Скасування реальних санкцій США проти німецько-російського проєкту «Північний потік–2» означає, що газопровід може розпочати роботу приблизно через шість місяців. Це вже шостий крок Заходу, що додає Росії сміливості в застосуванні агресії. Першим було рішення адміністрації Джо Байдена продовжити договір про стратегічне ядерне озброєння New START на російських умовах (21 січня цього року). Другим — візит до Москви очільника дипломатії ЄС Жозепа Борреля і його репутаційна поразка (4–6 лютого). Третім — відмова Німеччини продавати зброю Україні (1 квітня). Четвертим — зустріч Байден — Путін (16 червня, причому без консультації США з Україною, але з консультацією Байдена з лідерами держав східного крила НАТО, організованою в останній момент під тиском Польщі, що стала радше виявом люб’язності), тобто створення Байденом платформи для пропаганди Путіна, який без неї не зміг би так само переконливо апелювати до світової громадської думки, оскільки його самотній голос не привернув би такої уваги. А п’ятим кроком стала оскаржена Польщею, балтійськими та скандинавськими країнами, Румунією, Болгарією й Нідерландами спроба (23 червня) запросити Путіна на саміт ЄС. Також Байден постійно наголошує на прагненні співпрацювати з РФ у боротьбі з коронавірусом, кліматичною кризою, тероризмом, а також у сфері кібербезпеки (так, ніби це не з Росії відбувалися основні атаки на США, Німеччину й інші країни ЄС та НАТО) і контролю стратегічних озброєнь (єдиній площині міжнародних відносин, на якій Росія може виступати в престижній ролі наддержави, рівній США). Разом це дає цілу низку політичних сигналів США і ЄС (Німеччина і Франція) у бік Москви, які однозначно сприймуть там як ознаки слабкості, а отже, як імпульс до подальшої експансії.
Читайте також: Вашингтонське алібі
Причина зміни політики США полягає в надії Вашинґтона на досягнення двох цілей: забезпечити собі солідарність ЄС під керівництвом Берліна на китайському напрямку і за посередництвом Німеччини налагодити відносини з Росією таким чином, щоб та вважала себе ситою імперією й відмовилася від порушення міжнародного ладу. Бо ж це вимагає залучення сил США, що їх американці воліли б спрямувати на виклики з боку Пекіна. Це омана — жодна з цих цілей не буде досягнута. Адже це німецькі лідери штовхали до порозуміння на лінії ЄС — КНР у грудні 2020 року, користуючись кризою влади в США. А Німеччина та Франція тимчасом встигли налагодити відносини з Росією (зрештою, такою була мета поквапливого візиту Борреля в Москву), перш ніж американці вирішили внутрішні проблеми. Такі дії Берліна були зумовлені суперництвом із Вашингтоном у момент його слабкості, а не надією на співпрацю.
ФРН — це економіка експорту, і ніщо не вказує на її бажання зазнавати збитків від американсько-китайської конкуренції чи скинути хоча б частину тягаря з плечей американців і витрачати більше на захист Європи, що його дотепер забезпечували США. Навпаки, 26 вересня відбудуться вибори до Бундестаґу, і перед лицем послаблення купівельної спроможності півдня єврозони, що має великі заборгованості, німецькі політики приваблюватимуть своїх виборців «великим російським ринком» і «ще більшим китайським». Щоправда, ринок Вишеградської групи для Німеччини ушестеро більший, ніж російський і перевищує китайський на 40–50%, але економічна реальність не має значення під час виборів. Вибори — це не з’їзд експертів. Тож ФРН не вступатиме в антикитайські об’єднання і не змушуватиме Росію шанувати суверенність Центральної Європи. Навпаки, вона радше порушуватиме її разом із Москвою, поділивши впливи. Росія ж не спроможна насититись поступками. У Кремлі їх сприймають як ознаки слабкості та заохочення до подальшої агресії. Росія сама не вгамується. Вона спиниться там, де її стримає сила народів, що захищатимуться від її тиранії.
Читайте також: Наша частка у спадку
Поразка актуальної політичної лінії Байдена очевидна. Демократи заплатять за неї відповідну ціну під час найближчих виборів до Конгресу у листопаді 2022-го, що можуть зумовити суттєві зміни в нинішній лінії Вашинґтона. На жаль, ціна, яку заплатить Україна, може бути трагічно високою, Польща також зазнає серйозних збитків. Тому необхідно, щоб обидва наші народи співпрацювали, відкинувши історичні суперечки, що слугують тільки інтересам Москви, і зосередилися на теперішньому — співробітництві в сфері виробництва озброєнь і військової техніки, побудові злагодженої медичної системи для поранених на випадок ескалації боїв, запобіганні провокацій, націлених на польсько-українські відносини, і солідарній боротьбі на міжнародній арені проти російської пропаганди, спрямованої на обидві наші країни. Люблінський трикутник і Кримська платформа — це чудові рамки, які слід заповнити саме таким змістом, не забуваючи, звісно, про економічну, культурну і транскордонну співпрацю.