За законами шаріату

Середньовічні ісламські богослови вважали джихад внутрішньою боротьбою, сучасні ісламські фундаменталісти трактують його по-іншому.

 

Спадкоємиця античних філософів, винахідниця хімії й алгебри та засновниця безлічі містично-філософських течій — це далеко не повна характеристика колись могутньої ісламської цивілізації. Утім, з падінням Османської імперії вона остаточно перетвориться на затхлу провінцію земної кулі, відому лише прянощами, кавою та нафтою. Власне, поразка ісламу як релігії, що свого часу претендувала на світове домінування; зубожіння та економічна відсталість мусульманських країн; моральне приниження; знецінення власної ролі у світовій історії та впровадження в мусульманському світі західних політико-правових та економічних інститутів — ціла низка чинників, що спровокували ісламських інтелектуалів 2-ї половини ХХ ст. до пошуків виходу із занепаду. Це період відродження ісламської думки, законсервованої в пізньому середньовіччі. Окремі вчені схильні вважати його «ісламським Ренесансом», проводячи паралелі з європейською історією. З нього таки беруть свої витоки й такі популярні нині терміни, як: політичний ісламізм, шаріатизм, ісламський фундаменталізм. Останнє поняття характеризує в очах європейця ідеологічний рух у мусульманському світі, який висунув заклик повернення «правовірних» до джерел ісламу. Його-таки можна вважати й ідеологічною підвалиною ісламського екстремізму, загалом спільною для всіх течій цієї розмаїтої релігії.

 

«Повернення до джерел» означало для «батьків-засновників» ісламського фундаменталізму відновлення способу життя мусульман і духу, який панував за часів пророка Магомета, та чотирьох праведних халіфів (Абу Бакра, Омара, Усмана та Алі). Для таких теоретиків фундаменталізму, як, наприклад, Саїда Кутба, члена правління єгипетського угруповання «Брати-мусульмани», якого вважають духовним батьком ісламського екстремізму, цей заклик насамперед тісно пов’язаний з поняттям «джихаду». На початку становлення мусульманства термін «джихад» охоплював боротьбу на захист та за поширення ісламу мав щонайменше чотири значення: 1) схиляння язичників до істинної віри, не вступаючи з ними в конфлікти; 2) ведення оборонної війни проти ворогів ісламу; 3) напад на невірних у дозволений час за винятком священних місяців; 4) напад на невірних будь-коли та будь-де. Теологічні концепції цього поняття набули в ередньовіччі набагато ширшого змісту, насамперед, як внутрішньої духовної боротьби правовірних. Але «джихад» як наступальна боротьба на захист та за поширення ісламу стає однією з ламського фундаменталізму, яку вони, певна річ, витрактовують із «Корану»: «Нехай же борються вони на шляху Аллаха ті, що купують за близьке життя майбутнє! І якщо хтось воює на шляху Аллаха і буде вбитий або переможе, Ми (Господь) дамо йому велику перемогу. Ті, що увірували, воюють на шляху Аллаха… Воюйте ж із друзями сатани; слабкі-бо підступи сатани!» (Коран).

 

 

Ісламські екстремісти вважають, що мета, яку поставив Аллах перед людством, — це створення на землі суспільства, яке житиме згідно з його законами, викладеними безпосередньо в Корані. Практичним втіленням такої доктрини є ісламська держава, що живе за законами шаріату. Відповідно до цього безпосередніми або посередкованими об’єктами джихаду стають навіть їхні одновірці, які не сповідують «шаріатистське» бачення світу.

 

Як відомо, втілення в життя проекту ісламської держави відбулося у 3-х країнах: Ірані, Судані та Афганістані. «Якщо шукати правильне означення для Ісламської держави, то найкращим із відомих ярликів було б «правління Закону», і закон цей не прийнятий людиною чи групою людей, але створений Всемогутнім Аллахом», — так пише в одній зі своїх праць лідер ісламської революції в Ірані 1979 року аятола Хомейні. Варто зазначити, що теоретиками цієї революції були переважно не просто «бородаті шаріатисти», а люди із європейською освітою, навіть протеже французьких інтелектуалів, такі як, скажімо, сподвижник Хомейні та водночас його опонент Алі Шаріаті, друг самих Фанона та Сартра.

 

 

Встановлення ісламської держави розглядається фундаменталістами не просто як доконечна ціль, а як засіб навернення невірних. Ні у словах Пророка Магомета, ні в Корані немає заклику до насильницького навернення в іслам. Однак мусульманські радикали вважають, що існування політичних систем, відмінних від їхнього бачення моделі держави, є перешкодою на шляху проповіді ісламу. Саме такий принцип викладає в одній зі своїх праць Саїд Кутб: «Він (іслам) має нанести рішучий удар по тим політичним силам, що змушують людей падати навколішки перед ким-небудь, окрім Бога, і керують ними, забувши про закони Аллаха та заважаючи вільному доступу до слова ісламу… І тому для ісламу найважливішим завданням є самоутвердження двома способами: проповіддю і силою дії, нехай задля цього й потрібно стерти з лиця землі тиранічні режими, якою б не була їхня політична сутність. Мета ісламу — створити нову соціально-економічну і політичну систему, в якій втілиться людське прагнення до свободи, і яка буде сприяти поширенню цих принципів по всьому світу».

 

Ісламські радикали сподіваються навернути до своєї віри й Захід, знищивши його політичні та соціальні інститути. Хакімія (єдино-владдя Аллаха) — один із основних ісламістських постулатів, який можна сформулювати так: ніхто не може встановлювати інші закони, ніж ті, які були встановлені самим Аллахом. Антиподом хакімії є джахілія — суспільство, що керується світськими законами, підкорятися яким правовірним — гріх. І саме до втечі з джахілії, зречення «гріховного» суспільства, закликала одна з базових і первинних концепцій ісламських фундаменталістів. Сучасна концепція «хіджри», розроблена тим-таки Саїдом Кутбом, передбачала вихід із суспільства групи людей, які присвячують своє життя ісламу. Ігнорувати закони, створені людьми, та вести жертовну боротьбу за встановлення влади Аллаха на землі — «style of life» ісламського фундаменталіста. Саме в цій концепції черпають натхнення зовні цілком інтегровані у західні суспільства терористи. Такими були й залишаються світоглядні засади ісламських фундаменталістів, починаючи з 1960-х років минулого століття, з часу виникнення єгипетського угруповання «Брати-мусульмани», ідеологія якого й була визначальною для решти радикальних концепцій. У поєднанні з шахідизмом, ставлення до якого теж не назвеш однозначним у середовищі мусульманських богословів, вони стали найгрізнішою зброєю двох останніх десятиліть.

 

Сучасний теоретик і практик фундаменталізму Усама бен Ладен, не маючи формальної релігійної освіти, адаптував розробки своїх попередників до поточної політичної ситуації. Взявши за відправну точку війну США проти Іраку в 1991 році, Усама називає політичні причини ведення джихаду проти західного світу: 1) тривала «окупація» США основних святинь Аравійського півстрова; 2) намагання американців знищити народ Іраку; 3) окупація Ізраїлем Єрусалима. Свій маніфест «Декларація війни» Усама закінчує «фатвою» до всіх мусульман, яка починається такими словами: «Правило вбивати американців та їхніх союзників — громадян та військових — є індивідуальним обов’язком кожного мусульманина».