У цій будівлі ніби зупинився час. Старезні мури, що почали будуватися в XІІІ столітті, бачили й селянські бунти, і Французьку буржуазну революцію, і дві руйнівні світові війни. Але, мабуть, фундамент Дентевіля закладався під щасливою зіркою. «Замок майже не зазнав руйнацій, – розповідає Тижню маркіза Антуанетта де ла Віль Боже. – Григір Орлик, коли приїздив сюди перепочити після збройних кампаній, бачив майже те саме, що сьогодні споглядаєте ви, – ті самі вежі, брами, алеї, стіни…»
Її чоловік, непрямий родич та спадкоємець Орликів Анрі де ла Віль Боже, додає: «Наш замок не мав стратегічного військового значення, хоч і був збудований на місці колишньої фортеці. В селі Дентевіль, що розташоване поруч, у кращі часи жили зо три сотні осіб. Нині тут до шести десятків постійних мешканців. Що в революцію, що в Першу й Другу світові війни тут зламали кілька дверей і шаф та й годі. Архіви збереглися повністю, і серед них – перев’язаний мотузкою пакет із документами Григора та його дружини».
Похресник Івана Мазепи та дружини генерального судді Василя Кочубея, згодом кавалер ордена Хреста св. Людовіка, шведського військового ордена Меча й польського ордена Білого Орла, у перші роки іміграції він жив із батьком при дворі монарха Швеції, служив у шведській і саксонській королівських гвардіях. По смерті Карла ХІІ українська політична еміграція стала почуватись у Стокгольмі небажаною. Родина вирушила до Польщі, звідки Пилип Орлик подався до Туреччини. Григір пристав на службу до саксонського, пізніше польського двору, а згодом – на королівську дипломатичну. Його відряджали і до кримського хана, і до турецького султана, і до інших правителів. Найславетнішою місією, мабуть, було повернення на польський трон у 1733 році короля Станіслава Лещинського.
«У ті часи, коли народження визначало все, він зумів зробити яскраву дипломатичну кар’єру виключно завдяки власним здібностям, – зазначає в розмові з Тижнем Ірина Дмитришин, авторка книжки «Григір Орлик, український козак на службі в Людовіка XV», що вийшла французькою мовою у видавництві L’Harmattan. – У тогочасному ієрархізованому суспільстві вигнанець та емігрант Григір Орлик спілкувався з міністрами та королями, долучався до великої політики й безперестанку, коли відкрито, а коли завуальовано, нагадував про «ярмо, під яким стогне козацька нація». Григір Орлик – це один у полі воїн. Людина, яка домагалася «свободи козацької нації» в ім’я спокою Європи».
Про секретні місії, які доручав французький король дипломату з особливих доручень, можна було б зняти пригодницький фільм. Григорові Орлику випадало перевтілюватися в торгівця й лікаря, в слугу й прочанина. «Мій дід і тато багато про нього розповідали, – згадує Анрі де ла Віль Боже. – Це була така трохи міфічна особистість. Але знали про нього зовсім мало. Що не був французом, не належав до родів, на ті часи відомих… Напевне його місія – секретний агент на королівській службі – була для Григора єдиною можливістю вижити».
Ніхто не знає, яку насправді зовнішність мав Григір Орлик. Автентичного портрета не збереглося. Документи, писані рукою легендарного українця, – майже всі французькою. Українською – лише хресна посвідка. Більшість записів – чернетки листів, які син автора першої української Конституції розсилав сильним світу цього. У листі до кардинала де Флері у 1741 році він відстоював «беззаперечне право козацької нації на Україну, узурповану росіянами, чиї привілеї та свободи упосліджені, і ярмо, яке їй накинули, стає дедалі нестерпнішим». У іншому документі наголошував: «Збіг інтересів Швеції з Королівством Польським та Османською імперією, користь, яку вони змогли вже здобути зі зв’язків із козацькою нацією, та сприятливі умови, що склалися сьогодні, переконують мене, що мій батько не міг би сподіватися кращої нагоди знову засвідчити свою вірність Його Величності та іншим володарям, які хотіли б побачити Росію послабленою».
Весь час то у військових експедиціях, то в секретних місіях, Орлик довго залишався самотнім. Із Луїзою-Оленою Ле Брюн де Дентевіль одружився в 45 років, у 1747-му. Потому в замку Дентевіль Григір прожив 12 своїх останніх років життя. Дітей подружжя не мало. «Не виключено, що мадам де Дентевіль була лиш прикриттям для зручності його секретних місій», – припускає Ірина Дмитришин.
Подружжя нинішніх господарів замку пригадує, що Григором Орликом цікавилися кілька українських дослідників. «З архівом працювали історики Ілля Борщак та Орест Субтельний, письменниця Анна Шевченко, – перелічує маркіз. – Усі сподівалися знайти «Вивід прав України», який, за версією Іллі Борщака, Орлик розсилав керівникам європейських держав. Нікому знайти цей документ не пощастило».
«Діяльність Григора Орлика доводить, що розуміння належності українських гетьманських земель до західної цивілізації, на противагу «варварському» Сходу, було нормою у ХVІІІ столітті, – вважає Ірина Дмитришин, чия книжка «Григір Орлик, або Козацька нація у французькій дипломатії» виходить цього року у видавництві «Темпора». – Особисто мене зачіпає факт боротьби в безнадійних умовах. Адже він не міг не усвідомлювати марності своїх зусиль! Але, як казав у творі Едмона Ростана Сірано де Бержерак, один із найкращих персонажів французької літератури, боротися, коли знаєш, що не досягнеш мети, ще шляхетніше. Не можна змагатися тільки тоді, коли певен успіху. А отже, треба завжди боротися за ідеали й за свої ідеї, якщо усвідомлюєш їх правоту. Григір Орлик уособлює для мене здатність захищати свої переконання, не зважаючи на обставини. Він заслуговує на нашу шану й на те, щоб його ім’я знали прийдешні покоління. Це одна зі світлих постатей української історії».