За законом гір

«Аби заарештувати одного з наших в Масісі, поліція забрала його дружину, 4-річну доньку та стареньку матір, і 15 годин тримала їх у слідчому ізоляторі, доки голова родини не прийшов сам», – розповідає мені Армен Мусінян, прес-секретар Левона Тер-Петросяна, першого президента Вірменії та лідера нинішньої опозиції, який зайняв 2-ге місце на президентських перегонах і не погодився з офіційним результатом волевиявлення вірмен – перемогою в першому турі прем’єр-міністра Сєржа Саркісяна. Сам Армен готовий до арешту будь-якої хвилини: щойно заарештовано того, з ким увесь останній час він працював пліч-о-пліч – очільника виборчого штабу Тер-Петросяна, екс-міністра закордонних справ Аліка Арзуманяна.

 

Сам Тер-Петросян знаходиться у своїй резиденції під державною охороною і доки утримується від офіційних заяв – хоча, можливо, сказати йому нічого. Міністр юстиції Вірменії Ґєворґ Даніелян щойно заявив, що правоохоронці мають досить підстав для відкриття кримінальної справи щодо першого президента держави і вже впритул підішли до цього.

 

Після виборів 19 лютого прихильники Левона Тер-Петросяна вийшли на центральну площу Єревана з мирною акцією протесту. Вони говорили, що їхній Майдан – вірменська версія українського. Між промовами лунали пісні та музика, люди танцювали, аби зігрітися. Вдень їх було кільканадцять тисяч, на ніч лишалося близько двох. Опозиціонери про всяк випадок передислокували своє зібрання ближче до посольства Франції – аби країна, в якій сильна вірменська діаспора, могла їх захистити. Але вдосвітку першого березня майдан було розігнано силоміць – війська поліції діяли швидко, близько 10 хвилин. 8 загиблих, 130 поранених, з яких троє досі у важкому стані. Спалено кільканадцять автомашин, розбито та пограбовано магазини, розібрано бруківку… Активісти опозиції говорять, що це справа рук провокаторів, але що було насправді, довідатися тепер практично неможливо.

 

«Я сама стояла на цьому мітингу весь день, – розповідає журналістка Кармен Давтян. – Там не було жодних закликів до насильства, лише молитви за Вірменію та заклики до світового співтовариства, аби встановили істинні результати виборів, за якими неодмінно мав би бути другий тур. І сам Левон Тер-Петросян закликав мітингувальників не чинити поліції жодного спротиву ні словом, ні діями. Але в хід було пущено кийки та електрошокери. І той єдиний військовий, який загинув – мені розповідали свідки – сам підірвався на гранаті, яку мав кинути. Він просто не схотів вбивати своїх братів».

 

У єреванки Мілени Оґановой – інша правда. «Це просто жах, коли сварять братів, і найстрашніше, що це знову робить Левон. Саме в роки його правління ми злидарювали, а він розпродавав все, що можна було продати. По телевізору щодня крутили відеозапис, в якому видно, як мітингувальників закликали брати будь-яку зброю і йти фізично нищити чинну владу. Більше того – їм спеціально для цього роздавали палиці, каміння, зброю та гранати – коли в натовп кинули одну з них, військовий у бронежилеті кинувся на неї грудьми і ціною свого життя врятував інших».

 

Одна граната – два міфи у країні, де досі з гранатами асоціювалися лише смачні плоди, налиті місцевим сонцем. З 8 березня до 7 квітня – тут мав би проходити Місяць шанування жінок. Але поки що тут принаймні до 20 березня – надзвичайний стан. На кожному розі патруль військових у камуфляжі з автоматами, переважно із солдат строкової служби. На перехрестях та виїздах з міста чергують танки та БТРи.

 

Водночас із повідомленнями щодо стрілянини у Нагірному Карабасі повне передчуття громадянської війни. Вже пройшов тиждень, від 4-го березня, коли відбулася ця перестрілка, але досі повідомлення сторін принципово розходяться. Вірменські ЗМІ повідомляють, що з їхнього боку двоє поранених, натомість 12 азербайджанців вбито. Версія Баку – загинуло 8 вірменських військовослужбовцій і 4-ро – азербайджанських. Жителі Єревана коментують події так: Кочарян вмів домовлятися з Алієвим, тепер в нас безвладдя, буде війна – підемо воювати – це наша земля. Побутує навіть версія, що сутичка відбулася за домовленості вищих державних керівників – аби підтримати наступництво влади у Вірменії після кривавих подій 1-го березня. Популярне у аналітиків за межами Вірменії порявняння Карабаха з Косовим тут відкидають.

На думку політолога Левона Зурабяна, формальних ознак для набуття незалежності у карабахців навіть більше, ніж у косоварів: моноетнос, в радянські часи був легітимний референдум за незалежність тощо. Але, якщо 2-мільйонне населення Косова і його розташування хвилює Європу, то ігнорувати Карабах з його 150-ма тисячами світовій спільноті набагато легше. «Втім, як і Вірменію в цілому», – сумно зауважує Зурабян. Щодо чуток, то події прискорять введення до Карабаху військ місії НАТО. Про те, що туди начебто ввійдуть українські війська я почула від людини, яка гадки не мала звідки я. Що ж, якщо країною курсують тільки чутки – лишається лише ними й керуватися.

 

Біля сходів до Матенадарану – 10 солдатів, спітнілі чола під касками. «Скажіть, будь ласка, можна пройти до музею?». «Так, – відповідають. І, завчено, російською з акцентом, – ми тут для того, аби ви жили своїм звичайним життям». Дякую, підіймаюся довгими сходами до національної святині. Біля різьблених дверей, що пам’ятають різні століння – новий патруль: «Музей по понеділках зачинено». «А чого ви тих, хто внизу, не попередили?», – запитую. «Коли хтось підходить, чергувати веселіше», – чую у відповідь.

 

Кому розвага, кому – сум. Психіатри фіксують тотальну депресію та неспокій. Однією із умов надзвичайного стану є інформаційна блокада, яка вже спрацьовує проти себе – порожнину заповнили чутки. Формат «з вуст в уста» випередив за популярністю офіційні повідомлення. Цього варто було очікувати: адже підтримку на виборах Тер-Петросяна забезпечила так звана DVD-революція. Диски з агітацією розносили по домівках і передавали на мітингах з рук в руки. Вірменія – маленька країна – 2 млн населення (поза її межами – 16 млн вірмен). Усі знають всіх і про всіх. І, коли у кожному випуску теленовин демонструють 3 фотографії тих, кого розшукують за звинуваченням у насильницькій спробі захоплення влади: двох депутатів парламенту і редактора газети з промовистою назвою «Четверта влада», глядачі реагують відповідно. Кажуть, що це вже занадто. І без того в країні закрито 6 опозиційних газет, зокрема «Час Єревану» та «Вірменський час», 17 сайтів заблоковано урядовими умільцями (у перший день надзвичайного стану при відвіданні цих сторінок з Києва відкривався напис «Якщо ви бачите цю сторінку, ви не у Вірменії», згодом їх повністю заблокували). А в кожній з тих газет, що продовжують виходити, з’явився цензор.

 

Спілкуються з журналістами вони просто: як розповів мені головний редактор газети «Аравот», їм було сказано зняти з полоси аналітичний і, за його словами, досить виважений матеріал. «Тоді ми вийдемо з білою плямою», – сказав редактор. «Тепер ви не вийдете взагалі», – відповіли йому. І газета не вийшла.

До ситуації зі свободою слова унікальний у своїй цинічності коментар дав Віктор Соґомонян, прес-секретар чинного президента Роберта Кочаряна (інавгурацію Сєржа Саркісяна призначено на 9 квітня). Він сказав, що заборона практично половини друкованих ЗМІ країни і двох третин інтернет-сайтів – явище тимчасове, після припинення надзвичайного стану його буде відмінено. «А ви поки що пишіть все, що думаєте, і складайте, – сказав він. – У вас обов’язково з’явиться можливість це оприлюднити». Потім він категорично спростував чутки про те, що кількість загиблих перевищує 8 осіб. «Розмови про те, що загинули жінки та діти, – ганебна брехня», – заявив він. І я, яка досі про таке не чула, щиро замислилися, чи могло таке бути.

 

«Насправді невідомо, скільки часу це триватиме і чим завершиться, – стверджує політолог Арташес Хачатрян. – Аналогічних подій не було на пострадянському просторі, де досі, начебто, культивували демократію та свободу слова. До речі, якби на Росію впала така кількість неправдивої інформації з усіх ЗМІ, її населення було б повністю зазомбовано. Тут – ні. Більше того, звичайні люди зрозуміли ази журналістики – якщо є одна думка, має бути й інша задля об’єктивності. І зараз ця ситуація спрацьовує проти влади: якщо два терміни Кочарян більш-менш влаштовував населення, то його наступника, нинішнього прем’єра, вже почали звинувачувати у негараздах, яких більше ніж досить у країні, де місячна платня $150 вважається пристойною, і на ці гроші часто утримується багатодітна родина. Сьогодні ситуація дуже непроста: з огладу на все, Кочарян збирався стати прем’єр-міністром у Саркісяна – повторити Путінський варіант. Російське тут взагалі модне – у Вірменії левову частку економіки тримають дочірні російські фірми – від енергетики, телефонного зв’язку, літаків, залізниці до постачання продуктів харчування. Навіть протягнена з Ірану газова труба і та під російським керуванням. Ще й змінена у 2005 році Конституція дає голові уряду достатні повноваження. Але пролита кров зруйнувала всі попередні розрахунки».

Втім, переможець виборів Сєрж Саркісян вже отримав практично всі потрібні привітання – від Владіміра Путіна і Віктора Ющенка до голів усіх європейських країн. Перше вітання надійшло особисто від Саркозі. Мовчить лише Джордж Буш.

 

У проміжній доповіді ОБСЄ було зазначено кричущі порушення під час голосування та підрахунку голосів, але загалом вибори було визнано такими, що відповідають міжнародним нормам. Подання Тер-Петросяна до Конституційного Суду було розглянуто у рекордні терміни – вищий правовий орган Вірменії визнав справедливою перемогу Саркісяна. Інших правових важелів для зміни ситуації просто немає. Що ж до неправових, помічник Тер-Петросяна Тіґран Акопян розповів мені, що, попри арешти, агітаційна робота продовжується, але, звичайно, без колишнього натхнення: «Почався рух, який важко зупинити. Мені сьогодні не сумно. Сумно було півроку тому, коли ніхто не очікував навіть появи будь-якого опонента чинній владі, що це болото спадкових правителів буде збурене. Так, у правовому полі у нас вже немає шансів. Але право боротися проти режиму в людей ніхто не може відібрати. І рух, що розпочався, кріпнутиме, і він обов’язково переможе, якщо навіть не зараз, не через місяць чи рік, то, максимум, через чотири роки».

 

Говорю з водієм таксі, до розмови долучається продавець сувенірів, потім – господар кав’ярні. Їхні твердження майже подібні: насправді людські і президентські якості Тер-Петросяна їм добре відомі, і вони далекі від ідеалу. Ці люди віддали свої голоси непрохідним кандидатам. Їм сьогодні прикро, що країна, якій і так непросто, яка постійно на межі війни з сусідами, почала сваритися зсередини. «Ми не хочемо крові, і зробимо все, аби її більше не було, нікому не дозволимо закликати до насильства», – кажуть вони все голосніше, яскраво жестикулюючи. І я розумію, що вірмени просто ніколи не зможуть розмовляти пошепки.[254]