За вашу і нашу свободу

Упродовж 1989 року країнами соціалістичного табору прокотилася хви­­ля оксамитових революцій, які знищили монополію комуністичних режимів. Події в Польщі стали початком падіння комуністичної системи в усій Центрально-Східній Європі (під час частково вільних парламентських виборів у червні 1989-го «Солідарність» здобула 99 зі 100 місць у Сенаті та всі можливі за квотою 35% місця в Сеймі). Пожвавилися національні рухи й у республіках СРСР, найперше в республіках Балтії та в Україні. Рух опору в Україні разом із іншими антикомуністичними рухами відіграв вагому роль у розпаді СРСР.
Події в Україні активізувалися, коли внаслідок ґорбачовської перебудови були достроково відпущені з тюрем і заслань політв’язні. Вже 6 серпня 1987-го в Києві вони засновують першу незалежну громадську організацію — Український культуро­логічний клуб (УКК). Того самого року В’ячеслав Чорновіл відновлює видання «Українського вісника» у Львові. Наприкінці грудня 1987-го про продовження своєї діяльності оголосила Українська Гельсінська група (УГГ). Саме на основі двох цент­рів активізації національно-демократичних сил — УКК у Києві та чорноволівського «Українського вісника» у Львові — утворюється перша в УРСР громадсько-політична організація партійного типу, що відкрито заявила про свою опозиційність до правлячого режиму в СРСР, — Українська Гельсінська спілка (УГС). 7 липня 1988 року у Львові під час 50-тисячного мітингу було заявлено, що УГГ виконала свої завдання і повним складом входить до УГС. 17 липня 1988-го на Русанівському шкільному стадіоні в столиці Олесь Шевченко і В’ячеслав Чорновіл організували й провели перші збори київської організації УГС. Восени того самого року повним складом до УГС увійшов Український культурологічний клуб. 

Важливі союзники
У діяльності УГС від самого початку велика увага приділялася міжнародним контактам. Зокрема, було вирішено відрядити своїх представників до Польщі для налагодження контактів із тамтешньою «Солідарністю», оскільки польська опозиція мала суттєвий досвід боротьби й могла надати реальну допомогу українцям. Важливість тієї поїздки полягала ще й у тому, що це був перший контакт між українськими та польськими опозиційними колами.
Представники польської опозиції стежили за подіями в Україні, добре знали українських дисидентів. Своєю чергою, українські політв’язні вже тривалий час із надією дивилися на успіхи польської «Солідарності».
Перебуваючи в таборі у 1982 році, Василь Стус писав: «Чи не від самого Києва стежу за подіями в Польщі. Хай живуть вольонтери свободи! Втішає їхня, поляків, нескореність радянському деспотизмові, їхні всенародні струси вражають. Профспілковий варіянт визволення надзвичайно ефективний був би і для СРСР. Бо Гельсінський рух — то вища математика для цієї країни, як, може, і національно-патріотичний. Зате рух за житло й шматок хліба, рух за нормальну платню робітника — це мова загальнозрозуміла, прийнятна. Польща робить епоху в тоталітарному світі і готує його крах».
Для пошуку контактів із «Солідарністю» у 1989 році до Польщі поїхав голова Львівської обласної філії УГС Богдан Горинь. Під час його зустрічі з послом Сейму ПНР Яцеком Куронем майбутнє обох країн було сконденсоване у словах: «Без вільної України не може бути вільної Польщі». Дружина Яцека Куроня Данута згадувала: «Першими українцями, які приїхали до Яцека у Варшаву, були брати Горині. З ними до нашої квартири прийшов Дмитро Павличко. Яцек, безперечно, добре знав, ким є брати Горині, яке значення для України має їхня діяльність. Вони теж чудово розуміли, ким є Яцек, проте бачилися вперше. Це була дуже зворушлива зустріч».
Приїзд до Польщі Богдана Гориня (20 червня — 22 липня 1989 року) польська активістка Боґуміла Бердиховська охарактеризувала так: «Це була дивовижна справа, бо якщо візьмеш до уваги, у якому стані був дисидентський рух і як виглядала їхня історія, то видно, що вони не мали можливості подивитися на світ. І те, що вони, однак, придумали потребу будувати співпрацю, а не конфронтацію… вони проявили таку громадянську і політичну мудрість. Ну в кожному разі після тих зустрічей було зрозуміло, що новий етап співпраці з Україною починається». Важливу роль у налагодженні цієї співпраці відіграли представники української громади Польщі й церква. 

На шляху до Варшави-90
Паралельно зав’язалися контакти із «Солідарністю, що бореться» (Solidar­ność Walcząca, SW). Голова Київської філії УГС Олесь Шевченко підкреслює, що активну підтримку українським та кримськотатарським опозиціонерам надавали лідери SW Корнель Моравецький (голова), Ядвіґа Хмельовська, Піотр Глебович. Від польських побратимів у 1989–1990-х в Україну надходили друкарські верстати, засоби електронного зв’язку, нелегальна друкована продукція. Українська молодь займалася на теренах Польщі на поліграфічних курсах. 
SW від самого початку (червень 1982-го) функціонувала осібно від підпільних структур незалежної профспілки «Солідарність», але її діячі вважали себе учасниками загальнопольського підпільного руху. Це була антикомуністична організація, яка закликала до боротьби проти СРСР, прогнозувала неминучий розпад СРСР, а також усього соціалістичного табору, вела масштабну пропагандистську кампанію в гарнізонах Радянської армії, що перебували в Польщі. Вони друкували листівки російською мовою й розповсюджували їх серед радянських військових. Зокрема, поширювали інформацію про конфлікт в Афганістані й порушення прав людини в СРСР. 
Організаторами SW переважно були наукові працівники в галузі точних наук. Для боротьби з комуністичним режимом застосовувалися нові технології, що було доволі унікальним явищем у підпільній діяльності та, як виявилося, надзвичайно ефективним. На особливу увагу заслуговує те, що SW створила власну контррозвідку, а також радіопередачі, що імітували сигнал державних. 
Контррозвідка SW головною своєю метою вважала прослуховування зв’яз­­ку міліції та Служби безпеки (СБ) ПНР, мала відповідну техніку й дізнавалася про їхні операції. Вона опанувала методику й техніку операцій СБ, і це допомогло уникнути викриття «Солідарності, що бореться» і навіть знешкодити завербованих агентів у власному середовищі, а також стежити за працівниками СБ, дізнаватися їхні кон­­такти, номери автомобілів тощо. У Вроцлаві й Труйместі вдалося залучити до співпраці навіть офіцерів СБ й отримувати від них цінну оперативну інформацію. 
Від 26 червня 1982 року трансляції радіо SW з’являлися в ефірі несподівано, на чверть перекриваючи популярні офіційні радіотрансляції. Почути їх могли ті, хто був заздалегідь поінформований про частоту й час. Ефіри записувалися в законспірованій студії і транслювалися з дахів веж, щоб збільшити досяжність. 
Велику допомогу «Солідарності, що бореться» запасними частинами, необхідними для складання передавачів, надавали друзі з Австрії та Західної Німеччини. Найбільша активність радіо була в Познані, а також у Щецині, Лодзі, Битомі. Цікаво, що одна трансляція була здійснена у Львові. А остання транс­ляція відбулася у Вроцлаві в квітні 1990 року. 
У середині 1980-х з ініціативи Піотра Глебовича з’явилась ідея створити автономний східний підрозділ SW під керівництвом його та Ядвіґи Хмельовської. Спочатку контакти було налагоджено з литовською опозицією: «Саюдісом», Лігою волі Литви. Тамтешні політв’язні дали адреси опозиціонерів з інших республік, із якими сиділи в таборах, і так розпочалася широка співпраця. Важливим підсумком цієї роботи стало створення координаційного центру «Варшава-90» за участю представників національно-демократичної опозиції з республік СРСР. 14 грудня 1990-го Маніфест «Варшави-90» підписали опозиційні партії та організації України, Польщі, національного руху кримських татар, Литви, Латвії, Естонії, Молдови, Казахстану, Болгарії, Румунії. Засновано Східний фонд «Вєдза», що збирав кошти, а також забезпечував друкованою технікою, що потім пересилалася до СРСР. Ідеї міжнаціонального порозуміння та налагодження партнерського діалогу прийняли також численні товариства співпраці в Лондоні, Парижі, Канаді, США, Німеччині. Значну роль у цьому відіграла українська діаспора.
Українська Гельсінська спілка утворила свої закордонні представництва у США (Микола Руденко, Надія Світлична), Франції (Леонід Плющ) і сприяла формуванню нової філософії цієї співпраці. Зокрема, налагодження дружньої взаємодії з польською «Солідарністю» стало запорукою потужної підтримки державницьких прагнень України. Від УГС естафету співпраці перейняв Народний рух України. Тому Польща стала першою країною, яка після Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року визнала державну незалежність України. При цьому представники польських політичних еліт 1990–2000-х (навіть якщо вони репрезентували посткомуністичне середовище, як, наприклад, Александр Квасневський) сповіду­вали сприятливу для України доктрину Єжи Ґедройця у межах згаданої максими «без вільної України немає вільної Польщі».

—

Піотр 
Глебович 
Співпраця триває до сьогодні. Ми зустрічаємося на міжнародних конференціях, співпрацюємо в кризових ситуаціях (агресія Росії в Грузії та Україні). Намагаємося також впливати на суспільства в справі подолання шкідливих історичних стереотипів, які відштовхують наші краї один від одного. Усвідомлюємо, що ці стереотипи часто роздмухують сили, пов’язані з Кремлем. Ми не молоді, а тому прагнемо залучати до співпраці молодь, щоб наша справа мала продовження.

—-

Богдан Горинь
Навесні 1988 року В’ячеслав Чорновіл (ініціатор), я та мій брат Михайло Горинь стали засновниками першої опозиційної до КПРС-КПУ політичної організації під камуфляжною назвою Українська Гельсінська спілка. Написана нами програма «Декларація принципів» дістала поширення в областях України й стала основою для заснування обласних організацій УГС. Правозахисну назву «УГС» для політичної структури було обрано спеціально з метою захисту організації світовим співтовариством у разі репресивних дій КГБ. 
Для популяризації Української Гельсінської спілки за кордоном і запозичення досвіду боротьби за незалежність я як голова базової й найчисленнішої Львівської обласної організації УГС був зацікавлений у налагодженні контактів із діячами авторитетного громадсько-політичного руху в Польщі «Солідарність». Скориставшись запрошенням близьких мені людей, упродовж місячного перебування у Варшаві (з 20 червня по 22 липня 1989-го) я мав нагоду зустрітися з лідерами «Солідарності»— громадськими діячами й членами польського парламенту. Була можливість виступити з доповідями перед політичними та релігійними діячами — членами дискусійного клубу, представниками парламентської опозиції, розповісти про політичну ситуацію в Україні, про УГС та її ненасильницькі методи боротьби за розбудову Української держави. Gazeta Wyborcza, головним редактором якої був відомий політик Адам Міхник, взяла в мене інтерв’ю, яке 10 липня 1989 року надрукували під назвою «Chcemy być niezawisłym państwem» («Хочемо бути незалежною державою»).
Основою мого порозуміння з польськими опозиційними політиками та представниками громадськості стало дотримання непорушної засади не зачіпати складних питань історії (залишити їх для істориків), а говорити про нинішні та майбутні відносини між українською й польською спільнотами, між українськими й польськими громадськими та політичними діячами. Таку принципову позицію підтримали видатні польські політики Яцек Куронь, Адам Міхник, Броніслав Ґеремек та інші, з якими контакти продовжилися, коли я після перемоги на виборах до Верховної Ради тодішньої УРСР працював заступником голови Комісії у закордонних справах. Організована мною конференція українських і польських депутатів, що відбулася в Яблонній (неподалік Варшави), заклала основи подальших українсько-польських міжпарламентських відносин. Із Яцеком Куронем і Броніславом Ґеремеком мені не раз випадало зустрічатися в Києві та Варшаві.
Після того як я побував у Варшаві й зустрівся з лідерами «Солідарності», аналогічну поїздку здійснили ще два засновники УГС: Михайло Горинь і В’ячеслав Чорновіл.

—

Олесь Шевченко
Герої-підпільники польської «Солідарності, що бореться», а нині відомі журналісти-міжнародники Ядвіґа Хмельовська і Піотр Глебович тісно співпрацювали з нами від 1989 року. Ми мали десятки зустрічей у колі SW у Польщі. Глебович тримав заборонений синьо-жовтий прапор під час мітингу УГС на площі перед Республіканським стадіоном, Ядвіґа підтримувала наших студентів у Революції на граніті. Обоє вони стали почесними членами УГС, а я мав честь одержати від президента Леха Качинського одну з найвищих державних нагород — Командорський хрест. Наша співпраця успішно триває. Ми мало не щороку зустрічаємося на міжнародних конференціях у Польщі та Україні. Піотр Глебович провів документальну фотовиставку в Києві та Івано-Франківську пам’яті трагічної загибелі цвіту польської нації під Смоленськом.

——

Про автора: кандидат історичних наук, доцент, головний спеціаліст наукового відділу Управління наукового забезпечення  політики національної пам’яті Українського інституту національної пам’яті