Історій про звірства росіян в Україні написано і розказано вже багато і, на жаль, це далеко не кінець. На їхньому тлі оповіді про російське свинство видаються майже анекдотичними. Всі оці розтрощені інтер’єри, запарена в умивальнику мівіна, фекалії поруч з лежбищами і гори, гори, гори сміття скрізь — це вже навіть не окупація, а якесь нашестя павіанів (вибачайте, павіани!). Не здивуюся, якщо людям з далеких західних країн ці подробиці часом можуть здаватись вигадками української пропаганди. Хай там як, розуміти природу російської деструктивності конче потрібно. Значну частину роботи за нас вже виконали попередники, котрим також не пощастило знати, що собою являють росіяни.
Читайте також: Фантастичний скептик
Тут я передам слово Станіславу Лему, навівши уривок з його листа перекладачеві Майклу Кенделу від 6 травня 1977 року. Лем, який тоді знаходився у Берліні, поділився враженнями від мемуарів одного лікаря з Померанії, який 1945 року “пережив це пекло і бачив все, на що здатні росіяни, сформовані потворною радянською системою”. І ось що з цього приводу міркував Лем:
«Жорстокість німців, які входили до окупованих країн в часи Гітлера, ні за глибиною, ні за розмахом не можна навіть порівнювати з радянською. Для німців це попервах була банальність, й вони механічно і знеособлено слідували заповідям, згідно котрих вважали себе вищою расою, а нас, євреїв, називали «Ungeziefer» — шкідниками-паразитами, яких слід знищувати.
Росіяни ж усвідомлювали підлість і ницість безсловесно і глухо, що робило їх здатними на що завгодно: згвалтування 80-річних бабів, вбивство ніби між іншим, руйнування і знищення усіх ознак достатку і цивілізованого добробуту. При цьому у безкорисливості цього знищення вони демонстрували чималу завбачливість, ініціативу, увагу, зосередженість, напруження волі. Цим вони мстилися не лише німцям (врешті решт — іншим!) за те, що німці було влаштували у Росії, але й мстилися усьому світові за межами своєї в’язниці.
Ця помста була найпідлішою з усіх можливих: адже вони загиджували все — жодні тварини не демонструють такої, сказати, ЕКСКРЕМЕНТАЛЬНОЇ жорстокості, котру демонстрували росіяни, забиваючи і наповнюючи своїми фекаліями розгромлені салони, шпитальні зали, біде, клозети, гидячи на книжки, килими, вівтарі. І в цьому обгиджуванні цілого світу, який вони тепер могли (яка це радість!) закопати, потовкти, загидити, а до всього ще й згвалтувати і вбити, вони мусили ще й красти наручні годинники. Коли один бідолаха-солдафон вже не мав шансів серед німців у шпиталі, тому що його попередники забрали все, що можна було забрати, він розплакався з розпачу і одночасно викрикував, що коли негайно не отримає наручний годинник, то застрелить трьох перших стрічних.
Якось у Москві, 1961 року, після 12 ночі я приїхав прямо з аеропорту у ресторан одного «ексклюзивного готелю», двері котрого атакував з вулиці натовп бажаючих потішитись. І хоч там ніхто нікого не гвалтував, не вбивав і не гидив, я побачив те, що справило на мене незабутнє враження: я назвав їх оскаженілим стадом… Я бачив людей, котрим відтяли Цінності, тотально ампутували етику — це було направду гидотне видовище».
Все це ніяк не вийде назвати вигадками «німецького недобитка», помноженими на емоції вразливого польського (чи львівського?) письменника. Свідчень про російське свинство не бракувало в усі часи. Ось, наприклад, маленький уривок зі щоденника російського художника Юрія Аннєнкова за 1918 рік:
«1918 року, після втечі червоної гвардії з Фінляндії, я пробрався в Куоккалу (це ще було можливо), щоб подивитись на мій дім. Була зима. У горностаєвій сніжній пишноті стирчав на його місці жалюгідний покруч — колодяний зруб з валеним дахом, з вибитими вікнами, з чорними дірками замість дверей. Закрижанілі гори людських випорожнень вкривали підлогу. По стінах майже до стелі замерзлими цівками жовтіла сеча… Вирвана з м’ясом зі стелі лампа була втоптана в купу фекалій. Біля лампи — записка: «Спасибо тебе за лампу, буржуй, хорошо нам светила»… На столі — нічний горщик з недоїденою гречаною кашею із встромленою в неї ложкою».
За бажання можна скомпонувати цілий літопис російського свинства, починаючи від царя Гороха і до епохи бункерного щура (сумніваюся, що й вона стане останньою). Свідчень, повторюю, не бракує. Але слід чітко розуміти, з якою метою про все це оповідати. Тут знову звернімось до згаданого вище листа Станіслава Лема:
«Ці історії, ці діагнози відомі, але наша цивілізацій тільки те й робить, щоб їх приховати, затоптати, поховати, не помічати, не зізнаватися в цьому, а якщо не вдається, то пояснювати якомога простіше. Радянська система, як прояв corruptio optimi pessima (псування кращого гіршим), по факту є системою збереження усіх можливих рис, на які взагалі здатна підла людина… Що тут писати, що тут можна додати! Й такому радикальному невіруючому, як я, думка про те, що Бога, може, нема, але сатана напевно все ж існує, якщо існують Совіти — ця думка нав’язливо повертається знову і знов.
Величезна наддержава зі сфальшованою ідеологією (ніхто в неї не вірить), зі сфальшованою культурою, музикою, літературою, шкільною освітою, громадським життям — все сфальшоване від А до Я настільки сумлінно, під таким тиском репресій, під таким поліцейським наглядом, що ця думка народжується ніби сама собою: кому все це може слугувати краще, ніж Володарю мух, Вельзевулу? Я знаю, що його не існує — і у певному сенсі, це навіть ще гірше в плані постановки діагнозу, через відсутність негативного полюсу трансценденції».
Простіше кажучи, маємо наступне. Будь-яка країна — це певна система організації суспільного життя в усьому його політичному, економічному, громадському та культурному розмаїтті. Росія являє собою лад, який формує і століттями відтворює типаж, запрограмований на деструктивність. Та й сама Росія як держава спрямована винятково на руйнування. Якщо у попередні періоди Московія принаймні висмоктувала життя з окупованих земель, аби підживити саму себе, то сучасні російські загарбання — це вже чиста деструктивність, недбало прихована імперськими гаслами. «ЛНР» і «ДНР», Придністров’я, Південна Осетія, Абхазія — усюди, куди дотягнулася рука Москви, панує безпросвітний занепад, який не приносить «метрополії» жодних прибутків. До такої ж безпросвітності прямує й підросійська Білорусь, таку ж долю у Москві готували й для окупованої України. Оточуючи себе по периметру сірими депресивними зонами, «великий геостратег» Путін по суті нічим не відрізняється від червоногвардійця 1918 року чи рашиста взірця 2022 року, котрі городять навколо себе барикади зі сміття і продуктів власної життєдіяльності.
Тож перед світом справді стоїть російська проблема. І полягає вона в тому, що величезна держава, оснащена ядерним арсеналом, уся — від президента і патріарха до останнього бурятського строковика — прагне зруйнувати все навколо: від норм міжнародного права до люстри у ірпінській квартирі. Просто тому, що їй цього нестримно хочеться — і жодних гальм, жодних запобіжників міфічна «велика російська культура» не створює. І виходить так, що цілком пересічний українець знає про все це набагато краще, ніж деякі зіркові совєтологи і корифеї russian studies. Тож наша місія, виходить, потрійна. По-перше, розповідати, нагадувати світові про те, що являє собою Росія, і зривати будь-які спроби сховатись від правди. По-друге, разом зі світом дослідити причини російської проблеми і знайти рішення. І по-третє, нарешті втілити його.
Інакше російське свинство не припиниться ніколи.