Пошук ворогів, надто внутрішніх, – тема невдячна й потенційно обтяжена істерикою, а отже, ніяк не плідна. Тим більше що зовнішнього ворога довго шукати не доводиться, ось він, безпосередньо за кордоном: десятки тисяч війська (за різними підрахунками, від 20 тис. до 100 тис. на відстані одного пішого переходу), тисячі танків, ракетні установки, БТР, бомбардувальники на найближчих аеродромах причаїлися.
І все? А десанти закордонних маргіналів і фахових дебоширів – хіба не інтервенція? Антимайданівці в Донецьку, Харкові, Одесі поводяться як досвідчені бандити, тероризують місцевих патріотів, деморалізують тих, хто співчуває, залякують «болото», одне слово, діють не менш ефективно, ніж «зелені чоловічки». Їхнє місце як мінімум у СІЗО, а далі вже, залежно від заслуг, – валізка й вокзал або нари, але наразі звістки про масові арешти закордонних помічників поодинокі. Зрештою, те саме стосується й добровільної п’ятої колони. Право на вільні зібрання священне й недоторканне в мирний час, але в періоди загострення воно підлягає обмеженню, і засади демократії тут ні до чого. Коли хулігани в триколорі блокують центральний вокзал міста, це що – мирне висловлювання альтернативної думки? Це диверсія, тож щодо провокаторів слід вживати заходів, які зазвичай під час війни вживаються щодо диверсантів.
Читайте також: Луганський істеблішмент: між лояльністю та зрадою
Я добре розумію, що спиратися на наявні силові органи вельми проблематично: міліція хвора й за великим рахунком негайно потребує тотального реформування з відповідною люстрацією (перепрошую за нав’язле на зубах слово, але тут воно ключове), СБУ наводнена прямими агентами впливу, й можна тільки зняти капелюха, здогадуючись, яких зусиль коштує керівництву взагалі якось використовувати цей механізм за призначенням. Але є ще місцеві керівники та регіональні еліти. На них має чинитися тиск згори, особливо враховуючи їхні недавні гріхи. Зрозуміло, що псувати стосунки не хочеться, бо позиція центру додатково ослаблюється через майбутні президентські вибори, коли час не сваритися, а домовлятися. Але ж війна, дідько!
Тут, через кому, про ворожі ЗМІ. Скільки чухалися, поки перекрили каналізаційний потік чотирьох російських каналів! А коли перекрили, то нарвалися на докір «дружнього» Держдепу, мовляв, недемократичненько. Еге ж, уявляю широке мовлення «Аль-Каїди» на всю територію США відразу після 11 вересня… Отже, цінність, але ваша свобода закінчується там, де починається мій ніс. У цьому разі територіальна цілісність і безпека моєї країни. Одне слово, канали якось пригасили, а от друковане слово буяє. Не полінуйтеся, відстежте зміст першого-ліпшого газетного кіоску, проведіть контент-аналіз. Розумні люди радять не звертати уваги на пропаганду й більше сміятися. Згоден, немає кращої відповіді на нісенітниці, ніж влучний анекдот. Але! Якщо йдеться про спосіб координації хаосу, тут уже вибачте! Почекаємо до перемоги. Що рішучіше діятимемо, то менше доведеться чекати.
Читайте також: Олігархи на роздоріжжі
Нарешті, варто згадати друзів, які подекуди гірші за ворогів. Розглядаючи діяльність «Правого сектору», значно досвідченіші за мене аналітики губляться. Скидається на те, що згадана організація, по суті, ніяка не організація, а механічний конгломерат пасіонаріїв різної міри структурованості. Серед них є абсолютно чесні та віддані люди різного віку, є позери, є каламутні робінгуди, а є – тепер це вже доведено документально – учасники організацій, замазаних у проросійських спецопераціях різного часу. Поки що зарано стверджувати, що ПС – рука Москви, хоча часом за їхніми проявами інакше не скажеш. Тож хлопці мають для себе вирішити: або вони трансформуються в політичну партію й починають жити за нудними й не вельми ефектними, проте ефективними правилами, або залишаються некерованими (чи керованими?) збройними угрупованнями, доки не перетворяться (чи вже перетворилися?) на пряму загрозу державі з відповідними організаційно-силовими наслідками.
Головна небезпека для України – дестабілізація. Гаразд, дестабілізація – якесь казенне слово, хай буде безлад. Не дефолт, не сварка між учорашніми політичними союзниками, не газовий голод, а безлад. Скільки разів можна нагадувати: йде війна!