Перебігаємо до ангара, чуємо, він заходить на скид, полетіли бомби, повертається, і ми знову біжимо. Я вибігаю на таку галявину, де зелена трава, радію, що трава зелена, небо голубе. Ми перебігаємо десь 300–400 метрів на позицію «Джерело», там зустрічаю своїх побратимів з мого підрозділу, пообнімалися, поцілувалися. Уже до виходу в полон я перебував там. З їжею на «Джерелі» було краще. Мені зразу дали цілу тарілку каші. «Ніфіга собі, — кажу, — недільна норма відразу».
Я розумів, що нічим допомогти не можу, але було таке бажання. Казав: «Давайте я піду наверх дрова позбираю чи давайте посиджу на рації почергую». Ну щось таке, чим міг бути корисний тоді.
Продовження незабаром