Останніми тижнями втому від рішень нас змушує відчувати шквал поганих новин. На порядку денному Brexit, теракт у Франції, невдалий заколот у Туреччині й насильство з расовим підґрунтям у США. На горизонті проблеми в банківському секторі Італії та ризик конфронтації в Південно-Китайському морі. Не забуваймо і про міграційну кризу, котра ніяк не вщухає, і про перспективу обрання Дональда Трампа президентом.
Передоручати такі справи нікому, і завтра вранці картина аж ніяк не проясниться.
Я не стверджую, що за всіма кризами (або за якоюсь із них) стоїть Владімір Путін. Проте ситуація грає на руку Росії. Тому найвагоміший аргумент проти скандального й деструктивного підходу, який яскраво ілюструє правління кремлівського лідера: нормальність — це добре. Західні цінності — верховенство права, демократія і капіталізм — є найкращим поєднанням політичних та економічних практик за всю історію людства. Тому нам не потрібна «суверенна демократія», адже наша наявна система працює нормально. Зайва для нас і «нова європейська архітектура безпеки» (під такою кодовою назвою Москва лобіює посилення власних прав на втручання у справи сусідів), адже наявна, ґрунтована на Паризькій хартії та ОБСЄ, працює цілком адекватно.
Це може звучати самовдоволено, але про пиху тут не йдеться. Ми бачимо проблеми в нашій системі. Але головний момент — це те, як ми даємо собі раду, коли виникають негаразди. Суть західної моделі полягає в мирному і справедливому врегулюванні суперечок: способом виборів, судових розглядів або переговорів. Нам не потрібні «вертикалі влади» чи напівмістичні розповіді про право первородства й долі націй.
Нині підвалини цієї нашої системи під загрозою. Ми не маємо відповіді на виклики, спричинені масовою міграцією. Не знаємо, що робити з тероризмом. У нас жодної гадки, як бути з політиками на зразок турецького діяча Реджепа Таїпа Ердогана, який використовує демократичний мандат для придушення опозиції. Наші економіки дедалі гірше справляються з розподілом плодів добробуту.
Звісно, це не означає, що відповідь, якої ми шукаємо, — путінізм. Дуже дивує, що американці висловлюють обурення нечистою на руку елітою, віддаючи при цьому голоси за хитрющого власника найбільшої будівельної компанії. Обрати путінський підхід до політики, економіки або національно-етнічних відносин (культ особи, сформований у нафтодержаві) через те, що не працює своя система, було б помилкою.
Утім, вир останніх подій відкриває перед Путіним великі можливості. Зіткнувшись зі стількома іншими кризами, ми можемо втратити бажання розбиратися з тими, що видаються незначними. Що станеться, коли, скажімо, цього літа Білорусь (за підтримки росіян) почне конфліктувати з Латвією або Литвою через якесь надумане прикордонне питання? НАТО постане перед екзистенційним викликом. Та чи сприйматимуть це так серйозно усі країни-члени Альянсу?
А навіть якщо наші політики усвідомлюватимуть усю серйозність проблем, чи погоджуватиметься з ними народ? Сьогодні еліти стрімко втрачають довіру громадськості (гадаю, все почалося ще з фінансової кризи 2008 року). Мало того, що політики бачаться зацикленими на собі й далекими від реальних проблем, вони ще й справляють враження відверто некомпетентних. Не можуть подбати про нашу безпеку й дати раду економіці. Чого ж тоді їм вірити, коли вони заявляють про екзистенційну загрозу?
Коротше кажучи, і народ, і політики Заходу зовсім виснажені. А справжня буря ще й не почалася. До цього слід бути готовими!
——————————-
Тим часом Владімір Путін намагається довести західним політикам, що вони нічим не кращі за нього. Про це у одній із останніх статей на Financial Times пише британський журналіст Пітер Померанцев. За словами автора, Кремль застосовує два тропи, життєво важливі для президентської влади. Перший звучить так: у росіян немає альтернативи Путіну. Може, в Росії все й прогнило, але на Заході не краще. Другий — змови проти Росії, адже ними можна пояснити будь-який провал Москви. Окрім того, у світі змов усі методи Путіна стають легітимними.