Однак, цілком імовірно, вони все ж пройдуть за старим законодавством, тому що виконати обіцяне до їх офіційного старту парламентарії не встигають.
Такий розвиток подій вигідний насамперед колишнім регіоналам та іншим представникам кремлівського лобі, оскільки залишає для них лазівки у владу у вигляді мажоритарки, яку, швидше за все, просто куплять, як це й було завжди. Патріотично налаштована громадськість вже називає провал конституційної реформи до виборів зрадою національних інтересів України. Однак якщо згадати, як відбувалися перегони на Сході України в мирні часи, то стає зрозуміло, що будь-які закони діяли там вельми умовно. І будь-які зміни до Конституції не матимуть жодного сенсу, якщо держава не зможе забезпечити їх виконання на місцях.
Частина Донбасу, що залишилася під контролем України, як була, так і є проблемою для всієї країни, бо настрої там від початку трагічних подій 2014‑го мало змінилися. Звичайно, економічна неспроможність «ДНР» і кримінальна вакханалія на території самопроголошених «республік» відвернули від сепаратизму притомних людей, але аж ніяк не зробили їх українськими патріотами й тим більше прихильниками Яценюка та Порошенка. На Донбасі, як відомо, до України завжди було особливе ставлення. Більшість мешканців індустріальних областей аж ніяк не проти жити в Україні, але при цьому влаштовувала їх завжди така собі УРСР, яка зберігає колоніальну залежність від Москви. І жодна конституційна реформа не скасує цього факту.
Відвоювавши в сепаратистів частину Донбасу, Україна не змогла затвердитися там ментально. Як і колись, спертися там Києву практично немає на кого. Проукраїнські сили надто нечисленні й слабкі, проросійська, радянська риторика дуже популярна, і той, хто використовуватиме її у своїй передвиборчій програмі, переможе незалежно від того, якими будуть символіка та назва політсили.
Читайте також: Вся влада радам?
Партія регіонів фактично перестала існувати як політичний проект, але все ще живе в головах і душах мешканців радянізованих міст Донеччини. Змінивши вивіску, вона може стати Опозиційним блоком або Партією розвитку, але суть її буде та сама, головні тези також не зазнають великих змін. Схожа ситуація і з КПУ. Партія Симоненка розвалюється, але її електорат нікуди не зник і чекає нового «червоного вождя», яким збирається стати Василь Волга зі своїм Союзом лівих сил.
Що робити з монополією регіоналів на Донбасі, не зрозуміло. У таких містах, як Димитрове, Дзержинськ, Костянтинівка, замінити стару владу практично ніким. Майбутні вибори, швидше за все, виявляться там формальністю і дадуть змогу вкотре їй переобратися. Політичне життя на Донбасі давно вже протікає по замкнутому колу: всі, у кого є гроші та вплив, йдуть у Партію регіонів, а та, своєю чергою, допомагає заробити ще більше грошей і впливу. Трагедія при цьому полягає в тому, що регіонали, як правило, є найбільш адекватними представниками громади. Як показала практика «ЛНР» і «ДНР», якщо в якомусь місті зачистити представників старої номенклатури, влада опиняється в руках зовсім нікчемного непотребу.
Змінити ситуацію, напевно, могла б системна робота центральної влади з проблемними територіями. Відразу після зачистки їх від збройних банд слід було б негайно починати працювати з громадами. З активістів, бізнесменів та молоді формувати осередки проукраїнських партій, надавати їм усебічну підтримку фінансами та адмінресурсом, виховувати нову еліту та просувати її до влади, не втрачаючи жодного дня. Якби така робота велася з минулого року, до місцевих виборів той самий Блок Петра Порошенка, напевно, зміг би запропонувати жителям Донбасу хоч якусь альтернативу старим кадрам. Але замість цього звільнені райони Донецької області були віддані в цілковите розпорядження тим, хто фактично привів їх до нинішнього лиха.
Читайте також: Місцева виборча ініціатива для окупованих територій
Найяскравішим свідченням цього були торішні парламентські перегони, які виявилися на Донбасі фарсом і дешевим спектаклем. Відверто знущальні «вибори» на окрузі Звягільського, де взагалі не відкривалися дільниці, нахабно куплений округ Ігоря Шкірі, де фальсифікації відбувалися без жодних проблем, імітація волевиявлення у Вуглегірську, де мандат дістався менеджеру Юрія Іванющенка, проплачена комісія у Слов’янську, де округ продали Наталії Королевській, – усі ці факти демонструють неспроможність конституційної реформи, оскільки ні закони, ні Конституція на Донбасі не функціонують узагалі. Яка різниця: закриті чи відкриті партійні списки, якщо куплені виборчі комісії фальсифікують протоколи, а «карусельники» все одно вкинуть необхідну кількість бюлетенів?
Вибори на Донбасі завжди мали мало спільного з чесним виборчим процесом. Фальсифікації були буквально на кожному їхньому етапі: у період агітаційної кампанії людей підкуповували пакетами з гречкою чи грошима (зазвичай ішлося про мізерні суми – до 100 грн), у день голосування в скриньки вкидали бюлетені, а містами кружляли автобуси з «карусельниками», під час підрахунку голосів протоколи взагалі переписували таким чином, що результат змінювався до невпізнанності. На жаль, після Революції гідності ситуація та сама. А отже, проблеми Донбасу не вирішені, й новий сплеск насильства на цих територіях є лише питанням часу.
Зміна виборчого законодавства не усуне глибокої кризи на Донбасі. Щоб радикально реформувати регіон і зупинити процес його деградації та розпаду, потрібні інші, жорсткіші та рішучіші заходи. Починаючи від уведення прямого президентського правління та скасування місцевих виборів у прифронтових районах і містах до покарання всіх представників місцевої влади, відповідальних за корупцію та сепаратизм. Без цих кроків говорити про реформи на Луганщині та Донеччині безглуздо. Ось тільки політичної волі в українського керівництва для такої роботи поки що не спостерігається.
Тож, на жаль, слід очікувати чергового локального реваншу команди Януковича, а за ними, цілком імовірно, і наступного рецидиву антиукраїнського путчу на звільнених територіях Донбасу.