Оголошення Гілларі Клінтон про намір балотуватися на посаду президента США навряд чи здивувало б більшість американців. Вона давно вже приглядається до найвищої посади. У 2008-му їй майже вдалося виграти перегони, а зараз її кандидатура багато в чому сильніша. Подружжя Клінтон створило величезну передвиборну машину. І щойно Гілларі заведе цей механізм, як він почне відкрито засмоктувати пожертви, видавати на-гора відеоролики й чавити суперників. Дехто вважає, що її не спинити: ірландська букмекерська контора Paddy Power оцінює шанси Клінтон оселитися в Білому домі у 91%.
Але спокійно. Минулого разу здавалося, що вона переможе, але цього не сталося. За місяць до кокусу в Айові у 2008 році Гілларі випереджала інших демократів на 20 пунктів у національних рейтингах, але таки програла молодому сенаторові з Іллінойсу. Її кампанії бракує вогника, хоч вона дисциплінована і старанна. Цього разу поки що не видно жодного серйозного кандидата, який зміг би конкурувати з нею в номінації від Демократичної партії, але час іще є. На праймериз громадяни хочуть бачити вибір, а не коронацію. А зараз важко сказати, який вигляд матиме Клінтон порівняно з можливим номінантом від республіканців, не останньою чергою тому, що для всіх секрет, хто це буде. Діапазон претендентів обіцяє бути широким, від запального Теда Круза до врівноваженого Джеба Буша. 7 квітня вступив у битву Ренд Пол, критик воєн за кордоном і обамівської «держави нагляду». І все-таки Клінтон починає перегони фавориткою, тож варто поставити запитання: що вона представляє?
Життя в літаках та інформаційна робота
Прибічники Гілларі говорять про її компетентність і досвід. На посаді державного секретаря вона налітала майже мільйон миль і відвідала 112 країн. Якщо за час президентства Клінтон десь у світі станеться криза, цілком може бути, що вона вже побувала там, дістала відповідний лікнеп і попила чаю з місцевими владоможцями. Цим не похвалиться ніхто з інших кандидатів від жодної з партій.
Крім того, вона найкраще розуміє Вашингтон. Вісім років була довіреною порадницею свого чоловіка – президента, який збалансовував бюджет і домагався згоди двох політсил для реформування соціальної системи та на користь відкритої торгівлі в Північній Америці. Опісля, вже в ролі сенаторки, Клінтон узяла собі за звичку слухати і працювати з членами верхньої палати з обох фракцій, через що деякі республіканці публічно покаялися в тому, що раніше вона їм не подобалася. Президент Гілларі Клінтон могла б краще домовлятися з конгресменами й від них, і від демократів, ніж це робить нині Барак Обама. Певно, була б стараннішою.
Але яка її кінцева мета? Як на політика зі стажем у чверть століття, її погляди дивовижно важко розшифровувати. У зовнішніх питаннях вона називає себе й не реалісткою, і не ідеалісткою, а «ідеалістичною реалісткою». У нещодавно опублікованих спогадах Гілларі хвалить «американську модель вільних ринків для вільних людей». Але лівим каже: «Хай ніхто не розповідає тут вам, мовляв, робочі місця створюють корпорації та компанії» (згодом хтось із її помічників зауважив, що вона говорила в контексті податкових пільг для корпорацій). Погляди деяких кандидатів можна зрозуміти, подивившись на їхніх радників, але в Клінтон їх сотні, у тому числі світила від кожної демократичної фракції. Колишній колега, сенатор від штату Нью-Йорк Чарльз Шумер назвав її «найзагадковішою людиною в житті».
Критики Гілларі із правого боку побоюються, що вона може бути спраглою керування етатисткою. («Дай їй дюйм влади – і вона забере її всю», – застерігає агітаційний значок.) Лівий фланг наляканий її близькістю до Волл-Стрит (за прогнозами, кампанія Клінтон збере $1 млрд пожертв), віддаленістю від життя простих американців (вона мешкає в губернаторському особняку від 1979 року) і «яструбиною» політикою (підтримала вторгнення в Ірак). Можливо, істина десь посередині – поміркована стриманість? Цей образ підходить їй більше, ніж, скажімо, Елізабет Воррен або Мартіну О’Меллі – двом потенційним суперникам-демократам, безжальним до торгівлі та банків. Але виборцям потрібно знати більше.
Коли Клінтон востаннє представляла детальний економічний план під час кампанії 2008 року, вона обрала позицію дещо лівішу, ніж була в її чоловіка в 1990-х (наприклад, менше інтересу до угод про зони вільної торгівлі), і дуже схожу до тієї, яку зрештою зайняв Обама (і справді, його реформа системи медичного страхування Obamacare більше нагадує її план, ніж його). Відтоді світ змінився, і демократи запекло сперечаються, як зменшити нерівність без шкоди для економічного зростання. Центр американського прогресу – одна з аналітичних груп, до чиєї думки прислухається Клінтон, – нещодавно оприлюднив список заходів для підтримки так званого інклюзивного капіталізму. Там міститься чимало розумного, як-от сприяння інвестиціям в інфраструктуру та розширення субсидій на заробітну плату малозабезпеченим працівникам; кілька ідей з інтригою, наприклад сприяння «професійним радам», які мають зблизити робітників і керівництво підприємств, а також деякі сумнівні ініціативи, як-от нарощення потенційних іпотечних субсидій і створення «штучних» робочих місць для молоді. Що із цього схвалила б Гілларі? Було б непогано знати хоч якісь подробиці.
У контексті зовнішньої політики сильною стороною Клінтон називають те, що вона буде жорсткіша за Обаму. Вона підтримала його пропозицію збільшити контингент в Афганістані, але не погоджувалася з терміном дії, який він установив. Закликала його озброїти неісламістських повстанців у Сирії — він не наважився. Докоряла йому через неспроможність знайти кращий засадничий принцип для зовнішньої політики, ніж просто «не робити дурниць». Проте в неї залишається багато прогалин. Наприклад, чи могла б Гілларі, на її думку, укласти вигіднішу ядерну угоду з Іраном? Водночас чимало іноземців були б раді бачити американського головнокомандувача, щиро зацікавленого в тому, що діється за кордонами США.
Таємничість і привілеї
Скептиків турбують іще два моменти стосовно Клінтон. Дехто вважає, що вона не заслуговує на довіру. Прихильники цієї думки лише утвердилися у своїх переконаннях, коли виявилося, що на посаді держсекретаря Гілларі користувалася приватним сервером для власної електронної пошти, випускаючи лише ту кореспонденцію, яку вважала доцільною, а решту стирала. Інше побоювання, котре вона ніяк не розвіє, – династії не несуть нічого доброго, і це переважить будь-які потенційні здобутки Америки від обрання першої жінки-президента. Колишній кандидат на главу держави Ґері Гарт сказав в інтерв’ю журналу Politico, що Америці з населенням понад 300 млн осіб «не варто зациклюватися на двох родинах, які мають усі дані для того, щоб бути у владі». Кампанія ще не почалась, але якщо Клінтон хоче заслужити таку бажану посаду, вона має відповісти на певні запитання.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com