Ці слова належали Вольтеру, людині, яка ніколи не вибиралася східніше від Берліна. Проте звідки в нього ця певність та інтерес до нашої країни? Виявляється, в часи просвіченого абсолютизму виникає погляд на Європу як територію з двоскладовою структурою, куди входять і західна, і східна частини. Доти вкраїнські терени розглядалися в дещо іншій оптиці, приміром, як шлях «із варяг у греки», тобто з перспективи поділу на північ і південь. Якщо вертикальну вісь Європи запропонували давні римляни, то горизонтальна постає як інтелектуальний конструкт просвітників. Відповіді на запитання, чому так склалося, пошукаймо у книжці «Винайдення Східної Європи» бостонського професора Ларі Вульфа.
Отож, як пише Вольтер, заглиблюючись в Україну, Карл ХІІ потрапив у володіння дивного козацького народу, на землі, розташовані між Татарією, Польщею, Московією та Великим Султаном, а отже, хоч як крути, — вони завжди вразливі для нападу. Сповідуючи щось на кшталт християнства, ці мішані люди не мали добрих манер, жили розбоєм і не підпускали до себе жіноцтва. Карлові спочатку таланило з просуванням на український схід і південь, адже він запровадив у війську дисципліну. Зламати її могла лише могутність московського царя Пєтра, що намірився приборкати козацький норов. Із цього випливало, ніби східні береги Європи нагадували якусь дику заворожливу місцину, в якій є де розгулятися буйній фантазії. Щоправда, такі уявлення породили й нові міфології. Приміром, у 1769 році Йоганн-Готфрід Гердер пророкував: «Україна стане новою Грецією». Хай там як, для Західної Європи розлогі українські простори виглядали, якщо не загубленими, то геть незнаними. Все ж Вольтер чомусь ув’язав їх із Європою. Чи не тому, що згадана горизонталь поволі набула ваги, коли Східна Європа виглядала не доповненням Західної, а її противагою? Власне, на тлі першої з’являвся шанс простежувати, наскільки друга спромоглася досягнути успіху на шляху прогресу.
Вульф наводить свідчення мандрівників, які перетинали кордони Східної Європи і водночас її відкривали. Так, почавши в 1784 році подорож Польщею, французький граф Луї-Філіп де Сеґюр помічає, що це географічне закуття немовби позбавлене місця та часу. Тут умить оживає феодалізм, а пишні палаци надмірно контрастують із убогими хатами. А Росію йому взагалі було важко назвати Європою. Хоч Азії ще не було видно, але тамтешній одяг і звичаї скидалися на цілком азійські. Трохи раніше, в 1778—1779 роках, те саме фіксує британський історик Вільям Кокс: кепські дороги, яких не витримує жодне колесо, куці злиденні села та звіряче рабовласницьке ставлення до селян. Подібні спостереження давали підстави судити про вищість західної цивілізації. Долучившись у 1787 році разом із імператрицею Єкатєріною до подорожі в захоплений Крим, Сеґюр описує прибуття до Києва.
Читайте також: Могилянська твердиня знань
Він повідомляє, що назва міста сарматського походження. Його завойовували татари, а також приєднувала до себе Польща. В архітектурному плані воно нагадало поєднання «величних руїн і жалюгідних халуп». Серед тих, кому випало зустрічати Єкатєріну, крім волелюбних козаків, траплялися татари, киргизи, калмики. Мандрівцеві все скидалося на театр, де в суцільній мішанині старовина поєдналася із сучасністю, а цивілізація з варварством. А оскільки подальші мандри Дніпром Потьомкін щедро приправив оманливими декораціями в супроводі місцевих мелодій і співів, про що, певна річ, не міг не знати француз, нотатки останнього і прислужилися складанню чарівничих легенд про край ілюзій. Але не варто думати, що західне бачення звелося головно до фікцій. У 1772 році ще один британець, Джозеф Маршалл, детально пише про подібний до французького теплий український урожайний клімат, на відміну від російського морозного.
Читайте також: Народження дитинства
Зрештою, парадокси зробили свою справу. Україна ставала загадковішою, а мало не цілковите незнання про неї поглибило уявлення про її відсталість. Недарма в «Добробуті націй», написаній Адамом Смітом у 1776 році, автор плутається в етнічних категоріях, називаючи татар народом України. Того самого року історик Едвард Ґібон у «Занепаді та падінні Римської імперії» послуговується стародавніми згадками про Україну, говорячи про неї як родючий край і ласий для войовничого племені шматок. Ба більше, на мапах українські землі, що входили до складу Речі Посполитої та Російської імперії, картографувалися вкрай погано, а отже, були незнані. Так чи так, схожі характеристики давали зрозуміти, що всяка цивілізація, здобувши завойовницьку міць, мала право підкорювати собі цей ілюзорний край. Тому Вольтер і хвалить Єкатєріну, величаючи її абсолютною властителькою малознаних земель. На противагу йому Руссо провіщає визволення держав Східної Європи на ґрунті національної самостійності. Чи не варто тоді припустити, що нині, в добу значно точнішого визначення локацій, Україна в чиїхось очах усе одно здається дивокраєм, затиснутим поміж агресивними апетитами північно-східного завойовника і західною цивілізацією, яка хоч і підтримує, але неквапно, вичікуючи на карколомний стрибок здичавілого хижака?