Сповненого передчуттів літа 1989 року інтелектуальні центри США обіцяли решті здивованого світу аж ніяк не менше, ніж кінець історії. Дослідник-політолог із RAND Corporation у Санта-Моніці, штат Каліфорнія, скористався шансом зробити собі ім’я в консервативному щомісячному часописі The National Interest. Американець японського походження Френсіс Фукуяма заявив, що холодна війна скінчилася, Америка її виграла, і настав час розходитися.
Фінальний момент, як його було оголошено західній частині світу, тимчасом тривав недовго, й ейфорія з приводу кінця історії зжерла сама себе. Під час ближчого розгляду бачимо, що все скінчилося ще до початку. Тридцять п’ять років тому світ був сповнений ознак того, що біполярна система холодної війни не протримається довго. А що ж тоді?
У країнах Балтії панував революційний неспокій, Югославія розпалася вздовж кордонів, прокладених у Парижі 1919 року. І якщо розпалася вона, то, ймовірно, за нею мав би й Радянський Союз. Історія нестримно поверталася.
Пророцтв жахливого безладу, розпаду багатонаціональних держав і політичного хаосу не бракувало й раніше. Світ, східний і західний, чекав потрясінь, що переформатують архітектуру безпеки холодної війни.
Читайте також: Надія як технологія
У цьому підвішеному стані між холодною війною, що очевидно закінчувалася і майбутнім хаосом, що очевидно починався, західний світ був зачарований інтелектуальною, але доволі нехитрою статтею молодого, відомого хіба що в професійних колах Френсіса Фукуями. Його теза була так само проста, як і малоймовірна, однак нова: відтепер, із закінченням історії, світ опиниться на певному шляху до процвітання, злагоди й вічного миру.
Хаос замість порятунку
Те, що звучало як апокаліптичне пророцтво, спеціально вигадане для такої країни, як Сполучені Штати, з високою потребою в трансцендентальному звеличенні політики загалом і американської державної ідеології зокрема, було більше, ніж грою розуму. Занадто гарно, щоб бути правдою. Якщо в останні роки холодної війни архітектура безпеки між ядерними наддержавами структурувалася дедалі щільніше, то з кінця 1989-го відбулося найнеймовірніше з неймовірного: після Польщі й Угорщини з оборонної дуги Варшавського договору зникла НДР із 400-тисячною Червоною армією і відповідним ядерним озброєнням. Це означало початок кінця гігантської східної імперії.
Однак кінець історії був віддаленішим, ніж будь-коли. Поки радянський лідер Міхаїл Горбачов ще робив ставку на порятунок радянської системи й реформи, події на схід від Ельби вислизали з-під контролю політики.
Хоча спадкоємці Радянського Союзу й відновили на папері Росію, ці зміни були пов’язані з надзвичайним болем і потрясіннями. Росіяни, які зналися на історії, описували своїм західним відвідувачам ситуацію в країні двома словами: «Ваймар» і «Версаль». На московських ринках уже нічого було купувати; хто міг, той садив на своїх дачах картоплю. Але як у майбутньому мали виглядати країни між старою Росією і новим НАТО? У протистояння, що мало на десятиліття визначити геополітику Європи та світу — узгоджену чи антагоністичну, — Захід вступив майже непідготовленим.
Було чимало радників урядів на сході й заході, які вважали можливим і бажаним новий варіант Віденського конгресу 1814—1815 року: за столом переговорів — не переможці й переможені, а дипломати нового світового порядку. Проте співвідношення сил, повертаючись до поняття радянських часів, у цих концепціях не враховувалося.
Польське лобі у Вашингтоні було доволі сильним, а потреба Білла Клінтона в голосах для другого терміну — достатньо великою, щоб звести ідею нової архітектури Східної Європи до питання про те, коли і як Польща увійде спершу до Європейського Союзу, а затим і до НАТО. Значення країн Балтії на стику старої російської імперії та західної зони впливу радісно ігнорувалося з переможною посмішкою на губах. Росії довелося робити гарну міну при поганій грі. Але старі рахунки не погашені й донині.
Читайте також: Вахтанґ Кебуладзе: «Російські ліберали захочуть зберегти Росію як реінкарнацію імперії»
Повернення наддержави
А що тимчасом сталося з кінцем історії? Ним заволоділи старі демони, і замість нової європейської й атлантичної рівноваги знову постала заснована на гегемонії атлантична сфера впливу з Америкою в ролі абсолютного лідера, що її через зручність радо приймали й сусіди. Доки ситуація не змінилася.
Росія під новим керівництвом, знову з дедалі більшим впливом КҐБ, не погодилася на другорядну роль у новому світовому порядку і, як і раніше, мала потужні ресурси. Ціна на нафту, що в останнє десятиліття Радянського Союзу потягла за собою всю східну вісь, у якийсь момент мала знову стабілізуватися. Так і сталося. Росія знову вийшла на світову арену, а владні еліти не мали наміру навічно відмовлятися від внутрішньої влади і зовнішньої могутності.
Ідея кінця історії спокусила Захід вважати короткий період ослаблення Радянського Союзу кінцем російської влади. Тоді як іще Борис Єльцин і тим паче його наступник Владімір Путін ставили на озброєння і ще більше озброєння, більшість держав-членів НАТО далі перебувала в полоні фата-моргани з Каліфорнії.
Читайте також: Ліберальний штам «русского мира»
Замість великої системи рівноваги відновилася давня боротьба за атлантичну гегемонію, однак тепер посилена й розширена новою силою старого Китаю. До цієї традиційної лінії нещодавно додалася й зустріч Путіна з Джо Байденом у Женеві, під час якої дві старі ядерні держави провели новий діалог про майбутній контроль над озброєннями.
У найближчі кілька років вирішиться, чи зможе Росія в майбутньому знову знайти підтримку і грати самостійну роль у світовій політиці, або ж їй доведеться терпляче вчитися другорядної ролі у Pax Sinica довкола Тихоокеанського регіону. Кінець історії, якщо він був більше, ніж фантазією, в офісах західного світу уявляли інакше. Зустріч із реальністю перетворила оригінальну ідею на небезпечний самообман.
У ретроспективі це був найкращий шанс для встановлення західно-орієнтованої системи світу й цінностей, поміж агоніями Росії та тріумфами Америки. Але нагода минула, і чи дасть повернення історії атлантичній системі ще один шанс — питання цілковито відкрите.
Від кінця історії практично нічого не залишилося. Навпаки — у цій площині мало втішають Бісмаркові слова: «Історія в своїх ревізіях ще точніша, ніж прусська Верховна рахункова палата».