Загублений у часі

Та що там радянське ретро! Майже п’ятсотлітній Яготин ще пам’ятає, як у Хмельниччину він був сотенним містечком Переяславського полку, згодом – володіннями гетьмана Кирила Розумовського, а як посаг його внучки Варвари став маєтком роду Рєпніних-Волконських.

 

 

Яготинський «Хрещатик» – вулиця Незалежності. Вона найдовша, тягнеться через увесь Яготин аж 10 км. До неї тулиться не перейменована поки вулиця Леніна. В народі ж її називають старою дамбою, бо то й справді гребля, споруджена два з половиною сторіччя тому зовсім не Леніним, а Розумовським. Веде вона до Супою – чи не найбільшого рукотворного озера Київщини.

 

Автобусна зупинка неподалік центру називається Каштани. Вона одна з небагатьох, яку яготинці не перекручують. Офіційна Озерна у народі – П’яний острів. Кажуть, на її місці колись був генделик. Площу танкістів спростили до Танка. Бронемашина тут і справді стоїть.

Танк цей, можливо, такий самий, як деінде. Та в Яготині він перетворився на своєрідний символ кохання – слугує дошкою знайомств. Читаю написане фарбою з балончика любовне послання невідомої мені, але, очевидно, романтичної Віки: «Коханий мій, де ти? Чекаю на тебе!» – з указаним номером мобільного.

 

Єдиний місцевий кінотеатр – безсумнівний зразок архітектури радянського одобрямсу.

Мозаїка на стіні зображує юну колгоспницю в білій хустинці.

 

Натомість Кобзар у Яготині – пам’ятник не хворому мученикові, як майже скрізь, а привабливому юнакові. Він усміхається. Саме таким побачив Тараса Яготин у 1843 році. 29-річний Шевченко прибув сюди, щоб зробити дві копії портрета батька княжни Варвари Рєпніної. Тут, у цей період, він пише «Тризну», яку присвячує княжні, та малює автопортрет, за яким і створювали скульптуру.

 

Міський парк, завалений рудиментарними монументами епохи СРСР на кшталт Леніна й Жукова, виглядає занедбано, але вражає красою природи. Закладений він ще сином Кирила Розумовського Олексієм, який був аматором-ботаніком. Із майже 2-х тис. видів дерев, посаджених за його наказом, нині збереглися тільки три. Деякі екзоти повимирали, декотрі під час Великої Вітчизняної люди повирубували на дрова.

 

Бабуся в чорній хустині жене на випас кіз повз залишки маєтку Розумовських-Рєпніних. Тут зараз міститься картинна галерея – відділення Яготинського історичного музею. В 2006 році галерею пограбували – винесли 33 картини відомих художників: Тетяни Яблонської, Сергія Шишка, Василя Забашти, Івана Їжакевича. Після справжнього детективного розслідування картини знайшли аж у Хмельницькій області. Нині вони разом із 70 полотнами Катерини Білокур – гордість експозиції.

 

 

 

 

Алея Слави – місце відпочинку яготинців. Тут велелюдно. Молоді мами бавляться з дітлахами. Чоловіки п’ють пиво. Студенти місцевого ПТУ та Чорнобильського медучилища, евакуйованого в Яготин після аварії на ЧАЕС, прогулюють пари. «У мене вихідний. Що ще робити?» – каже 24-річний Олександр. Працює на маслозаводі водієм, отримує трохи більше тисячі на місяць. Прокидається о четвертій ранку, додому ж повертається опівночі. «Гроші непогані, як для Яготина. Та й викладаєшся на повну. Масло не може чекати! А не подобається графік – звільняйся. На твоє місце – п’ятеро. Мені нічого не хочеться, тільки б виспатися. Не знаю, як мене ще дружина терпить».

 

Валерій, його друг, на три роки молодший. Працює на цьому самому підприємстві. «Дівчину не можу собі знайти. Всі до Києва повиїжджали! –скаржиться. – Хто на роботу, хто на навчання. Я їх розумію: сам думаю до столиці перебратися. Платять більше. На проїзді можна економити. Контролерові дати в кишеню пару гривень, і квитка не треба», – розповідає хлопець, потягуючи хмільний напій. Дивиться в сторону Супою. Частину плеса добре видно з парку. «Блін, все-таки у нас красіво!» – підсумовує Валерій.

 

У Яготині кожна друга сім’я має свого «представника» в столиці. Хто навчається, хто працює. «У мене донька юристом на фірмі влаштувалася, – розповідає Віра Кольга, завідувачка Яготинської картинної галереї. – В Яготині немає тих можливостей, що у Києві», – додає вона. Свою доньку пані Віра бачила на Зелені свята, на храм. Саме на Трійцю у 1757 році відбулося перше богослужіння в круглій церкві, збудованій гетьманом Розумовським.

 

На храм до Яготина з’їжджаються всі, хто би де не був. Відвідують родичів, друзів, вибираються на Супій, а ввечері – на танці просто неба. «Найбільше у житті люблю Новий рік і Трійцю. Без подарунка в кожній хаті наливають», – жартує Віктор Ганжа, будівельник із 40-літнім стажем. 

 

Яготин відвертий. Він не приховує ні поламаних кам’яних лавок у парку, ні позолочених маківок, які от-от мають витягнути на верхівку Троїцької церкви. Поки що вони лежать на землі біля дзвіниці, виблискуючи на сонці й переймаючи перехожих грайливими зайчиками…

 

Заглядаю на подвір’я охайних хатинок, майже всі вікна яких – із зеленими віконницями. Паркани такого самого кольору. Біля однієї брами, на тротуарі, вкритому скатертиною, – імпровізований базарчик. Стоять домашні закрутки та лотки яєць, якесь насіння. Продавця ніде не видно. Тільки величезний собака бігає поруч, охороняє крам. Все продумано! Гукаю. За п’ять хвилин виходить молодичка. «Яйця, десяток – 6 грн, помідори консервовані, трилітрова банка – 12 грн, салати в меншому посуді – по 5 грн. Беріть, не пожалкуєте. Для себе ж роблене», – припрошує господиня, гладячи пса. Той на очах перетворюється на ручного цуцика.

 

Врешті-решт я за моральної підтримки добермана, який виявився Зетою, обираю гострі баклажани з помідорами та перцем. «З товченою картоплею – просто смакота», – переконує жінка. Й уже в електричці притискую до серця півлітровий слоїк зі смаком Яготина.