Не пригадую випадку, щоби церемонія «Оскара», досі найголовніша подія в світовому кіно, користувалася в нас такою скромною увагою. Не назву точні рейтинги телевізійної трансляції минулої неділі, тим більше, що це комерційна таємниця, але знаю, що цифра не вражає, невпинним перетіканням української авдиторії в онлайн це ніяк не пояснити. Інші ймовірні пояснення на поверхні, наприклад: нам не до того, хоча торік теж ніби було не до того, й позаторік теж, проте перегляди зростали на 10-12 % рік від року. Або: нецікавий список номінантів — теж сумнівно, попередні рази так само не бозна яка інтрига була. Найімовірніший варіант: «гостинність» господаря Білого дому стосовно нашого президента, від якої ще не відійшли. Авжеж, які можуть бути сумніви! Проте й це ще не все.
Я вбачаю в байдужості перші ознаки глобальної культурної катастрофи. «Глобальної» не в переносному, а в прямому сенсі: в масштабах планети. «Катастрофи» без пафосу й заламування рук, катастрофа не означає, що після неї не буде нічого, після неї просто все буде інакше. «Культурної» знову-таки в найширшому сенсі, як системи архетипів і патернів. Можливо, ми в цьому відношенні знову, хто б міг подумати, на чолі тенденції.
Маю на увазі, що сучасна масова культура, й не лише американська, так чи так відбиває й експлуатує продукцію Голлівуду, яка спирається на постать Героя. Ти міг за все життя не брати в руки нічого важчого за олівець і небезпечнішого за виделку, але підсвідомо ти ототожнював себе з іконічними постатями ковбоя, суперагента, можливо, ґанґстера. Словом, крутого хлопця, супермена, що ховається в непримітній оболонці скромного Кента Кларка. За останні десятиліття цей стереотип потроху розповсюдився й на жінок, що знайшло своє втілення в низці блокбастерів із тренованими дівчатами, які будь-кому наб’ють пику. Воно працює, точніше, працювало донедавна.
Читайте також: «Оскар–2025»: брутальна перемога любові до Росії
Супергерой як феномен виник у коміксах, тобто специфічній дитячій літературі (хоча серед дорослих чимало їхніх відданих шанувальників), суто американському жанрі, кінематограф його лише розвинув і мультиплікував, доки сума персонажів і сюжетів не перетворилася на повноцінну, цілісну всередині себе міфологію, яка визначає культурний код сучасної цивілізації, не більше й не менше. В процесі глобалізації та міфологія розповсюдилася по світу, німецький, індійський, японський хлопчик так само у відповідному віці починав уявляти себе джедаєм або Міцним горішком, і це в подальшому визначало певний стандарт якщо не поведінки, то принаймні сприйняття подій. Є добрі й погані, є добро й зло, злу слід чинити опір.
Процес збігся в часі зі свідомою політикою Сполучених Штатів, які неприховано сповідували економічну, політичну, військову й, безумовно, культурну експансію. Капітан Америка самою своєю наявністю допомагав оформити бачення ззовні їхніх зусиль. Подекуди це зустрічало спротив і роздратування, але здебільшого захват і бажання наслідувати. Сказати, що Голлівуд так прямо просував образ представника американської влади було би спрощенням. Дійові особи найуспішніших бойовиків регулярно виступають проти системи й, на перший погляд, не представляють нікого, крім самих себе. Порівняйте майже покійного Джеймса Бонда, який беззастережно, з бульдожою вірністю захищає інтереси покійної Її величності, із Джейсоном Борном, який весь час протистоїть підступам свого рідного ЦРУ. В майже кожному пригодницькому фільмі діє колишній агент спецслужб або морський котик, якого начальство зрадило, підставило, змусило робити погані вчинки, проте після відповідного виклику він бере на себе відповідальність і перемагає ворогів, переважно внутрішніх. Окремим відгалуженням спільного сюжету є пошуки зрадника всередині контори, антагоніста нашого героя. Ймовірно, в цьому ніяк не випадково вхопленому й тиражованому конфлікті відбивається запит простого американця, що відбиває недовіру до далекого вашинґтонського уряду, й це нарешті вилилося в обрання позірно антисистемного, з дозволу сказати, лідера нації, але то окрема тема, що заслуговує на глибший розгляд.
Звісно, американський кінематограф набагато складніший, різноманітніший і зрештою розумніший за типовий і однотипний треш великих студій, однак розмір таки має значення, зокрема, кількість глядачів і сума грошових зборів. Тому Великий Лебовський не є фактором творення чи підтримання міфу, хіба що дуже локального, для своїх, а Робокоп із Термінатором є.
Голлівудська «м’яка сила» довший час працювала в одному напрямку з курсом Америки як держави, вони створювали своєрідну синергію, яка так цінується сучасними топ-менеджерами. Аж раптом Штати роблять крутий поліцейський розворот, і весь голлівудський міф зависає в повітрі. Збірний Кларк Кент, який тихо точить пиво в барі, стає справжнім собою, коли треба відновити справедливість, захистити скривджених, помститися агресору — ця рольова модель прямо бере своє начало в лицарських романах і ну майже від початку, якщо брати в історичному масштабі, себто від Сервантеса, містить у собі дещицю іронії й самоіронії, але вона ніколи не деструктивна. Уявімо собі класичного супермена під маскою обивателя, на очах у якого грабують сусіда або ґвалтують дівчину, він може позіхнути, мовляв, ось знову я маю все кидати й рятувати світ, однак таки кидає й рятує. Та ніколи героєм у жодному значенні цього слова не стане самозакоханий самець, який байдуже відвернеться: відчепіться, мені ще треба дах полагодити й таргани розвелися, не до вас. Хіба що ви мені відпишете половину свого будинка, тоді я вас спробую помирити з бандитами. Це не взірець для наслідування, не міфологізується, даруйте!
Непереможний американський герой-одинак — чистісінька ілюзія, він був усемогутнім, доки мав символічне золоте забезпечення у вигляді моральної потуги, яку представляв, навіть якщо перебував із її частиною в складних стосунках. Головне, що моральна потуга була або передбачалася. Щойно стало зрозуміло, що на рахунку порожньо й золотого забезпечення немає — ані правоти, ані світлого боку сили, ані безкомпромісного протистояння злу — герої посипалися.
Нікому не цікавий захисник курсу акцій або ціни за баррель. Лицарські обладунки потьмяніли й розчинилися в тумані. Фактично розгрібачі вашинґтонських стаєнь мимохідь зруйнували «піраміду» сенсів і повалили цілий уявний всесвіт, який не вони створили й який за великим рахунком уже належав не їм, а кожному, хто встиг ним зачаруватися.
Що з цим робитиме решта не-американців? Нічого, потроху відсуне в минуле, переведе в історичну площину. Зрештою, вся Європа аж до ХІХ століття жила в міфології античності (християнську складову зараз не чіпаю). До нас це донеслося у вигляді «Енеїди» — звісно, пародійної, але якби оригінал не був актуальним, то не надавався б до пародіювання. Вся система образів, якими оперував, зокрема, європейський класицизм, була прямо запозичена з Риму й опосередковано давньої Греції. Пантеон богів, життєписи імператорів, Ахіл і Патрокл, Гектор і Андромаха, Одісей і Пенелопа, Дідона й Еней, Цезар і Брут із сивої давнини через багато століть після падіння імперії продовжували живити мистецтво й, ширше, структурувати свідомість тодішнього освіченого європейця. Доки не з’явилися нові герої, сюжети, колізії, конфлікти. Ми з вами тут якраз у винятковому становищі: герої буквально серед нас, справжнісінькі, не вигадані, бо таких не вигадаєш, хай хоч ти Вергілій, хоч Джордж Мартін. На жаль, не факт, що кожен здатен це усвідомити й оцінити.
А голлівудський корабель прямуватиме далі своїм курсом, не помічаючи, що трюми порожні й боєприпасу катма. Я за них не переймаюся, основний дохід з прокату студії завжди збирали всередині країни, що там буде за кордоном, важливо, але не критично. Що ж до свіжого «Оскара»… Не хочу хвалитися, але серед моїх друзів і знайомих частка тих, хто має експертне знання в галузі кіномистецтва, зашкалює. Жоден із них не відреагував на вибір Академії інакше, як із обуренням або відразою. Ідеться передусім про цьогорічного чемпіона «Анору», п’ять Оскарів у найбільш «жирних» номінаціях: найкращий монтаж, найкращий сценарій, найкраща жіноча роль, найкраща режисура, найкращий фільм. Раптом хто не знає, це драма про невдалий шлюб російського мажора з американською повією. Майкі Медісон, яка зіграла дівчину важкої долі також із російським корінням, закликала зі сцени «Долбі театру» поважати працівниць секс-індустрії. Проблема стрічки, як на мою скромну думку, не в концентрації загадкової російської душі на квадратний метр екрану й не в «замазаності» деяких виконавців путінщиною, а в дивовижній кількості відбірного, еталонного кічу. Достоєвскій на мінімалках, Настасья Філіповна для бідних. Утім академіки не з вулиці сюди прийшли, вони все чудово розуміють і свідомі своєї відповідальності — давати індустрії орієнтир для подальшого розвитку. Саме це вони й засвідчили: час американського героя минув. То хто ж тепер у тренді? Правильно, вона, ось ця…