Якщо твердження «Україна – не Росія» справедливе, то не менш справедливе й інше: «Росія – не Україна». Політичні настрої українців значно більш послідовні: якщо вони вже не довіряють владі, то не довіряють і її конкретним представникам, якщо вважають, що країна рухається не туди, то не висловлюють при цьому любові до державних мужів.
А от у росіян усе куди складніше. Вони можуть одночасно вважати, що країна рухається не туди, куди треба, і схвалювати діяльність Путіна та Медвєдєва. Схвалювати – але не довіряти їм повністю. При цьому рівень довіри виявляється прямо залежним від рівня репресивності режиму – чим більший цей рівень, тим більшою є довіра до можновладців…
Отже: авторитетний Левада-Центр (той самий, на який тисне прокуратура – мовляв, той, хто виконує замовлення за іноземні гроші, повинен негайно реєструватися як «закордонний агент») оприлюднив результати щомісячного моніторингу щодо схвалення/несхвалення можновладців та уряду, оцінки стану справ у держави і довіри до найвищих посадовців. З’ясувалося, що у травні діяльність президента Путіна схвально оцінили 64% учасників всеросійського опитування, несхвально – 35%; у прем’єра Медвєдєва справи дещо гірші: його діяльність на чолі уряду схвалює 54% опитаних, не схвалює – 46%. Ці показники є стабільними впродовж тривалого часу, відхилення від них не перевищують меж статистичної похибки дослідження. При цьому діяльність уряду в цілому схвалює менше половини респондентів (44%), а незадоволених більше – 56%. Що ж, логічно: цар хороший, бояри погані…
Але що цікаво: думки про те, чи в правильному напрямку йдуть справи в країні, поділилися порівну – 40% опитаних відповіли «так» і стільки ж – «ні». А ще рік тому «так» відповідала половина респондентів… Та справа не тільки в цьому, а і в іншому: яким це чином можна схвалювати діяльність Путіна й одночасно стверджувати, що справи в країні йдуть у неправильному напрямі чи, принаймні, ухилятися від відповіді на це запитання?
Можливо, росіяни бояться відповідати чесно? Ймовірно, якась частина так, але ж не побоялася більшість опитаних не поставити Путіна на перше місце серед тих політиків, яким вони найбільше довіряють? У президента Росії – тільки 36% «палких фанатів», у міністра оборони Шойгу – 21%, у прем’єра Медвєдєва – 19% (респонденти мали право назвати 5-6 прізвищ). Отож цікаві речі кояться у головах мільйонів росіян…
І це ще не все. У квітні повна довіра до зазначених політиків була помітно меншою від травневих показників: у Путіна – 31%, у Шойгу – 16%, у Медвєдєва – 15%. Що ж сталося за цей час? Невже зріс життєвий рівень населення чи Росія досягла якихось грандіозних успіхів у науці чи культурі? Ні. Посилилися репресії проти опозиції та її лідерів (як-от Навального), було проведене по-пізньорадянськи пишне святкування 9 травня (з відповідним ідеологічним супроводом на телебаченні і в пресі) та особливо наочно (вкотре вже!) продемонстроване презирство російської верхівки до Заходу. Нічого іншого, що могло б пояснити зростання рейтингів найбільшої довіри на 4-5% до провідної владної «трійки», за цей час не відбулося.
Але що цікаво: ідею форсувати «точкові» репресії та посилити (бодай на словах) протистояння із «загнилим Заходом», схоже, підказала… соціологія, ба більше: квітневе дослідження того самого Левада-Центру.
Згадаймо, який резонанс тоді викликало повідомлення ЗМІ, що найбільш позитивно із діячів минулого російські громадяни ставляться до Леоніда Брежнєва («позитивно» і «радше позитивно» – загалом 56%, тобто більшість). А які головні ознаки брежнєвського правління? Стабільність, такий-сякий добробут, вибіркові репресії проти інакодумців (поєднані з вельми масовим «профілактуванням» потенційних опонентів режиму – кого купували, кого залякували), експорт вуглеводневих енергоносіїв як основа економіки, пошук союзників у «третьому світі», підкуп західних політиків та журналістів, жорстке ідеологічне протистояння з тим же Заходом і ще більш жорстке та жорстоке придушення спроб якоїсь країни вийти із зони впливу Кремля. Ну, і, ясна річ, всебічна боротьба з «українським (білоруським, естонським, литовським, грузинським etc) буржуазним націоналізмом», перетворення республік СРСР на «русскій мир» (цей термін існував уже тоді) і «м’який» антисемітизм (процентна норма для євреїв у вузах, арешти сіоністів тощо).
Читайте також: Російських вчених можуть прирівняти до "іноземних агентів"
Іншими словами, чим не «пізній» Путін? Типологічно схоже, чи не так? А ще у Путіна в наявності й однопартійна влада при позірній багатопартійності (як-от у комуністичній Польщі чи Східній Німеччини), і фрондерська преса («Литературная газета» в СРСР), і паради на Красній площі та оспівування «великого подвигу радянського народу у Великій Вітчизняній війні»… От тільки репресій проти інакодумців було малувато – так тримайте ж! Наші руки не тремтять, ми дамо гідну відсіч зрадникам великого російського народу та іноземним агентам! І ось уже на «Эхе Москвы» кудись зникають деякі найбільш дражливі програми, а економіст світового рівня Сергєй Ґурієв змушений притьмом тікати до Парижу, бо мав необережність підтримати боротьбу з корупцією, ініційовану «агентом Держдепу США» Навальним…
Але водночас резерви підтримки себе російська влада цими жестами майже вичерпала. Ну, ще 4-5% – і все. Навіть враховуючи «соціальну шизофренію» чи то пак «амбівалентність» певного числа громадян, здатних підтримати взаємовиключні речі. Адже залишається 30-35% росіян, яким не імпонує тоталітаризм ані у «м’якому», ані у «жорсткому» вигляді. І це теж засвідчує незалежна соціологія, яку Кремль не любить, хоча й використовує її дані.