Підтримка чинного президента України Володимира Зеленського стрімко слабне, і шанси на відновлення його позицій сумнівні. На дострокові вибори та кардинальне оновлення органів влади очікує уже не лише близько половини українців, але й дедалі більше самих «слуг» та інших соратників шостого президента, які дедалі активніше шукають своє місце в Україні після Зеленського. А основні політичні гравці в таких умовах розглядають можливе прем’єрство як шанс заявити про власну претензію на фактичне успадкування країни.
Зволікання, що вбиває
Тиждень ще влітку минулого року відзначав, що Зеленський потрапив у ситуацію, коли будь-який його крок лише погіршуватиме його позиції. Відтермінування перевиборів до Верховної Ради (ВР) робить парламент з часом більш неконтрольованим, а потенційний вплив у його новому складі — дедалі меншим. Але водночас їхнє негайне проведення призведе до різкого ослаблення позицій президента в парламенті. Час, що минув звідтоді, лише підтвердив ці прогнози.
Понад те, стало очевидно, що затягування лише шкодить. Опитування групи «Рейтинг» в квітні 2020 року давали «слугам» майже 38% тих, хто визначився й має намір іти на вибори. Менш як за рік, у лютому 2021 року, за даними того-таки «Рейтингу» таких стало лише 18,6%. Зараз понад 73% опитаних дотримуються думки, що події в країні розвиваються в неправильному напрямі.
Читайте також: Очікуючи на месій
Жодній із основних опозиційних парламентських сил, які мають високі шанси збільшити свою присутність у новому складі ВР, не вигідне входження до коаліції зі «слугами» без проведення дострокових виборів. По-перше, вони ризикують втратити нарощений за останній час в опозиції рейтинг, так і не конвертувавши його у парламентські мандати. По-друге, їхні позиції у владі без чи до такої конвертації на дострокових виборах будуть хиткими і слабкими з огляду на невисоку кількість депутатів-опозиціонерів у нинішній ВР. Адже увійшовши у владу, вони швидко втратять можливість заробляти собі бали, критикуючи «слуг», та натомість змушені будуть розділити з ними відповідальність. І все це в обмін на сумнівні тимчасові вигоди. Виняток становить хіба частина «Голосу», яка навряд має шанси на повторне проходження в парламент — надто на тлі розколу, який набирає обертів у цій політсилі.
Тим паче що на підході низка непопулярних серед пересічних громадян ініціатив «слуг», покликаних забезпечити в умовах підігрування влади інтересам олігархів надходження додаткових коштів до проблемного бюджету. І це не лише вже заплановані підвищення тарифів на електроенергію, газ та опалення, але й вкрай дискримінаційна для пересічних українців «податкова амністія», яка на поточний рік анонсувалася як самим Зеленським, так і лідерами «Слуги народу» (СН) у парламенті.
Навіть якщо після дострокових парламентських виборів представництво «Слуги народу» стало б меншим, для Зеленського і його найближчого оточення це могло б виявитися єдиним і останнім шансом зберегти серйозний вплив у парламенті. Адже навіть за нинішніх рейтингів його політсила все ще має шанс здобути блокуючий пакет із понад 100 місць, які гарантуватимуть, що інші політсили не зможуть утворити без неї урядову коаліцію та не матимуть можливості долати вето президента. Натомість чи зможе Офіс президента (ОП) завести бодай 100 людей у разі дострокових виборів навіть наступного, 2022 року — питання риторичне.
Вийти у другий тур
Однак зараз питання постає вже навіть не про вплив президента на парламент, а про перспективи для Зеленського на наступних виборах глави держави. Адже згідно зі свіжими рейтингами дуже велике значення для шансів того чи іншого кандидата матиме його здатність вийти у другий тур. Нинішні показники та особливо їхня динаміка свідчать, що такі шанси є принаймні у чотирьох уже відомих потенційних кандидатів — і цей список цілком може поповнитися новими гравцями.
Тому дуже велику роль у потенційному сценарії майбутніх виборів відіграватиме те, коли саме вони відбудуться. Якщо це станеться протягом найближчого року, то фаворитами, ймовірно, так і залишаться Володимир Зеленський, Петро Порошенко, Юрій Бойко чи інший єдиний кандидат від «Опозиційної платформи — За життя» (ОПЗЖ) та Юлія Тимошенко. Вихід у число фаворитів спікера парламенту Дмитра Разумкова за такого сценарію не виключений, хоч і з часових причин менш ймовірний. Як і поява та розкрутка цілком «нового обличчя».
Читайте також: Бої місцевого значення
Але якщо вибори відбудуться ближче до планових термінів, плюс-мінус 2023 року, то, найімовірніше, матимемо уже докорінно інший набір фаворитів як на президентських, так і на парламентських перегонах. На користь цього сценарію свідчить нинішній вкрай низький рейтинг усіх чинних лідерів. Серед усіх опитаних навіть «найновіший», Володимир Зеленський, уже має лише близько 16% підтримки, тоді як решта найвідоміших політиків — у межах 8–13%. І це без урахування того, що чимало людей взагалі відмовляється спілкуватися із соціологами. При цьому рівень недовіри до кожного з основних претендентів на президентське крісло уже зараз надзвичайно високий. Наприклад, опитування Центру Разумкова на початку лютого зафіксувало його на рівні 75% у Петра Порошенка та Юлії Тимошенко, 70% — у Юрія Бойка, 65,5% — у Володимира Зеленського.
З огляду на це традиційна проєкція соціологами та політологами уподобань тих, хто не визначився відповідно до пріоритетів тих, хто уже зробив вибір, актуальна тільки на випадок вибору зараз та з запропонованого «меню». Однак за наявності достатнього часу для появи «нових облич» ті, хто зараз не визначився чи не планує йти на вибори з нинішнім «меню», можуть проголосувати саме за них, а не пропорційно за старих фаворитів. І Володимир Зеленський потерпатиме від цього чергового запиту українців на нові політичні сили, що дедалі зростає, найбільше. Адже він не має і ніколи не мав свого сталого, «ядерного» електорату та чіткого ідеологічного позиціонування в українському суспільстві.
Намагаючись вирватися з цієї пастки, в ОП останнім часом пробують загравати з патріотичним та прозахідним виборцем. Однак це навряд чи виявиться результативнішим, аніж аналогічне підігрування проросійському табору в перший рік президентства Зеленського. Адже поступки Москві у переговорах щодо Донбасу, просування лінії «какая разніца» та покровительство Російській православній церкві в Україні лише розпалило апетити проросійських сил і завершилося закономірним зростанням позицій у південно-східних регіонах рішучішої в цих питаннях ОПЗЖ. Зрештою рівень підтримки Юрія Бойка та Віктора Медведчука на Сході становить 28,2% проти 14,3% у Зеленського, а на Півдні — ті-таки 18,5%, що й у Зеленського. Хоча ще рік тому він їх там значно переважав.
Тепер президент намагається закріпити за собою Центр і Захід та заручитися їхньою підтримкою у протистоянні кандидату від Сходу та Півдня у другому турі. Тим паче що вже зараз рівень підтримки Зеленського на Заході (15,5%) чи в Центрі (15,8%) країни суттєво вищий, аніж для базового для нього у 2019-му Сході (14,3%). При цьому у Центрі він утримує перше місце, а Порошенко і Тимошенко все ще значно поступаються йому. І навіть на заході країни Петро Порошенко має підтримку лише дещо вищу за Зеленського (19%), а Тимошенко — й узагалі всього 12,5%.
Читайте також: Глибинні течії
У Зеленського вочевидь свідомі й того, що для переобрання йому краще мати опонентом яскраво проросійського кандидата з опорою на Південному Сході, аніж проукраїнського з підтримкою на Заході та в Центрі. За даними опитування Центру Разумкова уже зараз і Порошенко, і Зеленський перемогли б Бойка у другому турі, хоч і з різним розривом. Водночас у парі з Порошенком за Зеленського у другому турі готові проголосувати лише 25,6% опитаних, а за Порошенка — 19,7%. Тож голоси поділилися би 56% проти 44% серед тих, хто готовий у такому разі голосувати (за умови, якби виборці, які не визначилися, проголосували пропорційно тим, які мають чітку позицію).
Проте жодні реверанси в бік патріотичного виборця, як і попередні — на користь проросійського електорату, не зроблять Зеленського для них більш «своїм», аніж чітко позиціоновані політики на відповідному полі. Натомість саме щодо Зеленського надалі наростатиме розчарування, бо саме він асоціюватиметься з проблемами в країні. І призначення цапів-відбувайлів у вигляді прем’єр-міністрів чи інших чиновників із кожним наступним випадком вичерпує свій потенціал. Навіть у досі лояльних до Зеленського громадян вже виникає питання: «Скільки можна вчитися?».
Отже, що пізніше відбудуться вибори — причому не лише парламентські, а й президентські, — то більшою буде ймовірність, що Зеленський у першому турі президентських виборів повторить долю Віктора Ющенка і не зможе вийти в другий. Якщо в 2021 році у разі добровільного ініціювання вотуму довіри у вигляді дострокових виборів він ще має такий шанс і залежно від опонента можливо навіть їх виграє, то з 2022 року це малоймовірно.
Недооцінений виклик
Так само з плином часу зростатиме і ймовірність, що фаворитом до другого туру від Південного Сходу замість чітко ідентифікованих представників «п’ятої колони» на кшталт Віктора Медведчука, Юрія Бойка, Вадима Рабіновича чи умовного Євгена Мураєва може вийти кандидат із ідеологічним маркуванням, подібним до самого Зеленського зразка 2019 року.
Наприклад, ним може стати чинний спікер парламенту і лідер «Слуги народу» на парламентських виборах Дмитро Разумков. Цей ексрегіонал відомий своїм показово негативним ставленням до української мови, яке демонстрував безпосередньо до моменту, коли висока посада змусила нею послуговуватися. Однак він може стати прийнятним варіантом для значної частини виборців у Центрі та навіть на Заході України. При цьому Разумков буде максимально бажаним кандидатом для виборців південно-східних регіонів у протистоянні не лише з Порошенком чи Тимошенко, але, ймовірно, і з самим Зеленським. Наприклад, за даними згаданого соціологічного дослідження Дмитро Разумков серед усіх опитаних наразі виграв би у другому турі в парі з Порошенком 25,1% проти 19%. Але й сам Зеленський у парі з ним уже зараз має найменший результат: за нього готові проголосувати лише 22,8% усіх опитаних, за Разумкова — 14,6%, а ще 22,5% вагалися з відповіддю. І така висока частка останніх може дуже швидко докорінно змінити розподіл голосів між цими кандидатами.
Читайте також: Криза партійного жанру
Проблема полягає в тому, що загроза такого «сюрпризу» була б небезпечною не лише для самого Зеленського чи інших політиків першого ешелону, а й для України загалом. Адже враховуючи як минуле, так і поточне політичне позиціонування, Дмитро Разумков вочевидь може виявитися значно більш проросійським президентом порівняно з усіма попередниками на цій посаді, за винятком хіба що Віктора Януковича. Людина, яка не приховувала, що не бажає спілкуватися українською за іншої умови, аніж примус закону, навряд чи протистоятиме демонтажу чи принаймні саботажу навіть тих незначних здобутків українізації, які сталися за останні роки. А його негативна оцінка санкцій проти оточення Віктора Медведчука і записаних на нього каналів теж виглядає доволі красномовно з точки зору ставлення до російської інформаційно-ідеологічної експансії в українському інформаційному просторі.
Тим паче що перспективи представництва інтересів проукраїнського виборця в парламенті, як свідчать результати останніх опитувань, вкотре погіршуються. Це відбувається через посилення боротьби за електорат між класичними лідерськими проєктами, рівень підтримки значної частини яких нижчий від прохідного бар’єра.
Проукраїнський табір за таких обставин може виявитися не здатним дати консолідовану, а головне — змістовну відсіч черговому проросійському кандидату. Повалення режиму Януковича та подальші провали відвертої «п’ятої колони» на виборах 2014-го та 2019 років викликали в ньому надмірне самозаспокоєння та спровокували активну гризню за першість та владу без, а то й усупереч змісту. Політики мислять категоріями особистого інтересу чи інтересу певних груп, а не програм суспільних перетворень. Влада є самоціллю, а не інструментом проведення альтернативної політики. Внаслідок цього політичний клас надмірно й штучно фрагментований. Це перешкоджає політичному структуруванню суспільства — поділу на прихильників того чи іншого, наприклад правоцентристського чи лівоцентристського, курсу держави. Дедалі помітніша й ідейна дезорієнтація та розмивання системи координат як громадян, так і самих учасників політичного процесу.
Зрештою не лише у влади, але й у її політичних опонентів, які за звичкою називають себе опозицією, насправді немає, власне, зрозумілої позиції — бачення того, що та як вони роблять і заради якого результату. Політичний клас залишається породженням старого дискурсу, який не відповідає ані новим реаліям всередині сучасної України, ані тим геополітичним і геоекономічним викликам, які дедалі чіткіше формуються перед нами у світі.