Нещодавно озвучена Інститутом національної пам’яті ідея створити в Києві Національний пантеон та Алею почесних поховань представників військово-політичної еміграції почала, як це зазвичай буває, обростати безглуздими заявами про перенесення до столиці разом із реальними останками відомих українців повітря. Точніше «праху» з давно розорених, знищених могил або невідомо чиїх кісток. Йдеться, зокрема, про гучні заяви деяких «фахівців», «авторів книжок з української історії» про «повернення останків» Івана Мазепи. Чи то була проста помилка, зумовлена незнанням горе-історика про те, що могили гетьмана не існує, чи свідома заява, розрахована на не втаємничених у національну історію чиновників, які розпоряджаються виділенням грошей на такі акції, мені не відомо.
Про всяк випадок нагадаю, що віднайдені експедицією Інституту археології НАН України в підмурках Іллінської церкви в Суботові кістяки ідентифікувати не вдалося, а про численні пограбування поховань у фундованому Богданом Хмельницьким храмі не раз писали починаючи ще від ХІХ століття.
Наукова експедиція далекого 1995 року, організована президією НАН України, підтвердила відсутність не лише могили та останків Івана Мазепи, а й самого місця того поховання, яке ще у 1960-х румунська влада перетворила з монастирського цвинтаря на житловий масив. При цьому в 1999 році Батуринському заповіднику «Гетьманська столиця» було урочисто передано урну із землею колишнього монастиря Св. Георгія, де спочивав гетьман від 1710-го, коли його прах було туди перенесено з Варниці. Останні згадки про Мазепину надмогильну плиту губляться ще в 1870-х.
Поділюся враженнями від свого наукового відрядження, метою якого було з’ясувати, у якому стані перебуває могила Івана Скоропадського. В Енциклопедії історії України цілком слушно зазначено, що помер гетьман у Глухові й похований був у Гамаліївському Пустинно-Харлампієвому монастирі. А в описі цієї самої обителі від 1873 року не лише доволі образно змальовано похорон гетьмана, а й чітко вказано, що похований він був «у склепі трапезної церкви по правій стороні за криласом». До того ж там було встановлено камінь із викарбуваним написом: «Здѣсь опочиваетъ тѣломъ рабъ Божий Іоан Скоропадскій войскъ запорожскихъ гетманъ, сей обители фундаторъ, преставился въ Глуховѣ року 1722 мѣсяца іюля третьего дня». А ще опис, услід за щоденником Миколи Ханенка, оповідав про те, що 19 грудня 1729 року померла й була похована поруч із чоловіком Анастасія Скоропадська, уроджена Маркович. А ще трохи згодом, 13 березня 1733-го, поруч із батьками захоронили Уляну Іванівну Толстую, дочку гетьманського подружжя.
Читайте також: Світлій пам’яті Олени Павлівни Скоропадської
Знаючи, як у 1920-х були варварськи пограбовані й сплюндровані поховання Данила Апостола у Великих Сорочинцях та Кирила Розумовського в Батурині, сподіватися на чудо не доводилося. Але на мене чекав сюрприз. Виявилося, що гетьманські поховання від 1961 року містилися на території Шосткинської виправної колонії № 66 (!). Чи могли знати Іван Скоропадський, який від 1714 року оголосив себе ктитором пустині, або його дружина Настя, котра особисто наглядала за будівництвом у монастирі аж до своєї смерті, що вони будували собі в’язницю? Ще менше могли вони уявити, що буде з їхніми останками після одного з інцидентів, який трапивсь у колонії в 1960-х роках.
А було ось що. Несподівано для керівництва виправного закладу під час будівельних робіт біля головного храму колишнього монастиря — Різдва Пресвятої Богородиці — під землю провалився трактор. Потім кілька засуджених знайшли підземелля іншої церкви, у якому виявилося кілька трун. Як розповідає теперішній персонал, посилаючись на оповіді колег, що працювали в колонії у 1960-х, очам чоловіків відкрилося дещо несподіване. Труни були зі склом, під котрим, ніби щойно поховані (у сенсі збереженості одягу), лежали гетьман, гетьманша та їхня донька. Особливо вразили Улянині червоні шати. На жаль, ті чоловіки спокусилися прикрасами, які побачили на висушених пальцях та шиях померлих. Але, коли вони розбили скло, жадаючи наживи, поховальне вбрання небіжчиків за лічені секунди розсипалося на пил.
Богородичний храм
Дізнавшись про те, що сталося, керівництво закладу передбачливо наказало дістати зі склепу надгробки, серед яких виявилася й плита батька гетьмана Павла Скоропадського — Петра Івановича, а потім засипати підземелля будівельним сміттям і залити бетоном.
Читайте також: Гетьманова
Чи працювала на території закладу у зв’язку з виявленням поховань якась комісія, поки що не встановлено. Нинішні працівники про таку не пам’ятають. Хоча до того, як передати обійстя монастиря під потреби пенітенціарної служби, звідти явно вивезли певні цінні речі. Зокрема, згідно з описом обителі парні портрети Івана та Анастасії як її ктиторів, що стояли у храмі, вже у другій половині ХІХ століття були перенесені до келій настоятеля.
Головний храм згодом перебудували під потреби колонії, зокрема на першому поверсі облаштували виробничий цех, на створеному другому ярусі відкрили ПТУ, а третій використовували як підсобні приміщення. Склеп із похованнями забетонували так, щоб уже ніхто й ніколи туди не дістався.
Вигляд храму під яким знаходиться склеп Скоропадських
Після здобуття Україною незалежності ніхто не поспішав знайти інше місце для колонії, однак православна церква не полишала надій повернути обитель віруючим. Отож згідно з Указом президента від 6 січня 2010 року розпочалися роботи з відокремлення частини території колишнього монастиря під церковні потреби. Нині ця ділянка разом із забетонованим склепом під залишками колишньої трапезної перебуває на балансі Конотопсько-Глухівської єпархії УПЦ (МП). Здавалось би, можна радіти. Але не виходить. Використовуючи залишки колишнього храму, нині віряни будують новий. Місце, де колись був склеп, показати можуть, однак потрапити туди, а тим більше вилучити останки гетьмана для урочистого перепоховання хоча б не в пантеоні, а просто у пристойнішому місці не вийде. Доступу до залитого бетоном склепу немає.
Читайте також: «Біла гвардія» без міфів і Булгакова
До того ж, оглядаючи нібито оригінальні надгробки, задумуєшся: кому конкретно вони належали, чому крім збитих літер, гербів та облич янголів на поверхні їхній є сліди якогось втручання, незрозумілого «лагодження» цементним розчином? Частина цих запитань, очевидно, так і залишиться без відповіді. Прочитати написи спершу здавалося реальним. Та під час ретельнішого вивчення, вже з використанням комп’ютера, з’ясувалося, що жодного цілком збереженого слова не існує. Понад те, намагання ідентифікувати фрагменти літер, виходячи з тексту наведеного вище напису, нібито з надгробка Івана Скоропадського, довели, що тексти не збігаються. На плиті, яка стояла праворуч від вікна в нині діючій церкві, у верхньому лівому куті було викарбувано рік «1722». Основи двійок ледве проглядалися, через що здавалося, ніби написано «1799». Знаючи, що Іван Скоропадський помер 3 липня 1722-го, можна було припустити, що це саме його плита. Ба навіть з уцілілих фрагментів літер вдалося виділити ті, що відповідали прізвищу. Однак напевне стверджувати нічого не можна. Допоміг би герб, що явно містивсь у нижній частині плити, але він був дуже понівечений. На іншій плиті, теж угорі ліворуч, був зазначений «1733» рік, що відповідало даті смерті Уляни. Ця плита менш пошкоджена, тому в певних фрагментах можна вгадати літери, що складаються в частину фрази: «Же[на] ніжинскаго полковника Петра Петровича Толстого…» Це відповідало дійсності, бо Уляна за життя справді була у шлюбі з Петром Толстим, першим росіянином на полковницькій посаді. Отже, можна думати, що це саме її надгробок. На ньому теж явно був герб, однак від нього зберігся лише низ.
Надгробні плити Уляни Толстої та Івана Скоропадського
Що ж стосується плити з написом «Здесь нашелъ вѣчный покой Петръ Ивановичъ Скоропадскій/родился 6 марта 1833 — † 30 июня 1885», то нині вона вмонтована в стіну під вікном церкви. Як було здійснено поховання відомого чернігівського громадського та культурного діяча в родовому склепі, не відомо. В описі самого монастиря цієї інформації немає, бо він був опублікований у 1873-му, а Петро Іванович похований на 12 років пізніше. Цілком імовірно, що такі дані є серед матеріалів родинного архіву Скоропадських. Хоча надгробна плита збереглася майже ідеально, останки цього небіжчика спіткала така сама доля, як і решти. Водночас текст на плиті дає змогу внести правку до енциклопедичної статті про Скоропадських, де роком народження Петра Івановича був зазначений 1834-й.
Читайте також: Німецькі сліди останнього гетьмана
Нині керівництво колонії, на території якої опинились унікальні пам’ятки, щиро йде на співпрацю з істориками, музейниками та журналістами. Вони самі виявляють зацікавленість у повній передачі пам’ятників на баланс чи то пенітенціарної установи, чи то Міністерства культури. Однак «видовбати» рештки залитих бетоном фігурантів багатьох подій першої половини XVIII століття вже неможливо, вони безнадійно для нас утрачені.
Ось правдива й сумна історія про те, на що справді варто було б виділяти гроші. Бо це і є той самий пантеон історичних діячів. Хай їх не можна зарахувати до героїв чи безпосередніх борців за незалежність. Але хтозна, як склалася б доля Івана Скоропадського, прибічника Івана Мазепи, якому довелося до кінця життя глибоко в душі відчувати свою відповідальність за те, що волею випадку він опинився на іншому боці. А ще якби не народився Петро Скоропадський, почесний громадянин міст Стародуб і Погар (до речі, старих козацьких, українських), то чи був би в нас у 1918 році Павло Скоропадський — гетьман Української Держави, який, окреслюючи її кордони, без будь-яких застережень включив до неї Берестейщину, Курщину, Вороніжчину та Крим.