Не спромігшись протистояти Росії, ми пожертвували своїм авторитетом — і заплатимо дорогою ціною
Збіґнєв Бжезінський був видатним американським мислителем і державним діячем часів Холодної війни. Дочитавши Zbig («Збіґ») — нову майстерну біографію мого майже тезки, журналіста Financial Times Едварда Люса, я замислився, що б сказав архітектор нашої тодішньої перемоги про загрозу фіаско в Україні.
Підозрюю, ми б почули від нього: «Я ж казав». Бжезінський народився 1928 року, і все його життя було позначене зрадливістю Заходу стосовно тих, хто мав дурість нам довіритися. Ми віддали країну його майбутньої дружини, Чехословаччину, Гітлеру в Мюнхені 1938 року, а його рідну Польщу й решту Східної Європи — Сталіну в Ялті 1945 року. Ми підтримали угорське повстання проти комуністичного режиму 1956 року, але залишилися осторонь, коли Кремль його придушив. Радянське вторгнення в Чехословаччину, що поклало край Празькій весні 1968 року, спричинило аналогічний безрезультатний протест.
Бжезінський, який обіймав посаду радника з національної безпеки за президентства Джиммі Картера (1977–1981), дійшов на основі цих катастроф слушного висновку: не давай обіцянок, яких не можеш дотримати. Він ненавидів і фаталізм (уособлюваний його суперником Генрі Кіссінджером), внаслідок якого Східну Європу покинули на поталу під радянським пануванням, і «порожню войовничість» обіцянок змінити ситуацію. Він вважав за краще грати в тривалішу гру. Його головним досягненням було запобігання запланованому радянському вторгненню в Польщу за часів «Солідарності». Він задіяв жорстку дипломатію стосовно очолюваного Леонідом Брежнєвим Кремля і водночас наполегливо радив лідерам польської опозиції не кидати відвертий виклик комуністичному режиму. Це зупинило кровопролиття 1980 року. Десять років по тому радянська імперія розвалилася.
На тлі руїн Україна видавалася корумпованою провінцією, а російський імперіалізм — примарою минулого. Бжезінський не погоджувався з цим, пророчо стверджуючи, що «без України Росія перестає бути імперією, а коли підкорить і підпорядкує Україну, автоматично нею стане». Він відстоював Україну, зокрема тому, що її успішність могла б сприяти демократії в Росії, а провал підживлював би російський реваншизм. Насправді все було навпаки. Саме рішучість України стати успішною демократією західного типу і вступити в Європейський Союз спонукала Владіміра Путіна до агресії 2014 року.
Незважаючи на похвальні ворожі погляди щодо російського імперіалізму, Бжезінський рішуче виступав проти членства України в НАТО. У своїй книжці «Велика шахівниця» 1997 року, він стверджував, що її вступ призведе до «найнебезпечнішого сценарію», «антигегемоністської коаліції» Китаю, Росії і, можливо, Ірану, «об’єднаних не ідеологією, а спільними претензіями».
Приблизно це ми і отримали. Наші вороги дедалі тісніше співпрацюють, а країна, якій ми найбільше хотіли допомогти, зазнає жахливих руйнувань внаслідок наших прорахунків. Захід безтурботно заохочував Україну до західного шляху, зокрема запрошенням до НАТО від адміністрації Буша 2008 року.
На відміну від Бжезінського, я рішуче підтримав цей крок, хоча й засуджував невдалу дипломатію до і після нього. Я не допускав думки, що потім ми покинемо Україну. Але саме це і сталося. Ми не змогли адекватно відреагувати на першу атаку Росії 2014 року. Коли почалася повномасштабна війна, ми дозволили Путіну залякати нас ядерними погрозами, а також стурбувалися тим, що може статися, якщо Росія програє. Ми не забезпечили Україну зброєю, необхідною для перемоги, коли перемога була можливою. Ми навіть не забезпечили її зброєю для самооборони.
Незважаючи на удари українських безпілотників цієї неділі, Росія має перевагу в дипломатичному, економічному, технологічному і військовому плані. Вона вже здобула важливі перемоги. Продемонструвала, що ядерний шантаж працює, що захоплені території можна утримати і що Дональду Трампу байдуже до думки європейських союзників. Найгірше ще попереду. Наших українських друзів чекає важке літо і ще важча зима.
Путін може вирішити скористатися своєю перевагою і продовжити наступ. У війні на виснаження перемагає більша країна. Або ж Путін може здивувати нас і погодитися на тимчасову паузу в бойових діях. Його військова машина працює на повну потужність, і Росія встигне розвинути військовий потенціал, натомість позиції України послабляться. Керівництво оборони Путіна може скористатися перервою, щоб ремілітаризувати стратегічно важливий Кримський півострів, розмістивши там військово-морські, ракетні та протиповітряні сили, які будуть домінувати з цього боку Чорного моря і стануть плацдармом для майбутніх атак на решту узбережжя України.
Він може накопичити безпілотники й ракети настільки, щоб, коли знову почнуться бойові дії, знищити дедалі більш виснажені системи протиповітряної оборони України. На минулих вихідних українські захисники не змогли перехопити жодної з дев’яти балістичних ракет, запущених на їхню країну, зокрема дві, спрямовані на Київ, який нібито захищається щонайменше двома американськими системами Patriot. Трамп відкрито висміяв прохання України забезпечити додаткові системи такого типу.
Тим часом Велика Британія і європейські союзники явно не готові і не бажають надавати надійну силу стримування, незалежно від того, чи буде укладено перемир’я. Ми не ризикували війною з Росією, коли Україна мала шанс на перемогу. Навіщо нам це робити, коли Україна програє? Навіть найслабше перемир’я дасть Трампу привід для тиску, щоб скасувати санкції. А Путін може будь-якої миті вирішити відновити бойові дії. Йому достатньо інсценувати провокацію, а потім звинуватити Україну. Або, коли авторитет НАТО буде підірваний, перемкнути увагу на інші регіони.
Геніальність Бжезінського полягала в тому, що він досягав благородних цілей реалістичними засобами. Ми ж зробили навпаки: наше боягузтво і цинізм спричинили поразку.