Безперечні зміни суспільного устрою після краху комунізму були важливим імпульсом модернізації системи, успадкованої від східноєвропейського «реального соціалізму». Кожна зі звільнених від кайданів авторитаризму держав переживала цю хворобу по-своєму, деякі ще й досі намагаються вийти на прямий шлях. Держави, що мали традицію своєї незалежності, до якої можна було повернутися, впоралися з цим завданням швидше, а інші, як-от Україна, і досі шукають свого місця під сонцем. Багатьом людям видавалося, ніби досить позбутися ідеологічної надбудови й керівної ролі єдино правильної партії, і справи підуть так, як мають, тобто шляхом безболісної інтеграції з європейською моделлю ліберальної демократії. Але віднедавна стало відомо, що сучасна демократія має не одну назву й на зміну ліберальній з’явилися концепції її ревізії, з-поміж яких вирізняється, мабуть, найвідоміша досі угорська модель так званої неліберальної демократії.
Але сьогодні я не розглядатиму нюансів так визначеної демократії, натомість на прикладі одного з сусідів України хочу показати, як можуть розвиватися справи. Як конкретний приклад опишу ситуацію в Польщі. Кілька днів тому провідні медіа опублікували інформацію, що міністр культури професор Пйотр Ґлинський повідомив, хто після Нового року обійме посаду директора найдавнішої у Польщі Національної художньої галереї Захента у Варшаві.
Читайте також: Моя cup of tea
Історія цього закладу починається в 1860 році, коли з ініціативи митців постало Товариство заохочення («захенти») красних мистецтв. То був перший у підросійській частині Польщі заклад, що опікувався організацією виставок і колекціонуванням творів польських митців.
«Товариство заохочення красних мистецтв як об’єднання митців і любителів мистецтва має на меті популяризувати красні мистецтва в країні, а також надавати допомогу митцям і заохочувати їх, зокрема молодих, випускників Школи красних мистецтв у Варшаві», — проголошувала стаття 1 Статуту Товариства заохочення красних мистецтв у Королівстві Польському.
Місію популяризації сучасного мистецтва, зростання уваги до нього й допомоги молодим митцям Захента виконувала й після 1989 року та краху комунізму в Центрально-Східній Європі.
За три останні десятиліття ця галерея виросла до рангу одного з найважливіших у нашій частині Європи закладів, присвячених сучасному мистецтву, і нею керували харизматичні директорки: Анда Роттенберґ (1993–2001), Аґнєшка Моравінська (2001–2010), а в останні роки Ганна Врублевська (2010–2021). Уже кілька місяців тому стало відомо, що міністр культури не продовжить контракт з Ганною Врублевською. Така його воля й такі його прерогативи. Але жодні відголоси, що доходили з міністерства, не давали змоги передбачити результати «конкурсу» на її посаду. Постанова міністра, що з’явилася за місяць до відходу Врублевської, кладе край тривалому періоду програмної стабільності галереї. Перед нами цілком нові часи із зовсім новим директором.
Міністр культури Пйотр Ґлинський оголосив, що новим директором Захенти стане Януш Яновський, голова Спілки польських xудожників. На появу лавинної реакції на постанову міністра довго чекати не довелося. Близький мені за духом сегмент фейсбуку одностайно засуджує постанову професора Ґлинського, а реакція зводиться до єдиного речення: «На найважливішу галерею в Польщі чекає деградація». У Gazeta Wyborcza, провідному виданні ліберальної опозиції до влади партії «Право і Справедливість», критик Кароль Сенкевич пише так:
«Міністр Ґлинський добре усвідомлює, що призначає директором Захенти людину, яка не має кваліфікації, потрібної для такої посади, а також є відвертим ворогом сучасного мистецтва, натомість близька до поглядів керівної партії («ПіС»). Призначаючи Яновського на посаду директора одного з найважливіших мистецьких закладів Польщі, Ґлинський хоче впокорити все середовище митців, кураторів та істориків мистецтва, які здебільшого неприхильні до міністра й дотримуються ліберальних поглядів. Навіть у Польській Народній Республіці не було такого, щоб голова Спілки польських xудожників керував Захентою… У новій дійсності Спілкa швидко втратила роль об’єднувача мистецького середовища, спочила на давніх надбаннях та існувала завдяки силі інерції, згуртовуючи здебільшого митців, яких інколи називають «малюючoю більшістю».
Читайте також: Заборонені курси
З багатьох причин я не готовий «співати в єдиному хорі» з середовищем оборонців Захенти, хоча усвідомлюю, якою болісною є втрата контролю над черговим (після Центру сучасного мистецтва «Замок Уяздовський») важливим національним мистецьким закладом. Зрештою, відповіді на частину запитань, які хвилюють мистецьке середовище, можна прочитати в того самого автора, що засуджує постанову міністра Ґлинського:
«Ситуація в Захенті — це ще й наука на майбутнє. По-перше, незалежно від влади й кон’юнктури ми маємо домагатися прозорих процедур, зокрема й конкурсів, щоб директорські посади не обіймали завдяки авторитету чи «добрій волі» міністра (крізь таку конкурсну процедуру не проходила й нинішня директорка Врублевська). По-друге, слід пам’ятати про користь об’єднання митців, творців та кураторів бодай для того, щоб творити альтернативу до Спілки польських xудожників».
Це ще й хороша порада нашим рідним «дієвцям культури». Учімося на помилках, — здавалося б, досвідченіших — сусідів.