Зачаровані трабахою

 

А я зустрічаюся з Україною зранку свого першого іспанського дня. Люба, 50-річна екс-колгоспниця з-під Вінниці, вже о сьомій приїхала прибирати будинок моєї подруги. Поки всі сплять, пропоную піти на море. «А де воно, те море?» – запитує Люба. Питання риторичне: море за сто метрів від нас. Уже за сніданком вона розповідає, як у 1993-му, назбиравши по родичах і знайомих грошей на турпоїздку, чотири дні трусилася старим ікарусом, – і ось, нарешті, Іспанія.

 

«Було нас 35 жінок, нам навіть не пропонували якісь екскурсії, одразу всі розбіглися роботу шукати. Мови ніякої не знала, грошей – $20. Стукала в усі двері, показувала паспорт і повторювала одне слово «трабаха» |див. словничок|. Поталанило, – втрапила на Аню». Анні – моя приятелька-француженка, яка вже давно мешкає в Іспанії.

 

Люба розповідає довго, старанно підбираючи українські слова. Бо, може, вперше за всю свою одіссею має вдячних слухачів. Підсумок: 12 років жила нелегально, працювала теж нелегально по 14–16 годин на добу, хапалася за будь-яку роботу, аби зачепитися, втриматися. Вдень прибирала, доглядала літніх людей, ночами мила посуд у ресторанах, а ще – збирала цитрусові, фарбувала старі машини в якомусь ангарі й дуже хотіла влаштуватися на будівництво, бо там добре платять. Не взяли – жінки в Іспанії на будівництві не працюють. Зараз Люба має омріяну тархету |див. словничок|. Працює, маючи всі стандарти соціального захисту, в одному з універсамів міжнародної мережі Carrefour – бавить дітей, батьки яких роблять закупи. Це вдень, а вночі там же підробляє прибиральницею. У свій єдиний вихідний чепурить будинок і садок моєї приятельки. За всі роки в Україні була тричі, на морі – разів зо п’ять. Але утримує батьків у селі, старшу дочку, зятя й трьох онуків у Вінниці та молодшу дочку-інваліда, яка так і залишилася в спецінтернаті для сліпоглухонімих дітей. Чоловік спився ще за СРСР. У Люби пристойна машина, якою вона хвацько керує, і наймана квартира за €800 на місяць, – Люба ділить її з двома волинянками. Іспанською оволоділа. Мріє перетягти сюди всю свою родину.

 

ФОТО: REUTERS

 

 

Трудових емігрантів з України в Іспанії, за різними даними, від 150 до 300 тисяч осіб. Чоловіки найчастіше працюють на спорудженні й експлуатації урбанізацій |див. словничок|, жінки миють посуд у барах та ресторанах, перуть білизну в готелях, доглядають дітей та літніх людей. Як у різні часи добробут США зростав завдяки рабам-африканцям, Німеччини – туркам-нелегалам, Швейцарії – селянам-італійцям, Франції – алжирцям та марокканцям, так нелегальна, майже неоплачувана праця заробітчан із СНД зміцнює економіку традиційно туристичного узбережжя Іспанії.

 

Зараз нелегалів поменшало, – вже років зо два за цим стежать, – роботодавець може не тільки сплатити штраф до €60 тис., а і втратити ліцензію на підприємництво. Робітник-нелегал теж ризикує: де- юре він підлягає депортації, але де-факто це може статися тільки в тому разі, якщо він скоїть злочин. А так – посварять та й відпустять на всі чотири сторони. Ризик в іншому – нелегала можуть банально кинути, не заплативши за роботу. З жінками, які доглядають немічних, поспілкуватися не вдалося. Полохливі вони, а при спробі заговорити з ними, відповідають іспанською та швиденько зриваються геть, хутко штовхаючи візки зі своїми підопічними. А от із будівельниками не тільки спілкувались, але й разом працювали.

 

Отже, о шостій ранку вирушаємо до урбанізації «Магніфіко». Років 15 тому моя подруга француженка приїхала на південь Іспанії відпочити. Закохавшись у безлюдні на той час приморські пагорби, продала свій бізнес у Франції, купила величезний клапоть землі біля моря й розпочала будівництво. Нелегально в неї ніхто ніколи не працював, хоча вигода могла бути значною. Та все ж, коли якийсь нелегал, який просився на роботу, здавався Анні хорошою людиною, вона підписувала з ним тимчасовий контракт. Людина ставала до роботи, податки державі сплачували, а адвокати тим часом розпочинали справу легалізації. Оскільки всі бюрократичні ситуації в Іспанії вирішуються вкрай повільно, то якраз підходила чергова амністія |див. слов- ничок| – і робітник отримував резиденцію |див. словничок|. Таких «хрещеників» у Анні – десь під сорок. Хтось і далі працює в неї, хтось знайшов щось краще, але всі вітають із Різдвом. Анні хоче показати своє дітище, а ми з сином маємо намір по-справжньому попрацювати. Сина бере до себе Антоніо – в нього захворів робітник, тож подавати розчин і підносити цеглу буде Богдан. Я беруся згрібати будівельне сміття, але витримую лише годину. Працюють тут із сьомої ранку до полудня, потім, у найсильнішу спеку, тригодинний перепочинок – cієста. Неподалік від будівельного майданчика кілька будиночків на кшталт наших «битовок», але з кондиціонером, туалетом, душовою кабінкою та електроплитою. Там можна і відпочити, і розігріти їжу, яку приносять з дому, і навіть переночувати. Втім, їжу можна замовити по телефону у барі найближчої автозаправки, що ми й зробили. Прозорі шматочки хамону |див. словничок|, сир, смажена риба з овочами, хрумкий багет, пляшка мінералки. €15 на одного. Син нічого не їсть і миттєво засинає під кондиціонером. А я йду знайомитися з інтернаціональним колективом.

 

Колектив після душу вже розгорнув свої сендвичі та обідає в затінку пальм. Поміж робітників – більшість іспанці, але є й іноземці: румуни, білоруси, українці та хлопці з Латинської Америки. Вони з різних країн, але розповідають більш-менш однакові історії: вдома не мали роботи, хоча в усіх будівельні професії, всі приїхали як туристи й починали з нелегальної праці, всі вже легалізувались і майже всі купили квартири, взявши іпотечний кредит. Додому ніхто не збирається, будуть подавати на громадянство. 41-річний Віктор – зварювальник з Тернополя. В Іспанії –14 років, сім років тому підпав під амністію й одразу ж привіз дружину й дочку. «Думав, здурію без них. Ну й ревнував. Хлопці, ті, які зі мною приїхали, – ні в кого вже сім’ї немає, розпалися… Віра добре шиє, зразу ж стала до роботи, а мала – в школу. Іспанську трохи знали, вчили ще вдома…» Дружина-кравчиня працює в універмазі дуже престижної мережі El Corte Ingles – підганяє сукні до фігур заможних жіночок. Спільної зарплати й поважності фірм, де постійно працюють, було достатньо, аби отримати кредит у банку й купити квартиру в містечку Хімена-де- ла-Фронтера. Дочка закінчила місцеву школу й безкоштовно вчиться в Мадридській консерваторії по класу фортепіано, вже концертує. Коли її називають Лусія, виправляє на Лесю. На канікулах Леся-Лусія допомагає матері шити. Повертатися в Україну родина не збирається, на ностальгію часу немає – підробляють, де тільки можна: іпотека – річ серйозна. Мрія – відіспатися.

 

ФОТО: REUTERS

 

 

Третя пополудні. Повертаємося на будмайданчик. Поки син, гордий із того, що йому довірили автокар, розвантажує піддони з арматурою, розмовляю з Андрієм. Він єдиний бригадир-неіспанець. Андрієві двадцять вісім. Неговіркий: «Усе нормально. Трабахаємо» |див. словничок|. Згодом показує фото білявки: «Малгося із Закопане. Вже рік разом». А історія Андрія така. Народився в Горлівці. Мати померла під час пологів. Жив із бабусею, батьком і старшим братом. В ніч після шкільного випускного балу в аварії на шахті загинули разом і батько, і брат. Бабусі на той час уже не було, тож юнак подався до тітки в Харків, але там не склалося. Далі – на останні гроші тур до Іспанії й пошуки роботи. Розказувати про п’ять років поневірянь не схотів, сказав тільки, що дуже голодував. Уже потім від Анні дізналася, що Андрія вони з чоловіком забрали з лікарні, – хтось із робітників розповів їм про співвітчизника, якого ледь врятували від мотузки. Випробування чужиною у 17 років…

 

18:00. Кінець трабахи. Один за одним робітники роз’їжджаються по домівках, а ми вирішуємо лишитися на ніч. Сидимо під небаченим небом, нагорі високі зорі на чорному оксамиті, на обрії пульсує палаюча заграва сонця, а між ними – прозора, кришталева блакить із темно-синіми силуетами пальм, які гне додолу вітер. «Десь в Африці піщана буря», – меланхолійно пояснює цю неземну красу Анні й дістає пляшку сухого хересу. Так ми відзначаємо нелегальний заробіток мого сина: €50 плюс самоповага – і це за 8 годин некваліфікованої роботи. Гадаю, справжні нелегали отримують значно менше. Ось так приблизно живе і працює більшість іспанських українців. А ще вони люблять місцеві свята, яких так багато в Іспанії, інколи варять борщ і женуть первак, моляться в старовинних католицьких соборах, які втрачають свою іспанську паству, та побожно кидають монетки, аби спалахнули крихітні лампочки біля ніг смаглявих юнок-мадонн: свічки в храмах тут давно скасовано. І найголовніше: кожною хвилиною свого життя вони плекають щасливу долю своїх дітей на новій іспанській Батьківщині.