То вже потім, виправдовуючи свої психологічні та інші розлади, ниці думки та вчинки, людина перетворює ці істини на що їй заманеться. Витворює вигадливі конструкції, наводить зарозумілі аргументи, шукає тільки їй збагненні й потрібні пояснення, перетворюючись в результаті на помийну яму. Але мати від того не перестає бути матір’ю, ворог – ворогом, а війна – війною. Хоч називай її гібридною, хоч АТО, хоч футбольним матчем. Усе це чортівня.
Можна скільки завгодно клеїти дурня і вдавати із себе хтозна-що, але рано чи пізно життя розставляє все на свої місця і змушує визначатись. Особливо, коли ставки зашкалюють і ціна перевалює за межі здорового глузду. Коли на бруківку падає мертвий друг, брата привозять додому в труні, а над головою зависає чийсь, хай навіть гібридний чобіт і ляскає затвор зовсім не гібридного автомата, вікна розлітаються від осколків, а сусідній будинок перетворюється на купу цегли, тоді навряд чи захочеться продовжувати забави. Забутися – так, сховатися, втекти, але не грати в піжмурки. Бо виявляється, що жодна суєта не має значення, що найціннішими бувають лише прості, банальні речі: мама, діти, життя, склянка води, тепла ковдра і скибка хліба.
Війна мала б змінювати. Кров мала б усе розставляти на свої місця. Особливо, коли тече ріками. Коли її забагато, все затерпає, відчуття притуплюються, але тим і відрізняється людина, що горе, хоч би яке воно було, хай навіть чуже, не здатне перетворити її на звіра. Це в ідеалі. А насправді все значно огидніше. У кожного свої розуміння добра, відчуття прекрасного й навіть справедливості. Хтось залишає вдома шістьох дітей і йде захищати Батьківщину, а хтось, попиваючи віскі, спокійнісінько краде в цих і багатьох інших дітлахів їхнє майбутнє, виміряне мільйонами, мільярдами, чи хай навіть життям батька, яка різниця. І що цікаво, йому за це нічого не буде. Принаймні в нашій країні, де звикли карати тільки тих, хто невдало перейшов комусь дорогу.
Це дивовижа, але ми таки найунікальніша спільнота на планеті Земля. Тільки ми в час війни примудряємось не розривати з ворогом відносини, продовжуємо торгівлю з ним. Коли нашу землю розривають вибухи з його гармат, а танки перемелюють кістки наших хлопців, наш президент не гидує виробляти на його території, в самому ворожому лігві, смачненькі шоколадні цукерки. Це фантастика, але у наших містах, які вже нині є потенційними цілями для бомбардувань, а завтра можуть перетворитися на руїни, спокійненько, без жодного страху ходять і заробляють гроші ворожі агенти, натхненники й організатори цієї війни, її спонсори, або й просто тварини, які по горло в крові. З якою метою все це відбувається годі здогадатись. Рік триває війна, а їх навіть ніхто не забажав полякати, не кажучи вже банально за всіма правилами здорового глузду, закрити в холодну, хоча б із метою звичайної безпеки.
Можна списувати все це на непрофесійність чи недолугість, неготовність і недосконалість, на що завгодно, хоч на магнітні бурі, але визначатися таки доведеться. Неможливо постійно жити в стані абсурду, платити за це тисячами життів своїх найкращих дітей і ставити експерименти на власному майбутньому.
Є прості запитання, на які мусимо дати такі самі прості відповіді. Вони не стосуються планів ворога й тактико-технічних характеристик зброї, не йдеться навіть про кількість цієї зброї та швидкий обвал гривні на міжбанку. Питання лише в тому, навіщо все це здалося нам самим. Що таке Українська держава і чи потрібна вона тут комусь у принципі? За що гинуть хлопці, доки їм іще бути гарматним м’ясом і чи взагалі варто це робити? Чи є, зрештою, в нас хоч якесь майбутнє і, якщо є, чому ми нічого не робимо, щоб воно було світлішим за могилу?
Читайте також: «Донецькі» запитання до влади
Життя не може бути прожите для годиться, кров людей не повинна перетворюватися на статистику, а святим неможливо стати, змінивши костюм, партквиток чи підписавши явно не мирний договір. Є цінності, які не піддаються обговоренню й тим паче купівлі-продажу. За них прийнято боротись, і їх треба сприймати такими, як вони є, бо інакше не буває. Батьківщина – це Батьківщина, нею не торгують, її не зраджують, на ній не заробляють. У війні перемагають або програють, і для того, щоб перемогти, не торгуються. Ворогів знищують, убивць і злодіїв садять, а не п’ють із ними за столом каву. У великих злодіїв спочатку відбирають награбоване, а потім усе одно їх садять, а не обирають народними депутатами чи відпускають під заставу. Державу, хоч як це дивно, будують, а не обкрадають. Малюють проект, домовляються, яка вона має бути, щоб усім у ній жилося комфортно, як у власній хаті, і крок за кроком, цеглинка за цеглинкою зводять стіни, покривають дах, ставлять паркан від злодіїв і садять у брамі злого великого пса. Пса також годують спільно, бо ж голодний він ні до чого. Кому так не подобається – беруть за комір і викидають із подвір’я геть: світ широкий. Хата без стін не стоятиме, в ній як мінімум холодно й не буде на що сперти дах. Якщо вкрасти цемент, то піском цеглу не зліпиш, якщо вкрасти паркан і пса, то злодії та сусіди не дадуть спокійно жити. Коли сусідам щось не подобається, всі разом виходять із хати й пояснюють, що вони не праві, наводять потрібні аргументи. Якщо в будинку заводяться таргани, миші чи блощиці, їх позбуваються в будь-який доступний спосіб. Начебто все просто і зрозуміло, не треба нічого ускладнювати, аби лиш бажання. Тільки-от із бажанням проблема.
У будь-якому випадку варіантів небагато, часу обмаль і визначатись таки доведеться. Або ми є, або нас нема. Якщо другий варіант не влаштовує, будь ласка, до роботи, бо все тільки починається. І не треба розводити соплі, оглядатися на інших, слухати, хто що скаже, як подивиться й чи не образиться. Ніхто ж не ображається, коли ви закопуєте в землю своїх друзів, не маєте що їсти або ж вашу хату руйнують ворожі стрільна задля розваги якогось придурка. Хай висловлюють стурбованість і занепокоєння – Бог усіх розсудить. А нам наразі своє робити бо, як не крути, своя сорочка, таки найближча до тіла.