«Я завжди був анти-американцем, от навіть студентом, але зараз, зараз! Бракує слів, щоб описати тобі свій гнів!» – знайомий аж зашарівся, так розхвилювався. Говорили ми про Трампа, європейську безпеку, війну в Україні та майбутнє Європи. «Це ж жах, наскільки ми залежні від американців, а вони нас хочуть взяти й кинути! Я як подумаю, що моє майбутнє залежить від того, як голосує якийсь бик з Каліфорнії, мені аж погано робиться!» – не вгамовувався приятель. «То чого ж ви не розвивали власну оборонну галузь у таких обсягах, щоб не від кого не залежати?» – цікавлюся. «Та це ж гроші!» – знайомий подивився на мене як на даму несповна розуму.
Додатково зазначу, що мій співбесідник — людина освічена й сімейна, за родом занять — власник невеликої фірми. Він багато читає й охоче подорожує, крім рідної французької, знає англійську, німецьку та італійську. Загалом дуже недурний, але з біса впертий. «От ти б дуже хотів захищати тих, хто тебе ненавидить? – уточнюю. – Витрачати на них гроші, ризикувати за них життям? Думаєш, умовний “бик з Каліфорнії” не в курсі того, як умовний француз, от хоч би ти, до нього ставиться?» Відповідь дещо приголомшила. «Він же сам побажав стати світовим жандармом? Нехай працює».
Як там у старому китайському прислів’ї? Важкі часи породжують сильних людей, сильні люди — легкі часи, легкі часи — народжують слабких людей, а слабкі люди повертають важкі часи? Не гарантую точність перекладу, але суть така. Попри очевидну схематичність та спрощення, давній вислів непогано окреслює той час, у якому всім нам випало жити. Причому на спільному, відносно невеликому європейському континенті водночас працюють обидва протилежно скеровані алгоритми. На Сході — перша ланка формули, на Заході — остання, з незначними винятками з правил.
Сучасні західні європейці дуже тримаються за свій комфорт, збудований попередніми поколіннями та гарантований, не в останню чергу, трансатлантичним партнерством. Те, що в гаранта можуть змінитися пріоритети, швидше викликає гнів, ніж спонукає до дії. А гнів, образа — це емоції, що легко стають живильним ґрунтом для різних спекуляцій. От хоча б таких: «Ілон Маск — ганебний маніпулятор, геть від твіттера, гайда на тікток!» Саме такий вибір просувають блогери, які до початку повномасштабної агресії відверто симпатизували Москві. І якщо з першою частиною твердження важко не погодитись, то друга — із розряду “шило на швайку”. Узалежнитись від Китаю нічим не краще, ніж годинами зависати в соціальних мереж з центральним офісом у Вашингтоні.
Грамотне рішення лунало б інакше: оскільки залежність від американців у царині безпеки, інформатики, комунікацій критична, треба розвивати питомо європейські соцмережі, концерни з виробництва зброї, якісних телефонів та комп’ютерів. Це було б гонорово і по-дорослому. Але як дорослішати, коли важкі часи — лише у фільмах, книгах та репортажах про війну в Україні?
Мій знайомий ненависник Америки вже створив сторінку на тіктоку й відписався від твіттера. Суто на цьому рівні лиха нема. Та небезпека в іншому: як і безліч людей, що легко потрапляють під чужий вплив, він абсолютно переконаний, що от на нього ніколи і ніхто не справить жодного впливу. Те, що він повторює, майже слово в слово, рецепти “миру” в Україні, що в дивний спосіб збігаються з інтересами Кремля, варто, мабуть, вважати випадковістю.
Французький анти-американізм Москва заохочує та піддобрює десятиліттями. Ще б то! На цьому ґрунті легко проростає та сама ілюзія альтернативи, що працює на російський інтерес. Китайська соціальна мережа в цьому контексті — лише зручний інструмент, через який тонни неочищеної пропаганди легко заходять до інформаційного західного простору.
Звичайно ж, американці також постаралися, щоб викликати до себе образу та недовіру. Та й Маск не такий вже ворог Москви, як міг би бути за паспортом. Все водночас складно й просто, бо вільний світ породжує не лише прихильників свободи, і також далеко не всі мешканці демократичних держав поділяють демократичні цінності. Російська та китайська пропаганда прицільно працюють саме по вразливих ділянках західних спільнот. Дестабілізують, дезінформують, грають на емоціях… Так торується шлях до колективної уяви, щойно відповідний клімат встановлено. Тому не дивно, що стільки професійно успішних, недурних людей поширюють кремлівські страшилки про атомну загрозу, “непереможну російську армію”, “неминучість переговорів з Москвою” та інші кремлівські наративи, навіть не підозрюючи, звідки вітер віє.
Що з цим робити? Залишається сподіватися на резистентність колективного розуму, бо для нього вже настали важкі часи. Хто б там як не чіплявся за свої або чужі ілюзії, світ ніде не обіцяє затишного спокою. Мир — це не примус України до капітуляції, а сильні, дорослі, добре озброєні суспільства, що здатні захистити себе та поставити на місце агресора. Це дієві механізми колективної безпеки та переможні стратегії в дії. Сильні люди, в стратегічній перспективі, протекторату не шукають та не марнують час на пусті образи.
«За що ви не любите американців? » – якось запитала в знайомої, наслухавшись прихильників Меланшона. Вона не відразу відповіла, замислилась. «За те, що вони нас звільнили від фашистів, – раптом визнала. – Якщо подивитись глибоко в корінь, це принизливо». Хоча б чесно…