То було великим відкриттям. Раптом політики збагнули, що масами можна управляти за допомогою картинок. Незабутній Ілліч негайно за це вхопився й висловив вікопомну думку: «З усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно». Щоправда, далі було «і цирк», але про цирк в СРСР ніколи не згадували. Виявилось, що, показуючи людям (бажано регулярно) картинки певного змісту й спрямованості, можна суттєво вплинути на ті процеси, які відбуваються в їхніх головах. Якщо, звичайно, фірма-конкурент не розпочне показувати інших картинок.
В Україні стався справжній ренесанс політично-візуальних мистецтв. Уся українська політика твориться в «ящику», якщо політичного діяча в ньому довго немає, значить, він політично вмер. Останнім часом кудись поділася з «ящика» Наталія Вітренко, й про неї забули. Не врахувала цього моменту Юлія Тимошенко, хоча й вона належить до плеяди блискучих телевізійних політиків. Найбільше голосів Юлія Володимирівна збирає тоді, коли з’являється на телеекрані. Але вона, а точніше її оточення доволі сумнівних консультантів, припустилися великої помилки: за всю свою понад 10-річну політичну кар’єру Тимошенко так і не створила власного телеканалу, потужної загальнонаціональної газети тощо. БЮТ пішов хибним шляхом, «точково» проплачуючи окремі передачі, програми й випуски.
Нинішня влада чітко зрозуміла: якщо створити навколо опозиції телевізійну блокаду, то це помітно нівелює, а може, й зовсім зведе нанівець її реальний вплив і можливості контактувати з опозиційним електоратом. Зробити це неважко, адже справді незалежних ЗМІ в Україні майже немає, кожен телеканал підпорядковується певному власникові, а власники-бізнесмени є людьми вразливими, до фінансового «серця» яких завжди можна знайти стежку. Тим більше що з багатьма питання вирішуються на рівні особистих контактів.
Хіба виникнуть у влади серйозні проблеми з ТРК «Україна» та його власником? Можуть виникнути лише в тому випадку, якщо станеться якийсь особистий конфлікт у середовищі нинішньої владної верхівки. Бізнесмени загалом схильні домовлятися з владою. З будь-якою владою. Бізнес не є справою бунтівників і революціонерів. А враховуючи специфіку української ситуації, тут навряд чи знайдеться якийсь Ходорковський. Давно прокламує свою аполітичність канал «1+1», контрольований «Приватом». Під цим же контролем перебуває віднедавна холдинг «Главред-Медіа». Чи стане сваритися з переможцями виборів-2010 Віктор Пінчук, який контролює «Новий канал», СТБ, ICTV, не кажучи вже про суто розважальні телеканали? Позиція 5-го каналу залежить від того, чи отримає Петро Порошенко якусь посаду в команді Віктора Януковича (або хоча б держзамовлення на автобуси «Богдан»). Немає ніякого сенсу піклуватися про опозицію Дмитрові Фірташу з каналом «Інтер». перший національний за визначенням повинен підтримувати владу. Чи, може, ТРК «Київ» Черновецького надаватиме слово опозиціонерам?
То що ж залишається в нашому інформаційному просторі політичним інакодумцям, які становлять щонайменше половину населення України? Практично нічого. А враховуючи той цікавий факт, що за деякими українськими телеканалами, близькими до Партії регіонів, стоїть відомий російський, якщо не сказати кремлівський, політтехнолог Ігор Шувалов, то, напевно, невдовзі всім українцям, хто не втратив здатність мислити й оцінювати, доведеться в ім’я збереження своєї психіки повісити на телевізор замок і рятуватися хіба що перечитуванням української класики. Нам загрожує підпорядкування всіх ЗМІ одному центру, себто владі, а це означає, що як мінімум інформаційний тоталітаризм має всі шанси стати реальністю.
В Україні дедалі більше вимальовується реалізація кремлівської концепції управління позірно вільними ЗМІ. Отже, тепер більш чи менш швидко з телеекранів зникатиме критика влади, а плюралізм думок можна буде віднайти хіба що в інтернеті, хоч успіхи в «наведенні порядку» в телепросторі здатні спокусити владу приділити увагу й світовій павутині. Якась бутафорія, звісно, залишиться, на кшталт двох московських «борців за свободу слова» Шустера й Кісєльова. Ось де вже вони зможуть продемонструвати своє мистецтво «ювелірної» маніпуляції: «потрібні» експерти, «потрібні» спікери, «потрібна» аудиторія в студії, «незалежні» політологи. Все це буде правити за «потьомкінську дєрєвню» української «теледемократії».
Ментально-мовно наближатимемося до телепростору Тамбовської області Російської Федерації, щоправда, шаровари, горілку й вишиванки залишать, треба ж чимось розважати «колоніальний народ». Уже зараз можна передбачити суцільні розваги на екрані з ранку до глибокої ночі, нас щедро годуватимуть нескінченним російським гумором, усілякими петросянами, регінами дубовицькими, «новими русскімі бабками», додаючи до них місцеві кадри сердючок і «кроликів». Реготати будемо цілодобово. Водночас серйозним розмовам про поточний політичний момент на «регіональному» екрані місця забракне, не формат, мовляв.
Доба теледебілізації завдасть важкого удару по українському націєтворенню. Якщо раніше на УТ були якість острівці демократичного й національного, то тепер треба готуватися до вкрай неприємного періоду, коли телебачення стане найдеструктивнішим ідеологічним елементом у житті українського суспільства. Протистояти цьому важко, але необхідно.