Щороку десь за пів години до оголошення Нобелівки з літератури я заходжу на ютюб, аби глянути чат до трансляції. Це не професійне середовище, просто народний полілог, де поруч із прокльонами Путіну та захопленням Ніколь Кідман звучать імена потенційних номінантів. Цього разу найчастіше вискакували прізвища Краснагоркаї, Муракамі і Кінґа. І з них лише один видавався реальним претендентом. Попри те, що я ніколи не вгадую лауреата, вчора в барі ми з друзями обговорювали саме Краснагоркаї. Я навіщось закли́кала не робити на нього ставок, бо ж «ніколи не вгадую». А це був, можливо, єдиний наш шанс заробити на угорцях. Обіцяю, останній жарт на цю тему: автор і справді збіса талановитий і на свою Нобелівку заслужив.
Хто він?
Ласло Краснагоркаї — угорський романіст, сценарист, букерівський, а тепер ще й нобелівський лауреат. Краснагоркаї відомий своїми постмодерністськими (тут суперечки тривають), меланхолійними (тут все беззаперечно) романами, серед яких — «Меланхолія опору» (1989), «Війна і війна» (1999), «Повернення додому барона Венкгайма» (2016). Одразу додам, що Краснагоркаї щастить із перекладачами: так він двічі поспіль, у 2013 і 2014 роках, забирав американську Премію за найкращу перекладену книжку (Best Translated Book Award). Перший автор, якому це вдалося, — і все завдяки зусиллям Джорджа Сіртеша і Оттли Мульцет.
Як і один з попередніх нобелівських лауреатів, австрієць Петер Гандке, Ласло багато працює із режисерами, а точніше із одним конкретним — майстром авторського кіно Белою Тарром. «Сатанинське танго», «Гармонії Веркмайстера», «Туринський кінь» — все це спільні роботи двох митців. Про що? Про крах попереднього ладу, музику й апокаліпсис. Як? Чорно-біло, новельно, повільно.
Синтез традицій та універсалізм
У юності Ласло не міг подорожувати через політичну неблагонадійність, тож компенсував це вже у зрілому віці: Японія, Греція, Штати, Італія, Іспанія, Китай і ще з десяток країн. Зараз Ласло мешкає здебільшого у Берліні, та колись він навіть встиг пожити у квартирі свого друга Аллена Ґінзберґа, дописуючи там роман «Війна і війна». Поетика Ґінзберґа вплинула на тексти Краснагоркаї, що він відкрито визнає. Серед інших літературних батьків — Франц Кафка і Микола Гоголь. Як і Кафка, Краснагоркаї любить локус задушливого маленького містечка. Як і Гоголь, постійно передчуває кінець світу. «Сучасний угорський майстер апокаліпсиса», — пише про нього С’юзен Зонтаґ. Ідеальний бльорб для обкладинки — думаю я.
Частина текстів Краснагоркаї створена під впливом східної традиції. Після того як Ласло кілька разів побував у Японії, з’явився роман «Сейобо, там, нижче» (2008) — сімнадцять історій про мистецтво, пошук досконалості і неодмінність втрати. Сейобо — японська богиня, в чиєму саду росте персикове дерево. Плоди з нього дарують чи то довголіття, чи то навіть безсмертя — втім, я вже казала про неодмінність втрати. «Краса існує. Вона перебуває за межею, де ми мусимо зупинятися; ми не здатні піти далі, осягнути й доторкнутися до межі, можемо лише визнати, що там, удалині, справді щось існує. Краса — це конструкція, складне творіння надії та вищого порядку», — пише нобеліат. Якщо простіше, краса недосяжна.
Апокаліпсис сьогодні, тепер, уже зараз
Одна з улюблених тем Краснагоркаї — апокаліпсис як тривалий повільний процес, якого ми часто не зауважуємо: «Апокаліпсис відбувається просто зараз», — переконаний письменник, а разом із ним і його герої. В одному з інтерв’ю нобеліат стверджує, що майбутнє ніколи не настає, вічно лишаючись на межі «ось-ось буде». Та й минулого немає, бо все, що ми вважаємо минулим, — це історії про події, які вже відбулися, а не самі події. У трилері «Основа для палацу» (2018) наратор проголошує, що реальність можна розглядати лише як безперервне руйнування і перманентну катастрофу, всередині якої ми живемо. Епіграф до роману «Гершт 07769» ще однозначніший: «Надія — це помилка». Серед типових романів Краснагоркаї — тексти про невеликі провійнційні містечка, таку собі східноєвропейську Йокнапатофу, де час плине циклічно, а завтра ніколи не настає — бо що? Правильно, бо апокаліпсис. Якби в літературі існувала премія імені пророчиці Кассандри, Краснагоркаї, гадаю, забрав би і її.
Як пише новий нобеліат?
Нобелівка Краснагоркаї — це продовження традиції нагороджувати кроскультурних письменників високої полиці. Його проза поетична і вишукана, лабіринтна і похмура. Він плавно переходить від філософських роздумів до міркувань про музику, свободу та вибір. Ласло пише довгими реченнями, адже крапка, як він вважає, належить Богові. Так весь роман «Гершт 07769» — нескінченне одне-єдине речення. В рецензії на роман «Меланхолія опору», американський прозаїк Гарт Ріск Геллберґ зазначає, що Краснагоркаї «взагалі відмовляється від відступів, створюючи високу стіну слів, щільний чорний лавовий потік шрифту». А потім додає, що романи Краснагоркаї зухвалі, вимогливі, з тих, що «не для пляжу». Як людина, яка на пляжі читала Пінчона, я проти такого визначення, але цілком погоджуюся із думкою про вимогливість тексту.
А що про нас?
Оскільки Україні доведеться ще почекати свого Нобеля (так, Сергій Жадан досі надто юний у свої 51), нас природно цікавить, що новий нобеліат каже і пише про українців. А він таки пише й каже. З-поміж останнього — оповідання «Ангел пролетів над нами» (An Angel Passed Above Us), що з’явилося у виданні The Yale Review у перекладі Джона Баткі. Це похмура історія про двох українських солдатів в бліндажі, що опинилися на межі життя і смерті, просто під густим обстрілом ворожої артилерії. Ховаючись від снарядів, солдат розповідає своєму важко пораненому товаришу про дива технологій і силу культури, переконуючи його, що медики ось-ось прибудуть і врятують їх обох. Культура, вважає оповідач, — це одна зі стратегій виживання, так само як кігті чи хвіст. А от чого нам бракує, на думку оповідача, — так це довгострокового мислення. Будуючи собор, наш предок знав, що, ймовірно, не доживе до його зведення й освячення, тоді як ми воліємо швидких результатів. Між рядків на повторі звучить та сама думка: попри фізичну загибель, можна здобути безсмертя у культурі. Раз у раз письменник попереджає, що високі технології не гарантують глибокої гуманності, тож варто лишатися на боці звичайної людини, адже вона «священна».
У розмові з британським письменником індійського походження Гарі Кунзру Ласло каже, що не може звикнути до брудної, гнилої війни, що триває на нашій території, хай до неї і почав звикати світ. Краснагоркаї жахається позиції Орбана, «майже безпрецедентній в історії Угорщини» і додає, що й уявити не міг, як угорське політичне керівництво обговорюватиме так званий нейтралітет у питанні російської агресії: «Що мається на увазі під словами “Це внутрішня справа слов’ян”?! — як висловився прем’єр-міністр Угорщини?! Як це може бути внутрішня справа, коли вбивають людей? І це каже лідер країни — країни, яка зазнавала постійних вторгнень протягом своєї історії. Серед інших, вторгнень з боку росіян. І ці росіяни — ті самі росіяни».
А що є українською?
Маємо переклад есеїв зі збірки «Світ іде» Олександра Вешелені. Чекаємо на переклад «Меланхолії опору», що невдовзі вийде у видавництві «Комора», також у перекладі Олександра.