«Зайві» діти

Якщо раніше блат і хабарі були атрибутами вступу до вишу, рідше – школи, то тепер без них не обійтися й під час влаштування дитини до садочка. При цьому умови в дитсадках залишають бажати кращого: батьки роблять ремонт власноруч, групи переповнені й вихователі не встигають стежити за всіма дітьми.

 

 

Сьогоднішні проблеми дошкільної освіти – відголосок демографічної кризи 1990-х. Тоді внаслідок недокомплектації садочки масово закривали: ті, що належали підприємствам чи господарствам, продавали, а приміщення комунальних закладів віддавали в оренду. В результаті кількість дитсадків в Україні зменшилася з 24,5 тис. у 1990-му до 14,9 тис. у 2004-му. Таке інтенсивне закриття дошкільних закладів відповідало зменшенню кількості малюків з 2428 тис. до 996 тис. за десять років і не було проблемою аж до останнього часу.

 

Однак зі зростанням народжуваності вже в 2007 році (а в деяких регіонах ще в 2005-му) кількість дітей почала перевищувати кількість місць у дитсадках. З’явилися черги, а з ними й бажання батьків оминути їх, віддячивши натомість керівництву закладу. Намагаючись допомогти якомога більшій кількості батьків (а заодно й отримати якнайбільше подяк), завідувачі почали набирати дітей понад норму – дарма що це не подобається вихователям і не йде на користь малюкам.

 

Найважче влаштувати дитину до садочка в Ужгороді, Одесі, Тернополі, Львові, Хмельницькому, Івано-Франківську, Києві та його містах-супутниках. Тут малюків записують у чергу до дитсадка одразу після народження – інакше буде пізно. Богдана Буцко піде до одного з вишгородських дошкільних закладів уже у вересні, але в черзі до нього вона 2,5 роки – все своє життя. Та й така завчасність не є гарантією. «Нам постійно телефонували із садочка й запитували, чи ми часом не передумали йти до нього. Якби пропустили хоч один такий «контрольний» дзвінок, одразу ж вилетіли б зі списку», – згадує Віталія, мама дівчинки.

 

На цьому «вступні випробування» не закінчуються. Коли групи вже сформовано, батькам майбутніх дитсадківців доводиться сплачувати добровільно-примусові внески на розвиток перших альма-матер своїх чад – цілком офіційно, через банк. Батькам, які відмовляються, ввічливо пояснюють: «Ваша дитина, на жаль, несподівано вибула зі списку черговиків, прийом до садочка вже завершено, і взагалі ви не з нашого мікрорайону».

 

Суми «благодійності», без якої не влаштуєшся до звичайного комунального дошкільного навчального закладу (ДНЗ), різняться залежно від регіону і «просунутості» садка. З повідомлень на інтернет-форумах молодих мам можна скласти уявлення про різницю в розцінках. Так, мешканки провінційних містечок розповідають про скромні 50 грн і «набір дитсадківця»: два рулони туалетного паперу, пляшечку рідкого мила і 40 аркушів паперу для малювання. У столиці ж та обласних центрах батькам доводиться викладати вже від кількох сотень до кількох тисяч гривень. Для тих, хто запізнився із записуванням у чергу або хотів влаштувати дитину до садочка не у своєму мікрорайоні, ціна подяки значно зростає.

 

У деяких дитсадках батькам також пропонують своїми силами зробити ремонт у кімнатах, де навчатиметься малюк, – від звичайного косметичного до повноцінного, з перевстановленням сантехніки і купівлею меблів. Родина Буцків на ремонт віддала 350 грн, а деякі роботи разом з іншими батьками виконували власноруч. Тепер у гральній кімнаті Богданиної групи нові шафи і стіни із зображеннями героїв мультфільмів, а в туалеті – нова сантехніка. Наступного року, най­імовірніше, доведеться продовжувати розпочате, але батьки не нарікають, бо вже змирилися: якщо хочеш, щоб дитина була в хороших умовах, маєш забезпечити їх сам.

 

ФОТО: Макс Левін

 

 

Деякі садочки грошей на ремонт із батьків не вимагають, а цілковито покладаються на місцеві бюджети (з яких в Україні фінансуються всі ДНЗ). Однак ця схема отримання коштів працює з перебоями. «Торік грошей було вдосталь, вдалося зробити ремонт майже у всіх групах, – розповідає завідувачка Вишгородського комунального дитсадка «Чебураш­­ка» Людмила Шишкіна. – А ось цього року коштів мало – ледве вистачає на функціонування». У серпні садок довелося навіть закрити, щоб заощадити на комунальних послугах та зарплаті працівникам.

 

Та навіть там, де з міського бюджету вдається отримати якнайбільше, залишаються статті витрат, що обов’язково ляжуть на плечі батьків. Якщо за харчування доводиться платити лише половину (в містах) і 30% (у селах) вартості продуктів (вона змінюється залежно від місцевості), то забезпечити дітей канцтоварами, іграшками та питною водою ніхто не допомагатиме. Найчастіше батьківський комітет збирає щомісячний внесок у фонд групи, з якого потім і купують воду в пляшках, приладдя для письма та малювання, гігієнічні засоби та іграшки.

 

При цьому батькам доводиться не тільки купувати іграшки, які подобаються їхнім малюкам, а й стежити, щоб обладнання гральної кімнати відповідало «Типовому переліку», затвердженому МОН. Згідно з ним групі немовлят чи молодших дошкільнят потрібні, зокрема, чотири іграшкові праски, три набори постільної білизни для ляльок і… щонайменше двоє лещат. Дошкільнятам середнього і старшого віку перелік обіцяє іграшкові м’ясорубку, кавоварку та мікрохвильову піч, поїзд метро, сівалку, бульдозер, орбітальні супутники і космічні кораблі. Насправді купівля обо­в’язкового переліку не по кишені ні садочку, ні батькам, та й не в усіх магазинах такі іграшки можна знайти. Тож до придбання сівалок та орбітальних супутників справа зазвичай не доходить. 

 

Свята і дитячі ранки – ще один привід потягнутися до гаманця. Придбання костюма чи сукні, прикрашання зали, частування чи розважальна програма для малюків, подарунки для вихователів – тут щедрість батьків обмежується тільки їхніми можливостями та фантазією.

 

 

Переповненість дошкільних навчальних закладів і проблеми з фінансуванням не тільки породжують хабарництво, а й погано впливають на умови та якість виховання.

 

Так, до напливу дошкільнят не готова насамперед матеріальна база садочків. Доходить до абсурду: приміром, у групі Богдани Буцко за списком 33(!) дитини, а ліжок у спальній кімнаті – 25. Рятує тільки нерегулярна відвідуваність – одночасно всі малюки приходять рідко.

 

Крім того, компанію з 25–30 дітей важко контролювати навіть найуважнішому вихователю. «У нас за нормою мало б бути 15 діток, а насправді 28, – скаржиться вихователька молодшої групи одного з київських садочків. – Доки одних ми з нянечкою вдягаємо на прогулянку, решта встигають і побитися, і шкоду зробити».

 

Українські ЗМІ час від часу повідомляють про нещасні випадки, що трапляються внаслідок недогляду вихователів. Останній інцидент стався наприкінці серпня цього року: вихованець чернігівського дитсадка під час прогулянки зна­йшов використаний шприц і вколов ним трирічну одногрупницю. Лабораторне досліджен­­ня виявило у шприці кров, заражену ВІЛ. Дівчинка проходить курс антиретровірусної терапії, досі невідомо, чи заразилася вона.

 

 

Вирішити проблему переповненості ДНЗ і суміжні з нею можна було б за рахунок відкриття нових дитсадків. І їх справді відкривали: у період з 2005 по 2008 рік з’явилися або відновили роботу загалом 500 садочків. Однак такі темпи не відповідають зростанню кількості дітей.

 

При цьому окремої державної програми для поліпшення дошкільної освіти немає. «Ми визнаємо, що проблема переповненості садочків є, – це видно зі статистики. Але ми не можемо нічого змінити, бо дошкільні заклади перебувають на балансі та в юрисдикції місцевих рад», – каже керівник відділу дошкільної освіти МОН Ніна Омельяненко.

 

Також «вмиває ру­­ки» й Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту. «Покращен­­ня доступу населення до дошкільних навчальних закладів пере­­дбачає «Стратегія демографічного розвитку на період до 2015 року». Торік під час зустрічей з головами обласних адміністрацій міністр наголошував на потребі відновлення втрачених дитсадків. Далі має діяти місцева влада», – сказав Тижню начальник відділу демографічного розвитку Руслан Гребиниченко.

 

Якщо керівники місцевих адміністрацій і намагаються звільнити приміщення колишніх дитсадків від орендаторів або ж знайти кошти на будівництво нових дошкільних закладів, то виходить це в них погано. Торік в Україні збудовано лише 16 садочків (зокрема, п’ять – у Києві). Здебільшого нові заклади споруджують на додачу до житлових комплексів – як реверанс від забудовника у бік міської влади. Однак на продовження такої практики найближчим часом сподіватися не випадає – в будівельників не найкращі часи.

 

У підсумку кількість місць у комунальних ДНЗ зростає так повільно, що мами дошкільнят уже жартують: «Незабаром у садок треба буде записуватися на другий день після весілля»