Передвиборча законодавча метушня, пов’язана з ліквідацією в Києві районних рад, і зайва політизація цього питання відсунули не задній план цілу низку юридичних нісенітниць та проблем, які дуже скоро доведеться вирішувати вже новообраній міській владі.
Мало хто звернув увагу на те, що ліквідовано не просто райони – вкотре порушено логіку адміністративно-територіального поділу і цілковито проігноровано право місцевих громад на самоврядування.
Спершу трохи про історію питання. Сьогоднішні проблеми адміністративно-територіального устрою України беруть свій початок із тих метушні та поспіху, в яких ухвалювали Конституцію, та лобіювання приватних інтересів на шкоду державним. Досі два основні документи, що визначають систему адміністративно-територіального устрою України, ієрархію підпорядкування, а також взаємодію адміністративно-територіальних суб’єктів, органів місцевого самоврядування та виконавчої влади, містять абсолютно неузгоджені норми.
За останні 15 років не ухвалено базового закону про адміністративно-територіальний устрій України. Відповідно всі поточні питання вимушено розглядаються з використанням Указу Президії Верховної Ради Української РСР «Про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою Української РСР» від 12 березня 1981 року. Але значна частина його положень прямо чи опосередковано суперечить чинній Конституції України або використовує поняття, яких уже не існує. Цим самим Указом затверджено «Положення про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою Української РСР», що досі залишається чинним і теж суперечить Конституції.
7 вересня цього року було ухвалено зміни до Закону України «Про столицю України – місто-герой Київ» (№ 401-XIV). Всі вони зводяться ось до чого: по-перше, відтепер голову Київської міськадміністрації призначатиме президент (раніше головою КМДА ставав обраний населенням міський голова), по-друге, столична міська рада може приймати рішення не тільки про створення районних (у місті) рад, а й про їх нестворення.
Під знаменами заощадження бюджетних коштів на утримання райрад й неефективності їх функціонування (нічого гріха таїти), а також «зміцнення вертикалі влади» вже 9 вересня, в день набрання чинності змінами до Закону № 401-XIV, районні ради в Києві міськрада «не створила». «Не створюються» вони з 31 жовтня 2010 року, тобто з дати закінчення повноважень депутатів нинішніх рад. Загалом нічого дивного в цьому немає, позаяк чинна Конституція… взагалі не передбачає наявності районів як адміністративно-територіальних одиниць!
У гонитві за результатами місцевих виборів питання юридичної грамотності ухвалюваних рішень були не надто актуальними для депутатів як Київської міськради, так і Верховної Ради. Річ у тім, що згідно із Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (зокрема, ст. 5 і п. 2 «Прикінцевих та перехідних положень») міські ради справді можуть вирішувати, створювати чи не створювати районні в місті ради. Але це право може бути реалізоване тільки під час розгляду питання про так зване первинне створення райрад. Тобто в місті, де їх немає, міськрада може розглянути це питання й ухвалити один із двох варіантів рішення: «Так, створювати» або «Ні, не створювати».
Щодо «нестворення» вже створеного, то це нонсенс і з погляду юриспруденції, і з погляду логіки.
Не можна, наприклад, створити будівлю, а потім «не створити» її. Бо після створення вона вже стає об’єктом матеріального світу і подальше її «нестворення» просто безглузде, з нею нічого не станеться. Але будівлю можна зруйнувати, або, відповідно до юридичної термінології, ліквідувати.
Неможливо «створити» (народити) дитину, а потім «не створити» її. В людини, яка стверджуватиме протилежне, запідозрять психічний розлад.
Не можна створити (ухвалити) юридично значущий, як, утім, і будь-який інший, документ (акт), а потім його «не створити». Документ існуватиме аж до його фізичного знищення. А юридично значущі наслідки акта – до його скасування в установленому порядку. Неможливо «не створити» (не ухвалити) акт після його створення/ухвалення.
Місцеві (зокрема, районні в містах) ради не створюються щоразу після закінчення повноважень депутатів кожного скликання. Вони діють на постійній основі до розпуску їх у встановленому законом порядку, наприклад, у разі ліквідації адміністративно-територіальної одиниці або після проведення місцевого референдуму, на якому члени місцевої (на рівні району) територіальної громади можуть виявити бажання усунути орган, що представляє їхні інтереси.
Невідомою залишається і доля майна районних рад, що «не створюватимуться». Майно територіальної громади району (зауважимо, населення шести районів Києва перевищує 300 тис. осіб у кожному – це рівень не найменшого обласного центру), що забезпечувало життєдіяльність району, буде передано у власність міста. Чи зацікавлена міська влада розпоряджатися майном в інтересах мешканців саме того району, в якому воно розташоване, – запитання риторичне.
І взагалі незрозумілим залишається питання про наявність та фінансування органів самоорганізації населення (ОСН), що були зареєстровані в районах й утримувалися коштом місцевих бюджетів. Вочевидь, усім цим структурам доведеться терміново пройти перереєстрацію, а фінансуватимуть їх тепер зі скарбниці міста.
Також залишається нез’ясованим питання про фінансування різних довгочасних районних програм, кошти на які раніше виділяли з районних бюджетів. Особливо гостро незабаром постане проблема ремонту фасадів будинків, під’їздів, оновлення та реконструкції дитячих майданчиків тощо. Чи потраплятимуть тепер, після ліквідації райрад, ці статті видатків до бюджету міста, невідомо. Передусім тому, що абсолютно не зрозуміло, яким чином пропозиції щодо розгляду цих питань виноситимуться на сесію Київради. Хто це робитиме? Депутати Київради? Малоймовірно. Голови райдержадміністрацій? То вони ж не є суб’єктами законодавчої ініціативи і не мають такого права. Профільні управління Київміськадміністрації в процесі підготовки пропозицій до бюджету? – А навіщо їм зайвий клопіт?
Одне слово, коли ейфорія від того, що в Києві зменшиться кількість депутатів, мине, на плечі киян ляжуть додаткові проблеми, які ніхто не збирався і не збирається вирішувати. Без загальної реформи адміністративно-територіального устрою в Україні будь-які зміни в окремому регіоні лише погіршать ситуацію.