«Загинув від ворожої руки Національний герой. Україна не забуде цієї втрати і віддячить. Ждіть!»

30 травня 1926 року у Києві відбулася одна з найзагадковіших акцій пам’яті Симона Петлюри. Її наслідки стануть відомі лише за три роки: спершу у вигляді арештів серед українського студентства, а далі — сумновідомого Харківського процесу «Союзу визволення України».

---

Вбивство та реакція

Неділя 30 травня 1926 року для українського середовища Києва була днем пам’яті Івана Франка. Вечірнє богослужіння у Софійському соборі присвятили молитовній згадці про десяту річницю смерті видатного письменника. Втім, зважаючи на новину про вбивство Петлюри, що вже кілька днів кружляла в Києві та навіть потрапила на шпальти офіційної преси, для багатьох це була негласна маніфестація за лідером Директорії. До того ж Собор належав Українській автокефальній православній церкві.

Більший резонанс викликала подія, що трапилася одразу після богослужіння. З хорів собору розлетілися листівки зі згадкою про Петлюру. Сергій Єфремов наступного дня запише у щоденнику: «Кажуть, що вчора в Софії, на панахиді по Франкові розкидано прокламації з приводу замаху на Петлюру».

Академік Єфремов — колишній заступник голови Центральної Ради та міністр УНР — сам того не усвідомлюючи, відіграв не останню роль у цій події. В 1920-х він обіймав посаду віцепрезидента Всеукраїнської академії наук, і це давало йому багато можливостей. Зокрема — збирати зразки будь-якої політичної активності, в тому числі й листівки чи поезії, що мали антирадянське звучання. А як дійсний член Наукового товариства Шевченка (НТШ) Єфремов легально діставав літературу зі Львова. Цього навіть потребувала його робота, і найцікавіші зразки такої творчості він записував у щоденник.

Та все ж радянська дійсність вимагала обережності. Вбивство Петлюри зачепило академіка. Першу нотатку про це він зробить наступного ж дня після трагічної події — 26 травня 1926 року. А за кілька днів, відбувши у відрядження до столиці радянської України, Єфремов напише: «Про Петлюру в Харкові нічого певного не знають. В низах не вірять, що його вбито, і обурені замахом надзвичайно». В наступні дні додасть: «В Харкові, чув я, є думка заснувати політичну організацію».

У ці дні Єфремов записав дві поезії, що «ходили по рукам» з присвятою Петлюрі. А вже 9 червня разом з кількома однодумцями вшанував пам’ять загиблого: «Інтимний вечір, присвячений пам’яті С.В. Петлюри. Зібралося чоловік з десяток, поділилися своїми спогадами, пожурилися над долею бідака… та й розійшлися. Цікаві були згадки А В. Ніковського, що знав С.В. якраз за останні роки, 1920–1922».

Середовище

Навколо Єфремова творилося — чи радше зберігалося — українське середовище. Згаданий Андрій Ніковський, колишній міністр закордонних справ УНР, у 1923 році повернувся з еміграції. За час відсутності Ніковського його малолітній син жив та виховувався у Єфремова, у будинку на Гоголівський, 27.

Будинок належав родині Дурдуківських — його придбав духівник Київської духовної академії отець Федір Дурдуківський. Дружина його походила з Черняхівських і була споріднена зі Стешенками та Старицькими.

У 1920-х роках тут уже проживали їхні діти й онуки. Навчаючись в академії, Сергій Єфремов закохався в доньку Дурдуківського Онисиму й так і опинився на Гоголівській, 27. Окрім них, тут мешкав і брат Онисими Володимир. Він очолив Першу гімназію імені Тараса Шевченка — навчальний заклад, що його на хвилі революції, в березні 1917-го, відкрили в Києві. Українську владу під час відкриття гімназії репрезентував власне Єфремов. За більшовиків гімназію перетворили на «трудову школу», але Дурдуківського не звільнили.

Також тут проживали Микола та Наталка Павлушкові — діти Серафими Дурдуківської, сестри Онисими та Володимира. Батьки Павлушкових опинилися в Росії, та дітей віддали під нагляд свояків. І вони не лише жили під одним дахом із Сергієм Єфремовим та Володимиром Дурдуківським, але й навчалися в школі імені Шевченка, під керівництвом рідного дядька.

Це середовище було ширше, і тут досить гармонійно взаємодіяли і старше покоління, і молодь. До прикладу, в щоденнику Єфремов не раз згадує приятеля Миколи Павлушкова — Бориса Матушевського. Його батько Федір Матушевський співпрацював з Єфремовим та Дурдуківським у довоєнному видавництві «Вік» та в партійній діяльності. В часи Директорії Федора Матушевського призначили послом у Грецію.

Як це трапилося, з домашніх розмов переказував іще один учень школи — Юрій Юркевич, онук відомого діяча «Старої громади» Йосипа Юркевича:

— Ну який з мене посол? — відреагував Матушевський на пропозицію Петлюри.

— А який з мене диктатор? — відповів Петлюра, й так Федір Матушевський відправився в Афіни, прихопивши з собою старшого сина. Щоправда, в Греції Федір незабаром помер.

Молодші сини Матушевського вчилися в школі Шевченка та не раз були гостями на Гоголівській, 27. Під опікою Єфремова Микола Павлушков і Борис Матушевський навіть створили літературний гурток. За кількістю учасників його називали «Квінта», а згодом «Кварта». До нього належала й Наталка Собко. За кілька десятиліть її син Гелій Снєгірьов напише книгу «Набої для розстрілу», що стане чи не головним текстом про Харківський процес.

Молодь також творила більш закриті спільноти. Про це свідчить подія 30 травня 1926 року: листівки в Софії розкидали саме Павлушков, Матушевський та їхні приятелі. Чи знав про це Єфремов? Виглядає, що ні. Принаймні, коли хлопців заарештують у 1929-му й інкримінуватимуть їм акцію в Софії Київській, Єфремов у щоденнику запише: «Про Миколу розповідають, ніби він з товаришами на якійсь панахиді в Софійському розкидав прокламації. Аж не віриться, щоб він пішов на такий ”пістолетський” учинок і нічого потім про це не говорив. Та — все можливо. Молодь завсігди молодь. Що нам, старим, здається дурницею, те в їхніх очах має вигляд подвига…».

Єфремов міг забути про той епізод у Софії, про який залишив запис у 1926-му, — від події минуло три роки. Та це також свідчило, що молодь звіряла старшим приятелям далеко не все.

СУМ

Хлопці створили підпільну організацію в 1925 році, назвавши її «Спілкою української молоді» (СУМ). Історія її постання була пов’язана зі школою імені Шевченка, коли у червні 1923 року на випускному вечорі учні заснували «Товариство, Єдність і Згода» (ТЄЗ), яке об’єднало школярів і вчителів, творячи цілком легальну спільноту. Учні домовилися регулярно збиратися, щоб підтримувати контакт, а вчителі створили два гуртки на допомогу випускникам. Один із них вів Йосип Гермайзе — вчитель історії, зять Михайла Грушевського. Гурток називали «політичним», і хоча від гріха подалі йому намагалися дати іншу назву, гурток і далі називали саме так.

У той самий час приблизно це саме коло молоді 16 числа кожного місяця зустрічалося в домі колишнього прем’єр-міністра УНР Володимира Чехівського. Його донька Люба, яка теж навчалася у школі Шевченка, раптово померла 16 жовтня 1924-го, і друзі й батьки домовилися раз на місяць зустрічатися в їхньому будинку. Спогади про подругу з часом переросли в розмови про часи української революції.

«На цих вечорах тоді деклямувалися вірші, співалися пісні та велася товариська бесіда. Чехівський задумав написати свої спогади і для цього запрошував до себе товаришів, які-б записували під його диктант…», — свідчив пізніше Борис Матушевський.

Наскільки це середовище було переплетене, свідчать покази Матушевського через кілька років на допитах. Слідчий запитав його про одну зі шкільних подруг, на що Борис зауважив: «Взагалі, вона завжди здавалася мені дуже далекою від усякої політики. Вона не була і в Трудшколі ні в яких гуртках, ні в гуртку Гермайзе, ні в гуртку Чеховського В.М.».

Та суспільні зміни відчувалися. В інститутах розпочалися «чистки», під які підпали й Павлушков із Матушевським. Студентів виключали з будь-яких причин, як-от «не робітничо-селянське походження». Що ж до Павлушкова, то Єфремов у щоденнику записав, що це сталося через натільний хрестик, що його носив Микола. Хлопці поновилися в інших навчальних закладах, але на настроях це позначилося. На Гоголівській, 27 це обговорювали, і Єфремов з Дурдуківським твердили, що «що старе студентство не потерпіло б таких з собою експериментів».

Інший показовий випадок трапився серед випускників. Як згадував Павлушков: «Знаю, що в останній період існування ТЄЗу відбулося в ньому означне явище: виступ колишньої нашої активістки Собко Наталії, що виїхавши жити до Харківа радикально змінила свої погляди і виступила листовно проти всієї нашої організації кажучи, що ми йдемо проти життя, додержуємось старих мертвих гасел, перебуваємо під впливом одсталого від вимог сучасності Дурдуківського В.Х. Частина наших членів підтримала цей виступ і це поклало основу форменному розколу нашого Т-ва.».

Та правильніше було б сказати, що відбувся не розкол, а поступове припинення діяльності. Невелика група хлопців об’єдналася в більш конспіративну структуру — Спілку Української Молоді (СУМ), найвужче коло якої творили Микола Павлушков, Борис Матушевський та Діодор Бобир (останній у майбутньому стане відомим радянським письменником і перекладачем).

За їхніми показами, даними згодом на слідстві, назву Павлушкову запропонував Єфремов. Зважаючи на обставини, це можна поставити під сумнів, але ця версія може мати й достовірніше підґрунтя. В публікаціях газети «Нова Рада», що її редагували Єфремов та Ніковський, уже у 1917–1918 роках згадано дві організації, що діяли під назвою «Спілка Української Молоді», — у Чигирині та київському Святошині.

Акція в Софії

Коло хлопців, що зібралися в СУМі, налічувало близько десятка чоловік. Згодом на слідстві Павлушков скаже, що кількість могла становити до 30-ти, адже вони працювали системою п’ятірок і не всі між собою зналися. Та все ж актив склали засновники. Їхня діяльність полягала в друці та поширенні літератури, яку друкував Павлушков. Він придбав друкарську машинку та мав доступ до матеріалів — зокрема до «Літературно-наукового вісника», який під редакцією Дмитра Донцова виходив у Галичині. Цю періодику Єфремов отримував офіційною поштою по лінії НТШ. Зокрема, у щоденнику він згадає, як на дачі у Дзвінковій, неподалік від Боярки, вони з Павлушковим перечитували «Націоналізм» Донцова. Єфремову текст не сподобався, та сам факт доступу до подібної літератури давав можливість хлопцям поширювати потрібні тексти.

Загибель Петлюри активізувала СУМ. «Від Павлушкова я чув, що Єфремов висловлював думку про те, що його обурює українська інтелігенція, яка ніяк не відгукується на смерть Петлюри», — свідчив на допитах Матушевський. Тож хлопці вирішили провести відповідну акцію. Її спланували в трійку — Павлушков, Матушевський і Бобир. Саме вони розкидали листівки з хорів собору Софії. Ще п’ятеро СУМівців створили на хорах масовку і в разі потреби мали сприяти втечі. Юрій Юркевич перебував знизу й спостерігав за настроями людей.

Не всіх з них належали до СУМу, зокрема Юркевич. «Вже через багато років я дізнався від Матушевського, що в групі “СУМ” обговорювалася можливість залучення мене до діяльності, яку вони планували. Але вирішили, що не годжуся: несерйозний», — писав він у спогадах.

Подібно висловився про нього на слідстві й Матушевський: «Ще в Трудшколі він уникав громадської роботи, — він ніколи не брав участи ні в шкільному самоврядуванні, ні в стінній газеті, ні в клубній роботі. Він не був також ні в гуртку Гермайзе, ні тим більше, в гуртку Чеховського. Взагалі це була людина абсолютно не тих інтересів, якими жив я, наприклад, і Павлушков».

Хай там як, Юркевич долучився до акції. Зате неприємний інцидент трапився з іншим випускником трудшколи ім. Шевченка — Федором Дурдуківським. Хоча він був племінником директора, товаришував з хлопцями та навіть був виключений з інституту за походження з «попівської» родини, Федір захищав радянську владу та конфліктував з Павлушковим.

Так сталося й цього разу. «…коли ми в Софієвському соборі зібралися, щоб кинути листки, він буквально одпльовувався, лаяв усіх нас, а особливо Павлушкова і не хотів у цій нашій затії брати і найменшої участи», — свідчив Матушевський.

Хлопці підготували близько 150 листівок малого формату 5х15 см та кинули з хорів собору. «Загинув від ворожої руки національний герой. Україна не забуде цієї втрати і віддячить. Ждіть!» — пригадував текст Матушевський. А за кілька днів залишки листівок вони розкидали під час концерту в клубі Інституту народної освіти.

В 1970-х про цю акцію Матушевський розповів синові Наталки Собко Гелію Снєгірьову та історику Сергію Білоконю. А в той час хлопці збирали поезії та статті про Петлюру, та й самі пробували віршувати. Зокрема в щоденнику Єфремова збереглася поезія Павлушкова на смерть Петлюри:

«…По полях здичавілих розіллються співом,
Сходячи зерном Валькир — мітральєз,
Зрошені кров’ю, піднесені гнівом,
Заграви вічні ясних марсельєз…»

Харківський процес

Подальші події більш-менш відомі. Ще восени 1928-го розпочалося переслідування Сергія Єфремова. Почали здалеку: заяви з осудом діяльності академіка приймали робітничі та навчальні колективи.

Серйозніше стало весною 1929-го. На початку квітня зникла Наталка Павлушкова — рідна сестра Миколи, що проживала в тому самому будинку на Гоголівській, 27. За кілька днів з’ясувалося, що її затримало ГПУ. 18 травня надійшла черга Миколи та хлопців.

Завдяки співробітниці Єфремова Наталці Полонській-Василенко, родич якої працював у Лук’янівській в’язниці, вдалося налагодити контакт із Миколою. Той передавав деталі допитів і намагання слідчих притягнути до справи академіка.

Арешти активної молоді незабаром переросли в масові затримання серед інтелігенції. З розпачу Володимир Дурдуківський здійснив невдалу спробу самогубства, а в липні 1929-го його, як і Єфремова, Ніковського та Чехівського, заарештували.

Готуючись до показового процесу в Харкові, слідчі запропонували посадити на лаву підсудних 12 юнаків, затриманих у справі СУМу. Та кінцево, серед 45 підсудних були лише Микола Павлушков та Борис Матушевський. Перший отримав 10-літній вирок, а другий — 5 років тюрми.

Та це не означає, що інші уникнули покарання. Чи не найменше отримав Діодор Бобир, на якого впала підозра щодо видачі друзів. «Отримав він за Особливою Нарадою 3 роки висилки до Саратова, тоді як інші члени тієї групи, на основі такого ж матеріалу, вирушили до таборів та політізоляторів. А це було влучним показником його ролі на слідстві», — писав Юркевич. Він же отримав п’ятирічну висилку до Казахстану.

Миколу Павлушкова стратять у Сандармосі в листопаді 1937 року серед інших 1111 в’язнів. У його справі буде й довідка про 18-денне голодування, що його він організував на Соловках. Там само й того самого дня розстріляли Володимира Чехівського. Володимира Дурдуківського розстріляли в Києві в 1938-му. Сергій Єфремов помре у в’язниці у Владімірі в 1939-му.

Та ця історія стане підґрунтям до появи різних спільнот, що носили назву «Спілка Української Молоді». Від першої подібної організації, що з’явилася в 1930-х роках у Харбіні на Далекому Сході, до нелегальних структур в Україні (зокрема такі було створено на Тернопільщині в 1948-му та Івано-Франківщині в 1971-му, а їх члени засуджені на різні терміни). Та найбільшого розмаху СУМ сягнув у західному світі. Відновлена в 1946 році, організація стала найчисельнішою молодіжною організацією, що й сьогодні діє в 14 країнах світу, в тому числі й в Україні. А в одному з організаційних маршів будуть такі слова: «З нами йде, нас в бій веде могутній дух Петлюри!». Здавалося б, незначний епізод 30 травня 1926 року в Софії Київській несподівано обернувся вагомими наслідками.