Закарпатська Україна

Цьогорічний 70-літній юві­­­­­лей Карпатської України та 65-та річниця воз­­з’єд­­нання закарпатців зі своїми братами по той бік Карпат, яку відзначатимуть 26 листопада, є доброю нагодою ще раз ідентифікувати маски й гримаси тих діячів, хто не вірив або втратив віру в українську долю закарпатців, колись і тепер.

Національне відродження на теренах історичного Закарпаття (сучасна Закарпатська область України, Пряшівщина на території Словаччини, східні регіони Угорщини та румунська частина Мараморощини) справедливо пов’язують із іменами Олександра Духновича та Адольфа Добрянського, яких шанобливо називають будителями. На пле­­чі будителів ліг важкий тягар: в умовах бездержавності на українських землях за Карпатами закласти підвалини модерної української нації. Спільність завдання зблизила закарпатських будителів із тогочасною українською інтелектуальною елітою Галичини: тут вони друкували свої твори, бо на Закарпатті не було жодної друкарні з кириличним шрифтом, ставили свої п’єси, а самі галичани радо відвідували Закарпаття, вивчали та популяризували по всьому слов’ян­­ському світі місцевий фольклор. Закарпатські будителі були активними дописувачами галицької преси, галицькі юнаки здобували освіту на Закарпатті, а закарпатські – на Галичині, а галицький митрополит Михайло Левицький у 1838 році навіть висвятив закарпатського єпископа Василя Поповича. Тісна спів­­праця галичан та закарпатців не була випадковою, бо вона ґрунтувалася на глибокому усвідомленні того, що по обидва боки Карпат живе єдиний руський народ. Духнович чітко заявляв:

Бо свої то за горами – не чужі:
Русь єдина, мысль одна у всіх в душі.

Усвідомлення єдності та неподільності русинів Закарпаття й Галичини (так називали в ХІХ ст. західних українців) було настільки сильним, що при найменших нагодах чи то в 1773 році, після першого поділу Польщі та входження Галичини до Габсбурзької імперії, чи в 1849-му, після придушення повстання Лайоша Кошута, саме чільні закарпатські діячі порушували питання перед Віднем про об’єднання єдинокровних братів русинів, закарпатських та галицьких, у рамках єдиної адміністративної одиниці. 29 січня 1849 року спеціально повірені посланці вручили австрійському цісареві листа з проханням про «Злуку руських коронних країв в одну політичну та адміністраційну цілість». Закарпатські будителі чітко заявили, що «угорські русини бажають, щоби від Угорщини були відділені, та як політично, так і адміністраційно були прилучені до Галичини». А один із дописувачів із теренів сучасної Східної Словаччини заявляв, що «мы сімя преславной Украины и незабвеннаго Запорожья».

Чітка національно свідома позиція закарпатських будителів у кінці 1840-х на початку 1850-х ХІХ століття не на жарт стурбувала Будапешт – історичне Закарпаття, яке «з незапам’ятних часів» належало до корони святого Стефана, хоче порвати з Угорщиною, щоб об’єднатися з єдинокровними братами – русинами Галичини. Становище закарпатських українців стало драматичним. Михайло Драгоманов, який двічі відвідував Закарпаття, з сумом заявляв: «Угорська Русь відрізана від Галичини більше, ніж Австралія від Европи». В умовах ізоляції інтелектуальна еліта Закарпаття не могла розраховувати на серйозну підтримку нечисленної місцевої інтелігенції, яка, за словами Олександра Дух­­­новича, «дуже смадярщилася, все руское имъ простое видится, и читати не хотять, бо не знають. /…/ Священники дома съ женами и дітьми по мадярски мондокаютъ». Ізоляція породжувала розпач: «Мы уже сов­­сімъ пропали! – пише Духнович, – мадяризмъ восторжес­т­­вовалъ и послідная искра народного духа погасла и так мы уже нічто». Слова Духновича підтверджує зізнання одного священика, який категорично заявив: «Я Русинъ только въ церкви, а вишедши зъ церкви – Мадяр».

 

«Панська» російська

У таких драматичних умовах перед закарпатськими будителями постала дилема: або орієнтуватися на нечисленних «освічених» своїх земляків, які визнавали себе русинами бодай лише в церкві, або ж зробити рішучий крок назустріч майже 500-тисячному «неосвіченому» селянству, яке твердо усвідомлювало свою руськість і в церкві, і поза церквою. Закарпатські будителі зробили фатальний вибір – вони пристали на сторону місцевої еліти, зокрема священиків, учителів народних шкіл та дрібних сільських урядників. Редактор газети «Карпат» Микола Гомічков, прагнучи догодити самолюбству закар­­пат­­сь­­ко­­­­го міщанства, заявляв: «Дра­­гома­­новъ хочетъ отъ насъ, чтобъ мы писали языкомъ слугъ – но литература пишется везд для госпо­­диновъ».

У 1860–1870 роках ХІХ століття закарпатські будителі та змадяризовані «господины»-міщани з їх убогими духовними запитами могли поєднатися лише на мовній платформі, тобто на умовах цілковитої відмови від дотеперішьої практики використання в літературній традиції «простонародних вираженій» та переходу на якнайширше використання церковно­­слов’ян­­ської мо­­ви, мо­­ви, яка була чи не найважливішою, найпримітнішою ознакою української цер­­кви на Закарпатті. Показово, що в дусі нових, пореволюційних віянь було здійснено докорінну редакцію популярних поетичних текстів Олександра Духновича з метою їх оцерковно­­сло­­в’я­­нення. Щоправ­­да, часто під личною повернення до церков­­но­­сло­­в’ян­­ських першоджерел спритні редактори безсоромно руси­­­фікували твори будителів. Так, опу­­бліковані у 1852 році рядки поезії:

Літай, літай жаворонку,
Въ воздусы кружи,
Заспівай ми и легонько
Щебечь до души!

було перероблено на:

Вейся жаворонокъ звонкій,
Вейся и кружись!
Надъ моей родимой нивой
Пой и веселись!

Духновича, який під тиском обставин відмовився від колишньої практики широко залучати у власні тексти народну лексику та віддав перевагу цер­­ков­­нослов’янській мовній стихії, лякали, навіть обурювали нові мовні віяння, що йшли з Великої України на Галичину: «Не понимаю, ка­­кимъ способомъ такъ наразъ измы­­нитися мо­­г­­­­ла чиста руская мо­­ва на Оукраинс­­кую, та чей Галичина не на Оукраині, тай для чего дол­­жна Галичина стре­­міти до Оукра­­ины?» Спод­­вижник Духновича – Іван Раковський взагалі виразно дрей­­фував від цер­­ков­­­­­но­­-­­­­сло­­в’ян­­ської мо­­­­­­­ви в бік російської. З одного боку, цьому сприяла близькість цер­­­­ков­­нослов’янської та російської мов, зокрема у сфері лексики та фонетики, а з іншого боку, Російська імперія розглядала, як відомо, російську мову як знаряддя експансії на Захід, для розширення «русскаго міра» та підтримувала не лише мора­­льно, а й матеріально українських москвофілів. Зарпатські москвофіли, як, зрештою й галицькі, зізнавалися: «Мы пи­­шемъ по русски, такъ якъ пишетъ розумнЬшая, образованЬишая часть русского свЬта, письма свои и загра­­ничные читаем ихъ по выговору нашого народа». Неприязне ставлення Духновича та його однодумців до «Оук­раины» та «оукраинскои мови» зумовлювалося не лише демократичним характером українського національного відродження та живонародною природою української літературної мови. Тут, як свідчать документи, зіграли свою роль і сумнозвісні російські інтереси.

Російська імперія завжди жваво цікавилася ситуацією на Закарпатті. Зважаючи на стратегічне геополітичне становище Закарпаття, Росія намагалася всіля­­ко перешкоджати навіть поширенню за Карпатами ідеї єдності українського етносу. Щоб посилити свій контроль над місцевою інтелігенцією та спрямувати розвиток місцевої ку­­ль­­тури в потрібному їй напрямі, Росія використовує добре апробований прийом – підкупу. Збереглося чимало задокумен­­тованих свід­­­чень підкупу чільних представників закарпатської інтелігенції, які допомагають виявити справжні мотиви зміни їх переконань. Так, наприклад, у кореспонденції обер-прокурора Святійшого синода Костянтина Побєдоносцева, опуб­­лікованій у «Трудах Государственного Румянцевского Музея» за 1923 рік, вміщено документ, що засвідчує одержання досить значної суми одним із закарпатських будителів, а згодом ревним русофілом Адольфом Добрянським: «Росписка. Ни­­же подписавшийся получил от отца протоиерея Михаила Ф. Раевского пятнадцать тысяч гульденов. Вена, 7 (19) апреля 1883 года. Адольф Иванович Добрянский».

«Господини» і «служанки»

Ворожа політика Будапешта й Петербурга, ренегатство місцевої інтелігенції – не основні причини стагнації національного відродження Закарпаття кінця ХІХ – початку ХХ століття. У середовищі консервативної частини інтелігенції панічну боязнь за власну долю породжували вагомі здобутки національного відродження на теренах сусідньої Галичини. Попри те, що галицький досвід у сфері національного відродження не був оригінальним, подібним шляхом ішли інші слов’янські народи, зокрема чехи, словаки, і це добре було відомо на Закарпатті, проте через визнання тут шкідливою орієнтацію на народну мову такий досвід був неприйнятним для місцевої консервативної інтелігенції. Адже народної мови, народної культури вони не знали, та вона їх ніколи особливо й не цікавила. Ці діячі навіть не допускали думки, що вони, «гоc­­подины», – сільські батюшки, вчителі початкових шкіл та дрібні сільські урядники, – будуть читати книжки та газети мовою простолюдинів, яку зневажливо називали «безнравною, простою служанкою».

Такі об’єктивні обставини штовхали консервативну закарпатську інтелігенцію до само­ідентифікації поза межами українського простору. В кінці ХІХ століття в її середовищі починають лунати заяви про окремішність «угроросів». Очевидно, найпомітніших результатів у цьому напрямку досяг Євменій Сабов, автор «Христоматії цер­­ковно-сла­­вянскихъ и угро-рус­­скихъ ли­­­­те­­­ратурныхъ па­­мят­­никовъ». У рецензії за цю працю Іван Франко запримітив непохитну переконаність упорядника в тому, що «Угорська Русь – то щось осібне від Галичини та України». З цією метою Сабов зігнорував численні закарпатські пам’ятки ХVI–XVIII cтоліття, писані українською мовою, а натомість щедро представив твори на «угрорусском литературному язы­­­­ке». Ця писанина, за словами Франка, показує «як люди не злі і не глупі, відбившись від живої народної мови, фатально відбиваються від живого змісту в літературі і попадають у таку мертвяччину, від котрої на десять миль віє гробовим холодом».

Незважаючи на шалену антиукраїнську політику угорського уряду, спрямовану на ізоляцію закарпатців від решти української людності, консервативну, а часто й продажницьку позицію багатьох представників місцевої інтелігенції, закарпатські українці не переставали усвідомлювали свою належність до українського народу. Так, Ласло Чопей уклав «Русько-мадяр­­ський словарь», у передмові до якого серед трьох піднаріч червоноруського наріччя української мови називає підкарпаторуське піднаріччя. Етнограф Юрій Жаткович публічно заявляє, що «по убіжденію держу себе сыном мало-руского народа», а в ґрунтов­­ній праці «Етнографіческій очерк угро-рус­­ских» наголошує таке: «Мы туй под словом «русини» тіх обы­­ва­­телей розуміеме Угор­­щины, кото­­ри принадлежат ко мало-рус­­скому народу, живущому во Галиціи, Буковині и Южной Росіи».

 

і все-таки Україна

Чехословаччина, у складі якої сучасне Закарпаття перебувало протягом 1919–1939 років, беззастережно визнала місцеве населення частиною українського народу, а його мову – українською, проте проводила половинчасту національну політику, в дусі сумнозвісного гасла di­­vidire et impera (розділяй і володарюй). Це дозволило строкатим політичним силам – від мадяронів та карпаторосів аж до російських білоемігрантів – згуртуватися на антиукраїнській платформі. Вони, як із сумом іронізував талановитий закарпатський гуморист Марко Бараболя, вимагали:

Дайте нам язык у школы
Всякый – хоч и хінський (китайський. – Авт.),
Хоч мадярський, хоч кацапський,
Лем не украинський.

Проте в умовах ліберального режиму Чехословацької Республіки у повний голос заявляють про себе діячі й української орієнтації. Місцевий талановитий поет та публіцист Ва­­силь Грен­­джа-Дон­­­сь­­кий, а за ним по­­­­етва­­силіянин Сева­­стіян Сабол (Зоре­­­­слав) та десятки інших бі­­ль­­ше чи менше талановитих пи­сьменни­­ків, сотні вчителів за власними переконаннями стають до праці на полі загальноукраїнської куль­­тури. Результат не забарив­­ся. Учасники першого з’їзду молоді Закарпаття вже у 1929 році заявили: «Проголошуємо всьо­­­му культурному світові, що ми, підкарпатські русини, є частиною великого українського народу і що наша мова та наша література була, є і буде та сама, що в наших братів з того боку Карпат». Коли в драматичному 1939 році історія надала мінімальний, навіть химерний шанс створити власну державу, то закарпатці не завагалися, щоб створити Карпатську Україну: 93% закарпатців віддали свої голоси за Українське національне об’єднання – партійний блок, що йшов на вибори під гаслами створення незалежної української держави. Тоді у зверненні до народу президент Карпатської України Августин Волошин в одному реченні зумів викласти трагізм і тріумф долі гілки українського народу по той бік Карпат: «Солодкий мій народе! Ти не є вже тим пониженим рабом, тим нещасним рутеном, яким тебе колись з презирством прозивали чужі пани, але що ти є сином великої Нації святого Володимира і Ярослава Мудрого».

 Перемога української ідеї за Карпатами не зни­­щи­­ла, однак, ідею-вірус ок­ремішності ру­­син­­сь­­кої нації. Принесений на терени Закарпаття агентами Москви та Будапешта нео­­ру­­синський проект закап­­сулювався на кілька десятиріч, ща­­с­­­­ливо переживши сталінські та брежнєвські репресії, щоб активізуватися в незалежній Україні та знову явити свою антиукраїнську суть.

 

[1657]

У наступному числі читайте про неорусинський проект в Україні.