«За тих, хто сидить, та за тих, хто сяде» та інші настрої Каталонії

На вулицях Жерони — непроголошеної вотчини каталонських незалежників — відносний спокій. Поліції не так багато, на французько-іспанському кордоні — жодних контролів. Поза тим, повітря міста сповнене прихованою тривогою. Балкони житлових будинків рясно обвішані каталонськими прапорами. Де-не-де, досить рідко, можна побачити й знамена іспанської корони. Приблизно в пропорції один до ста.

Під мерією старовинного міста на сто тисяч мешканців — невеликий мітинг. Його учасники тримають плакати з вимогами звільнити політичних в’язнів та забезпечити свободу Каталонії. “Ми стоїмо за тих, хто зараз за ґратами, а також за тих, хто неодмінно сяде,” – пояснює миловида жінка років сорока. “Нема сумнівів, що Мадрид посилюватиме політичний тиск, – долучається до розмови старший чоловік із жовто-червоним прапором у руках. – Не сумнівайтеся, франкізм не вмер. Він лиш зачаївся, побоюючись Брюcселю.”

До мітингуючих виходить заступник мера. Він повідомляє, що восьми заарештованим членам уряду автономії загрожує до 10 років в”язниці, і що Мадрид хоче діяти виключно з позиції сили: “Нічого нового.” Приблизно дві сотні осіб в один голос промовляють: “Біска Каталунія” (най живе Каталонія) та співають «el Segador» – національний гімн. “Гарно вдаримо косою, гарно вдаримо косою”, – лунають голоси, сповнені притлумленим сумом. “Так хотілося б, аби знайшлася формула мирного, цивілізованого розлучення, за прикладом Чехії та Словаччини, – веде далі немолодий чоловік з прапором. – Але реалістичніше готуватися до гіршого. Я — готовий до гіршого.”

Читайте також: Каталонська криза: Вибори як компроміс

Якщо стосовно права каталонців на власну долю більшість мешканців міста, як виглядає, не мають сумнівів, щодо методів, що їх обрало політичне керівництво парламенту Каталонії, згоди немає. “Контекст грає не на нашу користь, – вважає Жорді, власник невеличкого кафе над річкою Тер, у п”яти хвилинах від мерії. – Карлес Пуджемонт надто поспішає. Куди, навіщо? Не було зроблено ніякої роз’яснювальної роботи з-поміж тих, хто вагається, хто не має політичної свідомості, хто оселився на наших землях після того, як Франко виштовхнув з батьківщини, під загрозою смерті, тисячі й тисячі автохтонних каталонців. Моя земля має право на свободу. Але ж не будемо забувати, що внаслідок колонізаторської політики Іспанії  половина нинішніх мешканців Каталонії — не ми. Новоприбулим байдуже до автентичної культури краю, нашої старовинної мови, а деяким — навпаки, все це навіть заважає почуватися тут удома. Що робити, коли демократія визнає легітимність лише за більшістю? Переконувати. Не втрачати надії. Тяжко працювати та казати, що з нами — правда. Чи зробив це Пучдемон? Якби ж то…”

На вузенькій середньовічній вуличці, що веде до храму Святої Марії — не численна, але дуже гамірна процесія. З півтора десятки молодих людей щодуху гатять накривками по каструлях, скандуючи: “Свободу Каталонії!”, “Свободу ув’язненим — ми хочемо бачити їх удома!”. Це – “каструляда” – поширена місцева форма вуличного протесту, що існує в регіоні з давніх давен. “Ми ходили голосувати на референдум, що його не визнав Мадрид, підемо також на вибори 21 грудня, – каже Сільвія, офіціантка з кафе навпроти храму. – “Каструляда” закликає до солідарності з тими, хто не побоявся ризикувати. Іспанський прем”єр Рахой все робить, аби навіть помірковані каталонці ставали радикалами. Я не довіряю цьому політику й не хочу залежати від його зарозумілості.”

Від смерті Франко, себто з того часу, як Іспанія демократизувала свою політичну практику та державні інституції, каталонці повільно, але впевнено просувалися до все більшої й більшої автономії. Вони рухалися до мети настільки мирно, послідовно, продумано, що тривалий час каталонців ставили за приклад баскам, значно радикальнішим у методах виборювання своїх прав та свобод. “Останні вибори, що були здійснені в цілковитій згоді з демократичними стандартами, відбулися у вересні 2015 року, – каже Мішель Юбес, журналіст каталонського походження з французького міста Перпіньян. – Сувереністи набрали тоді 47%. У каталонському парламенті вони змогли забезпечити собі доступ до влади лише у союзі з ситуативними незалежниками з “Кандидатури народної єдності” (CUP). Упродовж двох років Пучдемон не припиняв загострювати взаємини з Рахоєм та обіцяти своїй групі підтримки незалежність малою кров”ю, самим фактом проголошення. Послухати його — то варто нахилитися, аби її взяти! Згодом невиконаних обіцянок стало так багато, що Пуджемонту не залишилося нічого іншого, як визначити дату. Далі ми знаємо: невизнаний референдум та поліцейська брутальність у відповідь. Ситуація цілком передбачувана, зважаючи на легковажність Пучдемона та затятість Рахоя…”

Читайте також: Каталонська криза. Програли всі

На вулицях Жерони — багато розмов та мало усмішок. День видався теплим, тож чимало мешканців міста насолоджуються золотою осінню та обмінюються думками: що робити й чого чекати? Ніхто не знає, як виходити з юридичного глухого куту, в якому опинилася провінція. З одного боку — право націй на самовизначення, з іншого — іспанська конституція, яка, певне, не ідеальна, але ж легітимна. Той факт, що керівник Женералітата зі своїм близьким колом подався до Брюселю, непокоїть багатьох, зокрема — й прихильників суверенітету.

“Вони зайшли надто далеко, – непокоїться Анна-Марія, вчителька музики в одному з коледжів міста. – Сподіваюся, нашій політичній еліті вдасться досягти поставленої мети, інакше черговий шанс на відновлення незалежності буде змарновано. Анна-Марія згадує, що каталонці, за всю свою не таку й коротку історію, проголошували республіку аж п”ять разів: у 1641, 1873, 1931, 1934 та оце зараз. “За кожним разом всі наші республіки тривали від кількох днів до декількох місяців, – сумно зауважує шкільна вчителька. – Чи нам пороблено? Або ж ми хронічно не вміємо користуватися сприятливими моментами та весь час наступаємо на ті самі граблі? Мрія про власну республіку, що триває через віки, — один з найпотужніших рушіїв каталонського визвольного руху. Каталонці в кращому випадку з іронією ставляться до іспанського короля. Сьогодні ця монархія, на мою думку — не більше, ніж недоречний анахронізм, до того ж відновлений одіозним Франческо Франко. Каталонцям не потрібний король. Питання — як грамотно його позбутися?”

Мешканці Жерони розповідають, що під час референдуму місцева поліція практично не заважала здійснювати голосування. Жорстокостей припускалися загони, надіслані спеціально з Мадрида. “Ми голосували в шкільному спортивному залі, – згадує Магдалена. – Прийшов поліцейський, мій сусід, з офіційним папером у руках, та запитав: “Чи можу я знати, що тут відбувається?” Усміхаючись, я відповіла, що тут не відбувається нічого. Сусід чемно запитав: “Я можу зайти?” Йому відмовили, і він не наполягав. Лиш уточнив: “Можу я бачити відповідального?” Нас було сім осіб на виборчій дільниці. “Ми всі відповідальні!” – сказала я. Поліцейський посміхався і пішов. Це так по-каталонськи! Без насильства, з гумором, але — не відступаючи від поставленої мети.”

Читайте також: Каталонія. Режим тиші

Питання ідентичностей, в будь-якому куточку земної кулі, завжди було, є і буде одним з найчутливіших. “Співіснування каталонців та іспанців ніколи не було щасливим, – замислено промовляє Жан-Батіст, відсьорбуючи міцного місцевого пива. – Щойно виникає непорозуміння, згадуються старі образи, ятрять давні рани, що ніби мали б давно зажити… “Розмовляйте по-християнськи!” – осмикував нас шкільний вчитель, щойно помічав, що діти на перерві спілкуються каталонською. Чому по-християнськи, ми ж ніби не буддисти? Бо тим наголошував, що серед каталонців було чимало анархістів-безбожників, аби вказати на нашу другосортність — і це на нашій землі!”

Як і багато народів, які в той чи інший період своєї історії втратили державність, але не ідентичність, каталонці можуть годинами переказувати свої образи на Іспанію. Варто лише спитати. Атмосфера в автономії сильно нагадує Київ початку 90-го року, коли на перші рухівські мітинги більше ста осіб не збиралося. Люди живуть передчуттям змін: доволі сильним, тривожним та поки що сповненим густого туману. Всі розуміють одне — невимушено відіграти назад, ніби нічого не сталося, вже не вийде. І Мадрид, і Барселона мусять шукати порозуміння, аби уникнути найгіршого. Це буде важко: шлях до мирного розв’язання конфлікту не прописаний у жодних юридичних документах Іспанії. Стара європейська демократія складає нині черговий іспит на життєздатність. Вона доведе свою спроможність, якщо зуміє, враховучи новий контекст, заново вигадати себе без кровопролиття.