• наголошуємо на визначальній ролі держави у формуванні амбітної стратегії розвитку культури і художньої творчості в Україні;
• вимагаємо глибокої реформи Міністерства культури з метою запровадити нові методи роботи з турботою про результат та відповідно до європейських норм;
• вимагаємо адаптації та модернізації
законодавчого забезпечення, щоб створити митцям, інтелектуалам і письменникам умови, необхідні для творчості, дискусій, обміну, захисту їхніх творів та утвердження статусу, і дати змогу культурним установам (театрам, операм, кінотеатрам, музеям, галереям тощо) функціонувати в стабільних рамках, сприятливих для їх економічного процвітання;
• закликаємо політиків країни, зокрема кандидатів, які братимуть участь у майбутніх виборах до парламенту, відвести у своїх програмах пріоритетне місце сприянню українській культурі в усіх її складових і на всій території країни;
• стверджуємо, що індустрія культури становить окремий сектор економіки, а отже, теж створює багатство і робочі місця;
• вимагаємо створення національної програми захисту культурної спадщини та її популяризації;
• вимагаємо від державної влади суворої та ефективної боротьби з незаконним електронним поширенням художніх творів і захисту авторських прав в інтернеті;
• прагнемо створити комісії в складі компетентних професіоналів для формування пропозицій у таких царинах, як розвиток книгодрукування в Україні, підтримка сучасної художньої творчості, меценатство в культурі тощо;
• вимагаємо скликати в недалекому майбутньому генеральні штати культури в присутності авторитетних іноземних представників і по-новому визначити участь державної влади у функціонуванні сектору культури, надати цьому сектору великого національного значення…»
Французи, як відомо, полюбляють нескінченно дебатувати, дискутувати і виголошувати величні декларації. Рядки, наведені вище, теж не виняток. Звісно, не мені як іноземцеві годиться брати слово замість українських митців і закликати до мобілізації. Але я знаю Україну вже 15 років і мав щастя працювати тут поруч із людьми, які творять культуру. Мій висновок суворий: бажання є, а от уміння й динаміки загалом немає. Як можна уявити, що така велика країна, як Україна, – велика своєю історією, кількістю населення, територією, – фактично стоїть осторонь від міжнародних культурних течій? Як можна виправдати факт, що тільки жменька представників культури має аудиторію за кордоном? Який образ створює ця держава для себе, для майбутніх поколінь, для світу?
Брак уваги до культури і культурної політики призводить до разючого відставання на шляху до пробудження свідомості. Розвиваючи людину і суспільство, не можна покладатися тільки на працю на заводі та футбол.
Отже, пора. Пора всім митцям і всім «творцям культури» схаменутися. Пора замислитися над подіями, політичними постановами і мистецькою панорамою, яку пропонує Україна. Країна має великий козир: місцева сцена ще й досі значною мірою уникає норм і принципів, які – інколи аж занадто – визначають культурні ініціативи в Європі. Треба вміти зробити ставку на свіжість і спонтанність, характерні для «землі», яку ще необхідно відкрити. Знайти вихід тут, як і в інших царинах, можна лише колективно. Великі представницькі збори дали б змогу закласти підґрунтя нових відносин довіри між державною владою і діячами культури. Хто ступить перший крок?