На їхню честь не називають вулиць і майданів. Деякі імена фігурують в інтернеті, щоправда, без фотографій, біографічних подробиць та оцінки внесків – їхніх та їхніх родин.
Деякі країни щось таки роблять. Новий президент Словаччини Андрей Кіска вшанував Віктора Файнберга, Павла Літвінова і Владіміра Дремлюгу – трьох учасників демонстрації 1968 року на Красній площі проти радянського вторгнення до Чехословаччини. У краківському парку імені Генрика Йордана зведено розкішні пам’ятники польським героям різних століть, зокрема й відважному Ришарду Куклінському (перший поляк у НАТО, шпигував для ЦРУ). Велика вулиця у Празі названа на честь Мілади Горакової, знаменитої лідерки соціал-демократів, яку стратили після показового процесу 1950 року. Про її побратимів можна знайти інформацію у Вікіпедії, щоправда, лише чеською. Імена литовських «лісових братів» – учасників партизанського руху – викарбувані на каменях поблизу штаб-квартири КГБ у Вільнюсі, де їх катували і вбили.
Та цього недостатньо. Можна почати з елементарного: статті у Вікіпедії про всіх дисидентів комуністичних часів основними європейськими мовами (а також китайською, адже їхні історії надихатимуть не надто активний рух опору в цій деспотичній державі).
1979-го, до 40-ї річниці пакту Молотова – Ріббентропа, ООН отримала Балтійське звернення, підписане 37 литовцями, 4 естонцями і 4 латвійцями. Усім їм загрожувала психіатрична лікарня чи в’язниця, втрата батьківських прав, загибель (може, навіть усе відразу) – вони ризикували, аби їхня доля стала відома людству. Саме такі дії тримали на слуху питання нелегітимної анексії країн Балтії Радянським Союзом і наприкінці 1980-х років стали надзвичайно вагомим аргументом для світової спільноти за їхню боротьбу за незалежність. Яку ж винагороду дістали відчайдушні підписанти того документа? Переважно забуття.
Статті у Вікіпедії були б непоганим початком. Та час ушанувати цих чоловіків і жінок і в реальному житті. 1984 року площу у Вашингтоні, де містилося радянське посольство, перейменували на честь Сахарова. Інші західні столиці могли б узяти за приклад таку практику. Певну роль може відіграти пошта. Я вже давно не колекціоную марок, але заради добірки із зображенням великих дисидентів, не виключено, почну.
До більшості людей, про яких ідеться, визнання прийде запізно. Ув’язнення та знущання підірвали їхнє здоров’я: деякі щасливчики застали падіння імперії зла, а от до недалекої 25-ї річниці дожили одиниці. Та все ж вони є. Скажімо, британський уряд отримав петицію із закликом до вшанування живих дисидентів відзнаками і нагородами – це гідний наслідування приклад для інших країн.
Йдеться не лише про історичну справедливість. Такі заходи надсилають важливий меседж сучасній Росії: ми в боргу перед твоїми дисидентами, що доклали неймовірних зусиль і пішли на жертви заради твоєї – і нашої – свободи.