У шахтарських поселеннях, як-от Родинське, що на Донеччині, з розвагами та дозвіллям завжди було не дуже, тому сімейний бізнес обіцяв бути прибутковим, навіть якщо за вхід на танці брати символічні гроші. Порожня будівля містилася неподалік будинку, де мешкає родина, тому ремонт почали неспішно своїми руками. І одного дня Сергій десь під шаром будматеріалів та сміття знайшов залізний медальйон. «Саме з нього все й почалося. Мені було дивно, що його так легко вдалося відмити від цементу, у якому він був замурований. А коли побачив, що зображено на медальйоні, взагалі був ошелешений», — зізнається Сергій. Ані він, ані різні любителі-краєзнавці так і не з’ясували, звідки в бетонній підлозі старого бараку, який десятиріччя слугував гуртожитком для робочого люду, що приїздив на заробітки з різних куточків країни, натільний медальйон із зображенням тризуба. Скільки років він пролежав там? Чи не ховав, бува, хтось із робітників його, побоюючись звинувачення в націоналізмі? Здавалося б, якийсь залізний медальйон, але Сергій відзначає цей момент як переломний у своєму житті: «Мені стало так цікаво, що я став вивчати це питання в різних джерелах: шукав у книжках, статтях в інтернеті. І так вийшло, що через якийсь час отримав багато інформації про українську історію, культуру, видатні постаті різних часів. У нас є далекі родичі на Заході країни. Тепер, коли ми телефонували одне одному, не тільки спілкувалися на побутові теми, а й дискутували про важливі для суспільства питання».
Читайте також: Просвітник із Криму
Тим часом ремонт у будівлі було закінчено, молодь охоче приходила на танцювальний майданчик, біля якого разом із сусідами Сергій відремонтував і невеликий спортивний комплекс. Він сам займався воркаутом, тому до нього часто прибігали спортсмени-новачки, на майданчику проводилися дитячі свята, став формуватися певний осередок молоді, націлений на здоровий спосіб життя. І ніхто не міг подумати, що скоро події в країні змінять життя навіть у цьому маленькому провінційному шахтарському поселенні. «Коли наших шахтарів почали возити до Києва на Антимайдан, у Родинському одразу стала відчуватися напруженість, і вона зростала. Я бачив це навіть по дітях, які приходили займатися спортом: вони стали закритішими, нервовішими, — згадує Сергій. — Але для мене було взагалі дивним, коли помітив у моїх однолітків, чоловіків 30–40 років, щирі сльози під час падіння пам’ятника Лєніну в столиці. Що вони оплакували? Чому це викликало стільки емоцій? Хоча, якщо чесно, думаю: а якби тоді не знайшов того тризуба, чи не оплакував би я падіння комуністичного ідола разом із ними?»
1 травня 2014 року на будинку Поливка в Родинському з’явився великий український прапор. Що тут дивного, можливо, спитає хтось… Але, щоб зрозуміти мужність цього вчинку, треба було подивитися в очі матері Сергія, яка прийшла до сина в сльозах: через погрози та прокльони вона була у відчаї. «Але три години я протримався. Не можу дивитися, як плачуть старі та діти. Та й однаково приховувати свою позицію в маленькому шахтарському містечку — марна справа. Мені пощастило, що все це в нас закінчилося доволі швидко: ми залишилися живі-здорові. Хоча коли з’явилися перші військові з українськими прапорами, то поставилися з обережністю. Не тому, що не довіряли, а тому, що очікували різних провокацій з іншого боку. Але потім з’ясували, що то був батальйон «Донбас». Вони проїжджали повз, ми розмахували прапорами, вітали їх, але військові не зупинялися. Час тоді такий був. Уже потім познайомилися з хлопцями з «Дніпра-1», вони стали приходити до нас, ми ходити до них».
Читайте також: Конфітюр із зеленого горіха
Про подальші події Сергій розповідає вже в приміщенні, яке колись було дискотекою. Так сталося, що з початком війни воно перетворилося на патріотичний клуб для молоді, який Поливко став вести з власної ініціативи. «Спочатку саме в нашому дворі почали збиратися люди з патріотичною позицією. Ми не домовлялися, нікого не закликали, люди просто приходили. Я думаю, то мій тризуб так притягує своїх, не інакше, — чи то жартує, чи то зізнається в таємних здогадках Сергій. — Потім ми знайшли два полотна від штори: синє й жовте. І порізали їх на стрічки. Усі, хто навідувався в гості, — військові, волонтери, місцеві, — отримували такі стрічки. Так і зрізали всі штори швидко. А потім прийшов хлопчик, із тих, що займалися спортом, і запропонував робити малюнки для солдатів. Спробували, і до нас потяглося багато малечі. За роки війни тут побували тисячі військових, які проходили службу поруч. Вони їхали від нас не тільки з дитячими малюнками чи виробами, а й із відчуттям присутності українського на шахтарському Донбасі. Об’єднання треба було якось назвати, і тоді хтось із учнів показав рукою на великий напис на житловому будинку, що був зведений ще в 1994 році. «Слава Україні!» — було викладено червоною радянською цеглою на фасаді в центрі селища. Чому ні, подумали діти й дорослі, і відтоді в шахтарському Родинському існує об’єднання, яке так і називається «Слава Україні!».
Читайте також: Закінчити День бабака
Інколи, дивлячись на відверто мертвонароджені проекти, які останнім часом започатковуються на Донеччині на різноманітні гранти, впадаєш у відчай: чи то молодь не хоче брати участь у корисних справах, чи то дорослі взагалі не вміють зацікавити її, пропонуючи зручні для себе формати. Але на прикладі клубу, що без жодної матеріальної підтримки, грантів, суто з власної ініціативи та власним коштом працює в Родинському, розумієш: річ у щирості та бажанні. «Ви розумієте, діти не знали слів гімну України, не відрізняли нашу державну символіку від іншої! Хоча цього, як я розумію, мали вчити в школах. До нас приходять діти з різних родин. Інколи те, що вони чують у сім’ях, кардинально відрізняється від того, про що ми розмовляємо тут. Це не дуже добре, бо такі суперечки не зміцнюють сім’ю. Але вони тягнуться сюди, шукають правду як можуть. Ми отримали від друзів із різних куточків України сучасні дитячі книжки, які малеча читає, приходячи до клубу. Такі вже в нас правила. Сподіваюся, вони вже будуть якісно іншими». Сергій не дуже охоче розповідає про протистояння, яке відбувається протягом усіх цих років, про відверті провокації, несприйняття земляками його ідей та дій. Але каже, що діти усміхаються. Для нього це набагато важливіше, ніж усі ті прикрощі. І нехай його діяльність не дуже відповідає якимось педагогічним теоріям, читання книжок уголос уже не є сучасним методом навчання, а співання гімну не гарантує свідомої національної ідентичності, але те, що він робить у цілком російськомовному середовищі, де осіли переїжджі різних епох, викликає справжню повагу. Бо, поки хтось сперечається про теорію патріотичного виховання, у Родинському кричать «Слава Україні!».